Квiти Содому
Шрифт:
– А чого це?
Маленьке гаденя зморщило носика.
– А тому, що мені так хочеться.
І тут мене якогось дідька прорвало.
– Ах ти, маленька сучка, у тебе навіть менструації немає!
Гаденя заступило мені дорогу. Зросту – підборіддям до плеча. Мене хилитнуло вбік, а каблук, каблук підвернувся, і я боляче ударилася об підлогу коліном. Каша в голові струсонулася, пустивши з очей чорно-білі кола. Міцна дівчача п'ятірня ухопила мене за комір. Гаденя притягнуло моє обличчя до свого.
– Попісяєш мені у ротика? – зашипіло воно смердючим киснем у проріхи між зубами.
Тут я виблювала все, що випила, на її мавп'яче личко. Воно витерлося одним махом, відчинило двері і покликало тата. Все, я влипла.
Тато з'явився відразу. Куций чоловік у спортивних штанях. З випнутими колінами, банальним брезклим обличчям
– Хто ти така! Ага, я тебе знаю! Ти та шльондра Тоцького. Ліза! Ліза! Тут твою дитину зґвалтували!
Хряпнули двері, і на поріг виплила мама, невдала копія обох перших.
Історія моя проста. Нічого розповідати… Якщо довго не ходити манівцями, то вона стосується лише мого скляного ока. Вся історія мого життя, принаймні про що хотілося говорити, – це саме історія мого скляного ока.
Виростала я в тихому провінційному містечку в сім'ї військових. Сама атмосфера припускала, що я ніяким чином не могла і мріяти про нормальну світську кар'єру. Хоча нетесаній, з червоним, налитим кров'ю обличчям дівчині, з широкими плечима, вузлуватими руками, нестерпним характером та сексуальністю, сильнішою, ніж у африканського гібона, робити було нічого навіть і серед начищених чобіт та хакі. Тому десь у класі шостому в роздягальні мене зґвалтував сторож Бабенко. М'яко дуже сказано, а таки просто відпхав у всі дірки. Мені сподобалося. Але сторожа посадили. Ця вся вовтузня навколо цього процесу за рік-півтора набила моїй персоні досить сумнівну ціну. Ціна у всьому відносна. Визначити її з часом дедалі все тяжче, а життя, саме по собі, річ неможлива, якщо ти заздалегідь не визначив, що ти хочеш і що ти можеш. Хоча найпершим мужчиною був мій батько. Озираючись назад, я можу з тверезою упевненістю сказати, що мій старий так і лишився єдиним і неповторним чоловіком, якого я любила. Я приймала всі його витребеньки прихильно, не чинила спротиву, лагідно, як і належить коханці. Батько був майстром у цій справі. Матір я не любила. Мати викликала у мене відчуття ненадійності. Її пестощі нагадували рухи та пестощі лакованої ляльки, завчені з дешевих бульварних романів. Мене бридило, коли вона брала мене в ліжко і несла несусвітню глупоту, скаржачись на батька і на свою знівечену долю. Мати була красивою кретинкою, якої світ не бачив.
Після школи я зі своїм коханцем подалася до столиці. Коханець мій, Іван Калістратенко, був на багато років старшим від мене. Але справа не в тому, навіть через великий проміжок часу я згадую Івана, як найсвітліше у своєму житті. Єдиний сукин син свого роду, що не дружив з головою, з навколишнім, а зумів прижитися. Був він нівроку дужим. Служив у батька по господарській частині. А до цього командував підрозділом «Альфа». Десь там його і гепнуло по голові, не знаю точно, в якому місці, бо він плутав, усе показував лису, мов гарбуз, голову з синіми, рожевими шрамами і все називав то Афганістан, то Африку, то Чечню. Словом, ще той перець. З тодішнього погляду місцевого мешканця, навіть і для мене, Іван видався б лихою людиною. Але, на противагу суспільній думці, він викликав у мене непідробний захват, уперше за стільки років, після того випадку у шкільній роздягальні. Від Івана віяло замріяним затишком, саме так. Це виходить так, як завжди, як на зло, не збуваються дитячі мрії, а ти не помираєш і продовжуєш жити. Тому у ньому була впевненість загнаного на бойню бика. Тож з першого разу він мені впав у око, і з того, без зайвих балачок, почалося. Я ж говорила: людині варто зрозуміти, чого вона бажає, але треба неодмінно знати, що це саме її, решта до долі не має ніякого відношення. Так трапилося зі мною. І я з задоволенням приймала те, що давало мені життя. Саме того дня я вирішила, що це моє життя. Нехай без горизонтів. Байдуже. Аби твоє.
