Квiти Содому
Шрифт:
– О! Півшишки загнав… О! Ще, манюся… Розслабся… О!
Дамочка прийшла в себе і запручалася. Макс професійно тріснув її тричі по черепку, здається, розбив, і продовжував працювати, хрюкаючи, пускаючи фонтани щасливої піни. Я набрав по мобільнику Маму. І як тільки вона озвалася, цей ублюдок кінчив, як кінь, завалився на бік, голосно бецнувши ял-дою об підлогу. Мама відповіла не відразу. Мама пирхала, і я бачив перед собою порепане обличчя, вузькі монголоїдні очі, вірніше – одне. Друге у Ma
– Лу, ти? Що трапилося? – запитала Мама.
– У нас проблема, Ma.
На тому кінці міста, десь під Ірпенем, я почув, як голосно сьорбнуло повітря.
– Ну…
– З'явилася його подруга.
– А він?
– Він кусками в ящику.
Сьорбнуло ще раз.
– Кусками?
– Макс трахає цю…
За трубкою хрюкнуло.
– Бісів відморозок. А той червоний ящик?
– Ми ще його не знайшли.
Тут я побачив птахів, дуже багато птахів, що аж темнів горизонт і тіні зникли у місті й над ним. Ноги стали такими легкими, що не змогли витримати тягар тіла. Я сів на стілець.
– Чого мовчиш, Лу?
Я продовжував мовчати і слухати у рурку хрипіння Мами. Жінка так і лишалася лежати із задраною сукнею, а Макс уже сидів. Він сказав, дивлячись на свою ялду:
– Блін. Ух ти! Глянь, він ще стирчить.
Я облизав губи, що в одну мить пошерхли. Мама сопіла на тому кінці світу.
– Він стоїть. У-у-у! Я її ще раз трахну? – Обличчя його якось просвітліло, хитро, як у веселого дебіла, зморщилося.
Макс дав шарабана ялді і сказав:
– Може, ми заберемо її з собою?
Мама закашляла на тому кінці дроту, а знадвору зашурхотіло. Деньок сьогодні видався ще той, як затхла вода в акваріумі, коли ще не взялася жабуринням. Світло плавало у повітрі мов сміття. Несподівано закрутило зуби, пломби в зубах, пеньки. Потім я знову побачив птахів. Таких птахів я зроду не здибував. Птахи висіли в цій небесній багнюці. І я бачив замість пір'я чавунного кольору луску, бірюзові очі, метрову опаш розкиданих крил, і повітря, і туман, що обтікав крила. Хєр зна шо…
– Не знаю, – тільки й відповів я.
– Що ти лепечеш, – заверещала Мама на тому кінці. – Найдіть ящик і вшивайтеся звідти.
– А дівчина?
Ящика ми не знайшли. Пляшки з кислотою Макс переплутав з оліфою, тому бренні рештки Тоцького він, як тяжкий гріх, тягнув на горбу. Мама наказала замочити Макса. Я йшов і важко дихав у спину Максу, намагаючись зщепити дві задачі – йти, а ще думати, як замочити Макса. Надворі випав легенький сніг, сутеніло, погода нагадувала швидше осінню, аніж зимову. Було багато дівчат. Це теж заважало думати. Макс зупинився і поставив ящик на сніг.
– Не зупиняйся, ідіоте, – визвірився я.
– Ти чого! Бери і сам неси.
– А хто поставив машину за чотири
– Хіба це багато? – Макс підкурив «галуаз».
Я задумався, підраховуючи кілометраж. Нічого не виходило. Я метикував, як почати. Нарешті зважився.
– Мені тяжко зізнатися собі, але я люблю тебе, Макс, – видавив я з себе.
Макс піднімав ящика з Тоцьким. Він зупинився, роздявив рота, сапонув ротом повітря і гепнув тим ящиком об землю.
– Ти шо! Хочеш мене в жопу віддрючити!
Я стояв і мовчав. Шматки Тоцького повивалювалися на сніг. В помаранчевому освітленні вони виглядали як копчений бекон.
– Ти шо, підар? – Макс млином замахав руками. – Ти шо, за кого мене тримаєш?… А може, тебе замочити, Лу? Я не люблю підарів, Лу!
Проповзла парочка, яка вивалилася з «мерса». Баришня спіткнулася об руку Тоцького, підняла і простягнула мені.
– Будь ласка, це ваше!
Макс випнув губу.
– Ні. Не його, – сказав він. – Тоцького.
– Ні, я бачила, як ви упустили.
– Ні, це не моє, – повторив я. – Мої на місці.
Для достовірності я простягнув їй свої руки, щоб вона розуміла, на кого нарвалася. Найшла лоха.
Дамочка подивилася і побачила руку Тоцького з золотим брюліком, а я виматюкав подумки Макса – лишати рижуху, бля, точно козел, може тільки козел. Але потік моїх думок несподівано перервався. Дамочка жбурнула частину Тоцького під ноги і заверещала, забила об дублянку руками, мов крильми курка. Отак вона стояла і кричала, хто його зна скільки. Опам'ятався Макс. Він витягнув свого кольтяру, ткнув дамочці під носа.
– Заткнись, дура! І вйобуй звідси, а не то я…
Я нахилився і став збирати решки Тоцького, думаючи, як замочити Макса, і про підара думав також. Дамочка не переставала верещати.
– Я тебе в жопу оддрючу, а твій фраєр тебе ж і розпиляє!
Ліхтарі лізуть в очі. Мені обридла ця парочка сраних мажорів. Максу, видно, теж, а швидше ґанджу покурити закортіло або по вені чорної прогнати. Він наводить шмал на пару і кричить на всю Тарасівську:
– Блядь, ану валіть звідси!
Тут мене пробиває. Я кажу Максу:
– Макс, а ти знаєш щось про любов?
Кеглі Макса так торохнули, що почули на Троєщині.
– А ти шо, підар? – говорить вкрадливо Макс.
– Ти чо, охрінів. Я тобі про вищу любов втіраю! – я йому.
– Ну ти насрав, – відповідає Макс і тягне руку за шмалом.
Мені робиться ніяково і смішно. Ще валить сніг, сиро і така хєрня, що навіть у кіно не знайдеш. Тарантіно на відгул пішов. Ага. Посцять.
– Мочи, що тягнеш. Я тільки й жду, щоб ти своїми мізками посрав!
І так пру на нього, а він стоїть, ворушить кеглями. Порожняк повний.