Літа зрілості короля Генріха IV
Шрифт:
Вона розкрила книжку, на якій лежала її рука, й пояснила:
— Це трактат про євхаристію [67] .
— Як? — несподівано жваво вигукнула принцеса Оранська. Вона вже досить довго просиділа мовчки, хоча й не нудилась. Вона ніколи не нудилась — ні з людьми, ні на самоті.— То це той самий трактат? Але ж на нього чекає вся Європа! А книжка лежить тут. Чому ж вона не в наших руках?
Її високість сестра короля спитала:
— А правда, що ця книжка зовсім заперечує месу, і віднині навіть сам папа більш не захоче правити її?
67
Це
— Її правитимуть і далі,— відказала пані де Морней, але пояснювати докладніше не стала. Вона обернулась до принцеси Оранської.— Пані д'Оранж, — сказала вона цій низенькій кругленькій жіночці з напрочуд ясними очима, сивим волоссям і дівочим кольором обличчя. — Ви найбільш випробувана з усіх християнок. Вас оточує аромат духовної чистоти, і останнього мого признання ви не зможете збагнути, хоч би як намагалися з незглибимої доброти своєї. Ця книжка не може вийти в світ, поки король не видасть свого едикту. Спершу едикт, бо після цієї книжки ми його не одержимо. Книжка завдасть нам горя; відкривання правди, на жаль, буває згубне.
— Ні! — вигукнула принцеса. Квітуча, життєрадісна жінка запевнила бліду й залякану: — Ми ті щасливці, котрим допомагає тільки правда. Навіть як усе зрадить нас — нехай: ми самі залишимось. Ми ж зібралися тут, щоб підтримати короля, ми розкривали свої душі, які вони є, щоб він там душею чув нас. На доказ цього з нами його кохана, і вона має стати королевою.
Її напрочуд ясні очі зупинились на Габрієлі, й та зашарілася. В бідолашної вирвався тихий, здушений схлип. Вона почувала себе сиротою серед цих протестанток, а вона ж не мала нікого, крім них. Багато що з їхньої мови лишалось їй незрозуміле. Таке самовивіряння, такі сповіді не були їй знайомі, вони лякали її. І все ж під тим поглядом, який зупинила на ній пані д'Оранж, вона тихо промовила, що й вона спробує розкрити свою душу.
— Любе моє дитя, витріть спершу очі. Сповідатися треба з сухими очима. — Принцеса зупинила Габрієль не так цими словами, як усмішкою. Так усміхатись уміла тільки вона. Та усмішка була непохитно розважна — тією розважністю, що проникає в саме серце. Габрієлі пані д'Оранж здавалась подібною до янгола. Вона відчувала, що виявляти розважність навіть в усмішці можуть тільки істоти іншої породи, ніж ми. Тому вона в раптовому щирому пориві хотіла вже поцілувати принцесі Оранській руку. Але принцеса випередила її, опікунчим жестом обнявши Габрієль, а знак говорити дала сестрі короля.
Промова легата
Анрі знову сів перед легатом і полишив говорити йому: хай скаже те, що хоче. «Може, Рим знає мене краще, ніж я сам? Ну, починай». І легат почав цілу промову. З щуплявого тіла виходив м'який і густий голос. Зів'яле обличчя давно вже навикло бути непроникним; виразна міміка ніколи не була властива цій людині. Зате очі його теж промовляли. В них не світилась велика мудрість, скоріше жадібна цікавість, яка здавалась безсоромною людям певного типу, і вони воліли б відвернутись. Але він був папський легат.
Король час від часу докидав короткі зауваження, на зміст промови вони не впливали. То були запевнення й заперечення: «Найвірніший син святого отця. Просто аркуш паперу. Мир на землі. Непохитна будівля християнства». Та легат лишався непохитним і остерігав тим недвозначніше.
