Квiти Содому
Шрифт:
Але найцікавіше те, що від того часу справи у мене пішли дуже добре. Я завжди була невибагливою, але чи то розквітла в мені ненависть, що розбудила пекучу снагу до життя, чи щось інше штовхало мене, мої дії, мої думки в правильному руслі. Помалу я почала збирати свою команду, збирати архіви на впливових людей. Так помалу розростався мій бізнес. Отож так мене доля звела з Тоцьким.
Ми стовбичили перед рожевим будинком і не знали, що робити далі. Вірніше знали: найцікавіше те, що та краля, яку Макс відідрав у задницю, починала подобатися мені, і, що б я не думав, усе крутилося біля неї. Тільки ніхто не наважувався піднятися нагору. І не те, щоб
– Фігова зима, – сказав я.
– Так, – згодився Макс. – У тому році була краща. Ми слухали з тобою Рамштайн і пихали кльовий ґандж.
– Макс, пам'ятаєш, коли я тебе вперше привів до Мами?
Макс задумався, закурив. Сплюнув. Ознака мислі – плюнути через губу.
– А скажи, на кой хєр Мамі той ящик?
– Аби я знав… Стій… – Я звівся. Поправив волину – Нам потрібний був інший ящик. Це точно… Слухай, я розсипав там якесь барахло… З червоного ящика.
– Ну і?
Я знову задумався.
– Так. Я зібрав те барахло і висипав у смітник. У чорному пакеті. Да. Задача…
– Ну і хєр з ним, – виголосив Макс.
Ми ще трохи посиділи.
– Ну ходімо до твоєї пасії.
Ми рушили до входу. Підіймалися сходами.
– Слухай, а правда, що цей Тоцький був підаром? – запитав Макс.
– Не, – відповів я. – Він любив нюхати ті місця, де вони сиділи або бзділи.
Макс зупинився.
– Гониш.
– Мама розповідала.
Макс смачно харкнув.
– Ну казліна, – тільки й видав Макс.
І ми рушили нагору.
– Мамі потрібні картриджі, – сказав я.
– На кой хєр. Мама ще хоче, щоб ти замочив мене, – спокійно сказав Макс. – А ти як до цього. А?
Я зупинився, і вже чітко вирішив, що ми не дійдемо до четвертого поверху, як я його спущу туди, куди спустив у чорному пакеті ті кляті картриджі. Ми підіймалися поверх за поверхом. Макс зупинився.
– Ти чув?
– Шо?
– Хтось верещав.
Ми налягли на ноги. На шостому поверсі ми побачили нашу дамочку зі спущеними штаньми, а тітка і мужик тримали її за руки. Під її кіскою, з роздяпленим ротом, сукаючи ніжками, лежала очкаста прищава бєцалка. І вона досить по-дорослому давала поради:
– Пісяй повільно. Чуєш? Повільно…
Макса підкинуло.
– Е, виблядки, чим ви це в хуя займаєтеся?! – закричав Макс.
Можу вас запевнити, кожний, хто бачив Макса, навряд чи захотів би його поцілувати. Всі троє зупинилися. Наша дамочка зорієнтувалася і натягла штани. З усього видно, що вона нас не пам'ятала або пам'ять їй повідбивало зовсім. Макс і я стояли і нічого не робили. Тільки стояли, дивилися на запінену сімейку. Нарешті жінка цього підара видала:
– Льоша, іди викликай міліцію. – Спокійно так сказала, наче попросилася похєзати, ну, ви розумієте, трохи з нетерплячкою, трохи із задоволенням. Я відразу, з першого погляду просік, що за одна ця сімейка. Кодло відморозків. Еге ж, тільки Макс повільно крутив кеглями. Піт ліз Максу в очі, а він уже потягнувся до куртки, і я знав, чим це може закінчитися.
Макс витяг пачку цигарок, точно Клінт Іствуд, закурив, але отримав по писку від очкарика. Це, напевне, вирішило все. Дівка сиділа у кутку, притиснувши коліна до підборіддя. Половина обличчя у неї заплила. Дівуля цокала зубами, наче трамвайним компостером. Я витяг люгер. Ця компашка, видно, погано розбиралася в людях.
– Ану завалили в кімнату! – заверещав Макс. Старого він огрів по горбу, той тільки вякнув і на чотирьох поповз до кімнати, матушку ухопив за патли, а мале щеня щирило криві
Отож я стояв перед дверима і таки дочекався знову на Макса. Ми сіли на порозі, обличчям до дверей Тоцького. Наскільки я зрозумів, у цій рожевій халупі була лише їхня квартира і квартира Тоцького. Не виключено, що Тоцький уподобував це гаденя. На інших у нього не стояло, принаймні так говорила Мама. Але думки у мене зав'язли у чомусь липкому. Я навіть помацав пальцями голову, і свою, і Макса. Ми закурили, а Макс натягнув на голову ковпак санта-клауса.
– Ти поняв? – почав говорити Макс, оглядаючи коридор і кралю, що затиснулася у кутку.
– Ти знову хочеш її віддерти, – спробував я налагодити контакт.
– Нє-а, – відповів Макс. – Тут нічого не чути. – І він уже зібрався йти, як мене несподівано прорвало.
– Макс, а ти пам'ятаєш, як ми хотіли пограбувати банк?
– Ну да, то було покрутіте ґанджу. Але ти пиздиш. Ми хотіли взяти зберкасу. О!
Я сплюнув, цього разу зі злістю – Макс таки починав мене діставати. Мені хотілося говорити щось паскудне, потім хороше, потім знову нести всіляку капость. Мені хотілося, аби Макс витягнув ґанджу, ми б закурили, і він знову замріяно, дебілкувато, як завжди, аби тільки без цього грьобаного ковпака, сказав би, ну, щось типу: «Пам'ятаєш, брат, як сосав Чапаев у всього двору, коли ми дізналися, шо він пиздонув усю нашу заначку…» Але Макс метав свої кеглі у невідомому напрямку. Він встав, і я подався за ним, бубнячи в спину:
– Пам'ятаєш, Макс, як ми кнокали Люську…
Макс промовчав і досвідченим оком забігав кімнатою.
– Ага. А воно того… – задумливо сказав він і поправив на голові ковпак. – Слухай, а хіба вона не того…
– Макс, точніше.
– Ну, Лу, як сказати… Люсі… Ну… Того…
– Ти, блядь. Хотів сказати, що Люсі жмур! – несподівано заверещав я. – Що Люсі того! Люсі немає…
– Тіпа да… Але це було так давно, Лу. Ніхто її і не трахнув.
– Так запам'ятай, Макс, що жмури не мають строку давності, кретин довбаний! – закричав я і помахав люгером у нього перед носом.
– То таки точно була зберкаса, – Макс почав порпатися на поличках.
– Я трахав Люську, Макс, – відверто сказав я йому.
– Ага, – сказав на те Макс і потягнув з полички книжку. Це був якийсь Малахов, «Жизнь без паразитов».
– Кльово? – Макс простягнув книжку заголовком до булькатих окулярів тата.
– Ну… – спробував говорити булькатий.
– Яке у тебе поганяло? – запитав у булькатого Макс, перелистуючи книжку.
– Що-о-о…
Макс зацідив булькатого по окулярах. Окуляри переламалися пополам і зависли на носі.