Ліна Костенко. Поезія
Шрифт:
Яка сумна й красива хуртовина!
"День за днем, вони вже звуться — дати..."
* * *
День за днем, вони вже звуться — дати.
Густо смутків чорного литва.
Дні мої, а чим же вас згадати,
всі мої зацьковані слова.
Люди мої, рідна моя рідність!
Щось
Щось приходжу я в невідповідність,
і чомусь, злочинниця, не каюсь.
Хтось там галасує, голосує.
Хтось танцює ритуальний танець.
Час — він мудрий, фікції скасує,
а, між іншим, я таки зостанусь.
"День світився, як свята Цецилія"
* * *
День світився, як свята Цецилія.
Дерся плющ на сходи і стіну.
Два ченці, на те ж вона й Сицилія, —
обробляли нивку кам’яну.
Вітер віяв з моря і з Тунісу.
Час ішов античний, навпаки.
В кам’яному вусі Діоніса
гомоніли люди і віки.
Тут жили мандрівники й поети.
Тут колись причалив Одіссей.
На моєму клаптику планети
землю не виборюють у скель.
Там ґрунти родючі і надійні,
є де розгулятись бур’яну.
У якому, Боже, провидінні
показав ти нивку кам’яну?!
"Дерева йшли над річкою додому"
* * *
Дерева йшли над річкою додому.
Стояло сонце в радісній воді.
Сосна березі руку подала,
і тихо йдуть, так наче в полонезі.
І альфа-часточки, як ельфи,
над бур’янами порхають в полях.
2.06.2004
«Мадонна перехресть», 2011
ДЕРЖАВА КУГЕЛЬ-МУГЕЛЬ
Залізний коник заіржав,
крутнувсь на ніжці флюгер.
Найсимпатичніша з держав —
держава Кугель-Мугель.
І грав у ній велику роль
один само вигнанець,
що був і сам собі король,
і сам собі підданець.
Із цілим світом тет-а-тет,
піднявши пива кухоль,
він пив за су-ве-ре-ні-тет
держави Кугель-Мугель.
Він
і мав амбітні плани.
І навіть Гіннеса уник
бо не любив реклами.
Усіх на світі поважав,
та мав шлагбаум в смуги.
Найпрогресивніша з держав —
держава Кугель-Мугель.
18.08.1996
"Мадонна перехресть", 2011 р.
"Десь, кажуть, є гора, де не співають птиці"
* * *
Десь, кажуть, є гора, де не співають птиці.
О горе тій горі, і горе тим лісам!
Десь, кажуть, там колись проходили мисливці
і пташку принести казали своїм псам.
І кажуть, що один убив таку співучу,
що заніміли всі, і змовкли ті ліси.
І кажуть, лиш павук снує там сіть павучу.
О горе, о гора, віддай їм голоси!
"Десь-не-десь, в якомусь царстві..."
* * *
Десь-не-десь, в якомусь царстві,
дзвони били по лицарству,
дзвони били й перестали,
бур’яном позаростали
повмирали дзвонарі,
залишились комарі.
Комарі на скрипку грають,
комарівни завмирають.
І нема на світі рівні
комаровій комарівні.
Почорніли ліхтарі —
все обсіли комарі!
Ні пройти, ані проїхать —
сіра віхола, як віхоть.
Ні вікна, ані зорі, —
комарюють комарі.
Гарні, добрі, сірі, мрійні.
Тільки дуже малярійні.
"Десь проходила ніжність між нами"
* * *
Десь проходила ніжність між нами
і спинилась. І кликала нас.
І не вміла стати словами,
бо не знала для себе назв.
Звалась дружбою. Звалась приязню.
Вміла ждати і чатувать.
Ми тримали її, мов на прив’язі,
щоб не сміла нас чаклувать.
І вона ставала незграбною,
як отой циганський ведмідь.
Лиш боялась на людях раптом
ланцюгом своїм прогриміть.
Чи були ми занадто гордими,