— Ви даєте привід для підозри, що ви хочете відстоювати протестантство в усій Європі. І то не ради самої віри, а ради власної слави. Нехай розпадається від цього Римська імперія, нехай упаде свята церква, аби
На заперечення короля:
— У кого виникла підозра? Цілком виразно — поки що тільки в мене, а я, як священик, умію мовчати. Інші ненавидять вас, не дуже дошукуючись, чому. Я не з них; ви самі добре бачите, що я не ненавиджу вас. Я дбаю про вас. Я сам сповідаюсь перед вами у ваших-таки гріхах. Якось ви стояли на брамі Сен-Дені й дивились на іспанців, що виходили з міста, — дивились, не як на переможених ворогів. Багато переможців вилазили високо, щоб натішитись перемогою. А ви тішились аж до запаморочення тим, що спромоглися зробити пролом у світовому ладі. Ви називаєте це своїм королівством; я знаю, слова завжди переконливі, й завжди знаходяться дуже сміливі, коли є нагода прихопити добрий шмат. Ваше королівство не таке, як інші. Ви перетворюєте його в націю. Це вже не ті суспільні етапи, що з давніх-давен поширювались на весь християнський світ, по суті, не визнаючи кордонів. Ви урівнюєте стани й називаєте це свободою. Я слухав вас у Руані, бо я скрізь супроводжу вас. Тоді ви зібрали збори станів вашої провінції Нормандії, але більшість надали найнижчому станові. І саме його ви спокушали, віддаючи йому свою владу, й за це одержали від нього гроші, і все це називається свободою. Ось чому це збунтоване, осамотніле королівство ви так розчулено називаєте своїм королівством.
Король заперечував: він має в світі й друзів. Він любить свій народ, і народ любить його. Його селяни не повинні бути рабами, а ремісники — сидіти без роботи. А застав він у країні не лад, а щось протилежне — занепад.
Легат:
— Занепад — річ минуща й нітрохи не порушує вічного ладу. Справжня небезпека для нього — загальна недовіра. Ось з'являється король, що вдирається в давній устрій всесвітньої монархії, мов чужорідна стихія. Світ не довіряє йому. Миру він не зуміє зберегти, та й не доб'ється його. Приклад свободи й суверенної нації — вкрай згубний приклад. Такого прикладу треба стерегтись, а то всім буде кінець. Друзі… ви маєте тільки таких друзів, яким нема чого боятись вашого прикладу, а інакше ви б їх не мали. Одні — республіки, інші — протестантські країни, а декотрі — і те, й те. Ви можете покластись на Голландію й на Швейцарію. Нещасна Венеція у захваті від вас. У Англії стара королева мала б заради вас прожити довше, ніж суджено жити людині. А самі ви?
— А сам я?.. — повторив Анрі.
Легат:
— Після вашого кінця — а він, може, недалеко, — едикт, який ви досі тільки обіцяєте своїм протестантам, утратить силу. Я до останку буду сподіватися, що обіцяєте не зовсім щиро. Буду сподіватися заради вас же!
— Заради мене… — повторив Анрі.
— Бо я боюся за вас.
Значуща пауза, погляд просто в очі. Анрі думає: «Цей сутанник (між іншим, він водиться з хлопчиками) знає багато, але недостатньо».
— Пора моїх убивць уже минула, — спокійно каже він.
Легат ураз притихає, він уже просить:
— Гляньте лишень на мене. Я не прихильник смерті — не так, як інші, котрих я знаю.
Анрі відказує:
— Серед мого народу ви сьогодні не знайдете для мене вбивці.
— Сьогодні,— повторює легат.
— Що ж, поговорімо через десять років.
Цього Анрі не слід було казати: легат старий і не любить, щоб йому про це нагадували. На цьому він закінчує розмову.
Обидва підводяться, і належний час іще триває церемонія прощання: легатові славослів'я, королеві запевнення, всі узвичаєні формули; король проводить легата аж до дверей, тоді повертається з ним насеред кімнати, знову проводить. Дивне було й те ходіння, й шанобливе легатове прохання, щоб король не проводив його до порогу. Тепер, коли з усім поважним і дражливим начебто скінчено, легат скористався наостанці нагодою поговорити про легковажніші речі — а може, він тільки вдавав ту легковажність і недбалість.