Квiти Содому

Ульяненко Олесь

– Ти повинен мене зрозуміти, Алекс. Ти повинен розуміти різницю у віці, дорогий, – Зося багатостраждально закотив під лоба очі. – Я втомився. Я старію. Ти ще у своєму віці не знаєш, що таке печінка і як довго відшукувати член в штанях, щоб його

устромити в дірку, яка від тебе ще, на всі земні капості, ховається за непробивний фінансовий мур.

– По-моєму, ти забув уже, де знаходиться твоя, – я не знайшов нічого кращого, як відповісти саме так.

– Слушно, – Зося постукав зігнутим пальцем по черепку. – Розумієш, все знаходиться тут. Всі проблеми.

Голка занишпорила у пошуках вени. Зігнулася, поповзла назад, знову захід. Нарешті Зося жаско видихнув. І продовжив:

– Добра доза морфіну перетворює тебе або на надчуттєвий апарат, або навпаки. Це навпаки трапилося зі мною. Весь мій життєвий досвід викристалізувався за допомогою опіатів.

– Угу… – Я вже був у стані логічного дебілізму але спромігся його дістати. – Ну а як дівчатка? Куди ти їх подінеш?

– Я скоро повернуся. Повернуся переможцем і іменинником, – виголосив Зося.

– На твоє сімдесятиліття, Зося, я подарую тобі упаковку наймодерніших памперсів.

– Це що авангард, Алекс?

– Блін, ти дійсно зробився старим. Це зараз називається модерном.

– Куди-куди…

– Зося, з педофіла ти перетворився на старого торчка, – резонно заявив я.

– А що толку

з цих сцикавок. За рік-два цицьки їхні обвиснуть, очі вилиняють, шкіру роз'їсть целюліт, а п'яти порепаються, як висохла глина. А тут… Тут мрія…

Ось так ми розважалися. Іноді Зося відволікався на свої лікарські обов'язки, після чого трупарня закладу поповнювалася, – це я чув на слух, по виску незмащених металевих, стального кольору дверях. Якось він завів:

– Ти пам'ятаєш Фармагея?

– Того самого… – кволо потягнув я, видивляючись діру у своїй свідомості.

Дощі лили четвертий день, перетворивши на острів у багні наш притулок. У такі години Зося любив залізти на тепле горище і дивитися осклілим водянистим поглядом на шпиль католицького собору, зовсім як кіт. Тоді Зося робився романтичним, і новонабута посадкова усмішка та цукрове задоволення зникали з його обличчя.

– Так. Того. Ну славний малий. Але він допускається помилок. Фармагей полюбляє мажорних бабів. Породистих, як англійські кобили. Ти не знаєш, що його тримало з Тоцьким? Тоцький ще той хват. Вище десяти років не брав. Що за прелесть. Дівчатка і хлопчики семи-десяти років. Сама невинність, безпорадність. Відкриті ротики, губки, простягнуті ручки. І тут… Ти закон життя, ти вчитель, ти все. Ніколи себе не відчував Богом, Алекс? Ну, хоча б його помічником. Нічого поганого, то лише уява, уява.

Конец ознакомительного фрагмента.