Літа зрілості короля Генріха IV
Шрифт:
Морней своєю чистою душею гадав, що йому пощастило досягти цілковитого впливу на ворога віри й короля — впливу духовного й світського, на користь богові й мирові в державі. Адже на обличчі пана де Меркера не було вже тривоги й прихованої злості. Тепер господар дивився на нього як на друга, так лагідно, так просвітліло, думав Морней, тим часом як Меркер у своїй зіпсутій душі впивався його страшною повільною смертю в затопленому підземеллі.
Тільки в одному він іще хотів упевнитись:
— А ваш бог і нині творить чудеса? Вони скінчилися разом з Біблією, чи у вас він і далі творить їх?
— Благість господня триває вічно, —
Обличчя герцогове зразу спохмурніло. «Цей здатен утекти навіть із підземелля. З'явиться янгол і відкриє йому грати», — подумав він і вирішив не пускати в хід механізму. А до речі, хоч пан де Меркер помітив це не зразу, Морней без ніяких задніх думок так поставив свого стільця, що герцог мусив підсунутись до нього, отож провалився б разом з ним.
Того дня переговори більш не провадились, а в наступні герцог де Меркер завдавав послу більше труднощів, ніж передбачалось. У нього відродилась надія. Місто Вервен лежить у іншому кінці королівства, в герцогстві Гіз, звідки походив весь Лотарінзький дім. Саме у Вервені іспанці мали визнати себе остаточно переможеними й підписати угоду про те, що це королівство в усі майбутні поріччя їм не належатиме й з волі божої не може належати. Меркер отримав найсвіжіші новини, і вони підтвердили йому, що дипломати Габсбурзького дому ще чіпкіші, ніж генерали.
Тому він сам ладен був роздерти себе за те, що одного дня розгубився перед протестантом Морнеєм, а власне, перед самим єретиком Анрі, й не наважився тоді втопити одного з них. По-перше, цей був послом того, а можливо, навіть мав іще вищі повноваження. Вищі повноваження! Що ж, побачимо. Принаймні у Вервені бог цих людей іще не явився, та, видно, й не збирається, — так думав тепер герцог де Меркер. Але протестанта таки слід було втопити; до цієї думки він уперто повертався, бо на безлюдді, серед реву стихій, зробився химерником.
Під кінець жовтня Морней опинився в Анжері. Маршал Бріссак, учений гуманіст і мухолов, скликав до цього міста кількох значних панів, щоб вони схвалили його розпорядження з нагоди скорого приїзду короля. Король мав їхати через Сомюр і Анжер до своєї провінції Бретані. Губернатором Сомюра був пан де Морней, а в Анжері королівською залогою командував сам маршал. Тим прикріша була пригода, що сталася з королівським губернатором у королівському місті Анжері, трохи не перед очима в маршала, якому винуватець навіть доводився родичем.
В Анжері з паном де Морнеєм, губернатором Сомюра, зустрівся на вулиці такий собі пан де Сен-Фаль. Морней саме розмовляв з одним судовим радником. При ньому був його стайничий, а також економ, а крім того один секретар і один паж. Сен-Фаль був у супроводі десятьох озброєних людей, яких він спочатку заховав. Він звернувся до сомюрського губернатора зі скаргою за якісь перехоплені листи, що їх губернатор наказав розпечатати. Скаржник поводився зухвало, Морней відповідав йому стримано. Він, мовляв, наказав розпечатати листи, бо їх знайшли в підозрілої особи. А побачивши під ними підпис пана де Сен-Фаля, відіслав листи за адресою. Потім Морней висловив подив: адже після цього випадку минуло вже п'ять місяців!
Це разюче твердження не заспокоїло пана де Сен-Фаля, він почав говорити ще зачіпливіше й відмовився прийняти таке пояснення.
— Ну, то й не треба, — нарешті мусив сказати Морней. — Звітувати
Сен-Фаль, ніби він дожидав цих слів як умовленого знаку, вихопив з-під плаща кийок, і в ту ж мить до нього кинулись десятеро його збройних супутників. Під їхнім захистом напасник зміг сісти на коня й утекти. Морней, чоловік уже немолодий, від удару по голові повалився додолу.
Західні провінції охопило сильне хвилювання. Ніхто не вірив, що йшлося про особисту сварку двох дворян. Ні, це був умисний, обміркований підступ: вивести з ладу так званого протестантського папу, і тоді король навряд чи наважиться вирушити у свою подорож і покине саму думку про те, щоб надати протестантам вільності. Адже в них усе вже підготовано: на своїх церковних радах і політичних зборах протестантська партія вже висунула свої умови, вкрай рішучі, і Морней домігся від короля обіцянки задовольнити їх. Удар по голові в останню хвилину врятував королівство від найжахливішої сваволі, яку збиралась чинити партія ворогів ладу.
А одновірці побитого зі свого боку запевняли одні одних, що треба облишити всі поступки. їм лишаються тільки їхні укріплені міста і знову війна. Отаке було становище, коли Морней, ще зовсім слабий, одержав листа від короля, де той писав, що образи завдано йому самому — як королю і як другові. «Як король я вчиню згідно з законом. Якби я був тільки друг, я оголив би шпагу».
То були слова обурення, слова непогамовного нетерпіння. Життя швидко йде вперед, та тільки-но замріє попереду вершина, як виправдання цього життя й цієї влади, — той рух раптом затинається, як у Вервені, так і в Бретані. Й замирення між вірами теж відсовується — через якийсь дурний удар по голові.
Маршал Бріссак дістав наказ видати свого швагера Сен-Фаля поліційному офіцерові, присланому від короля, «не зволікаючи й не утруднюючи справи ні під яким приводом, бо те, що сталось, зачіпає за живе мене самого, це замах на мою владу й на службу королю».
Саме це мухолов Бріссак знав якнайкраще, тому він підступив до крісла, в якому сидів недужий Морней, із таким щирим задоволенням, яке йому траплялось відчути дуже рідко.
— Наш владар страждає ще тяжче, ніж ви, шановний друже, — промовив Бріссак з обличчям апостола, намальованого рукою великого майстра. Видно було навіть пишну бороду, хоч її не було, а очі він, ніби мученик, звів до найвищих хмар. — Я ладен сам піти до в'язниці,— сказав цей святий, — щоб ваша кривда була відомщена, а король задовольнився. Краще себе віддати в жертву, ніж безсило дивитися.
— Ви не безсилий, — відказав Морней. — Ви лицемір. Свого швагра ви сховали від короля. Він знайшов притулок у котромусь із міст пана де Меркера. А з самим герцогом ви квапитеся сплести ще якусь інтригу, хоча йому скоро вже кінець, та й вам ця інтрига зовсім не потрібна.
— Хто я такий? — перепитав Бріссак, аж здригнувшись від жаху. — Ви самі в це не вірите. Подивіться на мене, й ви не посмієте повторити те слово.
Морней не став його повторювати: презирство переважило в ньому гнів. А Бріссак тим часом примудрився побліднути, наче мертвяк, погляд його погас, на голові з'явився терновий вінець. Морней дивився на те з огидою. А Бріссак думав: «Ось зараз я тебе одним махом так упораю, що ти, протестантський круку, впадеш зі своєї гілляки неживий. Спробувати?» Він насилу переборов спокусу.