Іван навчав мене всього, що знав сам. Я разом з ним управлялася в стрільбі, в боксі і джіу-джитсу та кунг-фу Це замінило мені нудно-солодкі книжки про кохання, про вірність і таке-сяке, чим давно перебивалися мої однолітки. Горизонт для мене був розчищений від цієї похабєні, від котрої сходили з розуму, труїлися конячою дозою проносу провінційні шерепи. Та досить про це. Одного дня закінчилося наше таємне райдужне існування. Про нас, як завжди, в останню чергу довідався батько. І ми вирішили втікати до столиці. Що швидко і виконали. Як наслідок – батько мій напився до зелених чортиків, заліз на дах дев'ятиповерхівки,
Без особливого клопоту ми дісталися до вокзалу, переночували на якійсь квартирі, забитій краденим шматтям і тарганами, майже у самому центрі. Ось так. Єдине, що виривалося з моєї протухлої пам'яті нудними іржавими вечорами… Малинові будинки світанку. І я зрозуміла, що вже іншого життя не буде. Я прийняла місто як своє. Без тієї репаної селюкуватої заздрості та ненависті до того світу, до якого не належала. Звична до будь-якої роботи, я взялася за неї впевнено і хутко, мов давлячи мух набридливого сонячного дня. Іван не просиджував даром часу. Швидко розшукав однополчан. І за тиждень влаштувався тренером в одному закладі. Я тримала хазяйство і потроху обвикалася. Я говорила, що ніколи не розрізняла життя столичне від провінційного. Різниця була лише одна, але досить суттєва. Видавалося, що в цьому мурашнику людям немає діла одне до одного. Це більше ніж влаштовувало.
Через рік народилася у нас дитина. Але померла через два місяці. Ми її схоронили. І жили далі. Тоді я почала малювати. Якісь прості лінії, квадрати, шматки залізничних вокзалів. Іван побачив і запитав, для чого це мені. Я сказала, що не знаю. Він уперше розсердився і сказав мені, щоб я зайнялася якимось ділом, бо не вистачає грошей. Так столиця почала ставити знаки. Я відповіла Івану, що робити нічого не вмію, окрім як битися і стріляти. Так я стала тренером по бойовому мистецтву. У мене пішли шалені гроші. Окрім того, я тричі на тиждень ходила на стрільби. Так воно жилося, я трохи тужила за малям, але завагітніла знову. Народила у квітні. Але дитя народилося з плескатою головою, геть сліпе. Тому ми не довго сперечалися з Іваном, наказали його усипити. Іван і я були присутні, – мало що чекати від людей. Залишити так, а воно мучитиметься, як курка зі скрученою головою. Убивав нашу дитину такий собі тип на прізвисько доктор Штольц, що спеціалізувався на абортах.
Аби не бажання мати дітей, гибле і надокучливе, мов набряклий гнійник над зубом, життя в столиці складалося б гладко. Але прийшла перебудова, і скоро ми лишилися без роботи. Іван заспокоював, говорив, що такі люди, як ми, не лишаються просто неба. А перед самим 1991 роком я отримала майстра спорту по стрільбах і кандидата по боротьбі, хоча не бачила практичного застосування моїм здібностям: із колись заборонених ці види майстерності вийшли на широкі люди, а відтак – ласий шматок дістався знову тим, хто посів цю територію багато років тому.
З того дня Іван почав сходити з дому. Іван зійшов раптово, наче звір, прикормлений домашнім м'ясом, вирвався з клітки і підтиснув від переляку куцого облізлого хвоста. Він, як і кожен нормальний мужчина, запив. Я чекала на нього уперто і вірно до сизого ранку, коли він приходив обідраний, побитий і смердючий. Нічого особливого, трагедії ніякої не відбувалося – це було точним повторенням мого попереднього життя, за винятком одного: я була вірною цій людині, я вірила йому, бо інакшого мені і не лишалося, але я й не думала про це; батька я ненавиділа, часом щиро бажаючи йому смерті. Мати блідим згустком іноді виникала на горизонті, десь в породіллі, іноді на святах. Тінь минулого полишена майбутнього. Всього лише… Ніяких емоцій. Емоції входили у мене, коли я дивилася телевізор або спостерігала за людьми. То було більше особисте, але також віддалене, як і мати.
Нікого і нічого за цей період не бажала і нікого не хотіла бачити, як Івана. Це, видно, грамотні люди називають коханням. Голодне і одноманітне життя, з дикими припадками сексу, скаженими ударами під щелепу не змінило мого ставлення до нього. Проміжок того часу для мене, без всякого сумніву, можна назвати щасливим. Я тинялася вулицями, метикуючи, як виплутатися з халепи. Іноді я жебрачила, іноді крала. Доводилося робити мінети сцикливим студенткам в запітнілих окулярах. А одного разу, на якійсь вечірці, під гучні крики, я трахалася з собакою. Полишена з дитинства нездорових емоцій, я на все йшла легко, але не завжди це виходило. Головне, до того, як повертався Іван, я була на місці і чекала на нього з вечерею. Так помалу вивчала людей і місто, бо далі тренувального залу та відвідин кіна з Іваном не заходило. Воно і не було потрібним. До людей, до міста у мене теж не змінилося ставлення.