Літа зрілості короля Генріха IV
Шрифт:
Посли Голландії, Швейцарії, німецьких князів, королеви Англії та й ще дальших країн супроводили короля до його міста Тура так гордо й радісно, наче він був їхній власний король. Церковні дзвони, зустріч перед брамою, процесія по святково прибраних вулицях, вигуки: «Хай живе!», «Слава!» — а потім бенкет у замку. Колись цей замок був останнім притулком покійного короля, що втікав від ворогів. Тоді його вирятував зі скрути Анрі Наваррський, що й у ті дні вже здобував перемоги — для свого попередника, але той урешті загинув від ножа.
За
— Тому я підтримував підборіддя на смертному ложі. Кому ж іще доведеться мені притискати його, щоб не відпадало?
Кардинал де Жуайоз:
— Разом з перемогами множаться спокуси. І наш король це знає. Він стережеться їх, шануючи волю божу, він — взірець християнина. Тільки сміхові його я вірю не більше, ніж його сльозам.
Далі за столом її високість сестра короля говорила:
— Мій вінчаний брат, король, завжди йшов прямим шляхом. Звідси його велич. Страх перед людьми не вгодний богові, ласка божа сходить на того, хто серцем твердий.
Маршал де Матіньйон:
— Ото був шлях! Від недолі до всесвітпьої слави, — і як він його пройшов! Без ніяких зусиль, сказав би я нині, хоч як часто бачив його вкритого потом. На крилах пісні, скажу я, бо я сам складаю пісні — і латиною, і рідною мовою.
— Чи то ж надовго, — буркнув Тюренн, герцог Буйонський, що сидів трохи далі.
— Коли це велич, то надовго, — прощебетала пані де Роні досить голосно, щоб почула й Габрієль. А та зразу нахилилась до свого коханого владаря:
— Величносте! Тут кажуть, що велич — це неминуще володіння.
— Але ніхто не знає, в які короткі хвилини свого життя він справді, може, був великий, — відказав Анрі на вухо чарівній Габрієлі.— Та навіть якби ми втратили все, — шепотів він їй, — то не втратили б нашого кохання.
Вже вечоріє, і всі спускаються на берег, щоб пливти далі на щасливому судні. Та стійте, хто це йде назустріч? Кілька збройних людей, посередині заарештований: пан де Сен-Фаль. Попався нарешті! Морней! Де ж це Морней?
Кинулись його шукати і знайшли в одному з тайників міського муру. Він і слухати не хотів про зустріч із ворогом, хоча стільки місяців прагнув цього, домагався, благав, маячив цим. А тепер, коли вони опинились віч-на-віч — побитий і напасник, — із них двох поблід і затремтів тільки один. Другий став навколішки, ніби так і слід, і слово за словом повторив з наказу перепрошення. Він говорив з таким штучним запалом, так перебільшував свою скруху, що всі бачили — він грає комедію. Так, видно було, що пан де Сен-Фаль розважається, і коли хто тут і остудив свою злість, то аж ніяк не Філіпп Морней.
Той озирнувся на короля й попросив дозволу сказати кілька слів віч-на-віч. Вони відійшли трохи далі, а Сен-Фаль стояв навколішки, поки ще не вирішили, що зробити з ним.
— Величносте! — сказав Філіпп. — До мене повернувся розум. Ви ж знаєте, що я на час позбувся його. Зробіть мені
— Пане де Морней, закон вимагає, щоб він відсидів своє. Він образив дворянина й короля.
— Мені належить помста, каже господь.
— Філіппе, слухати господа треба було раніше.
Та побитий іще раз скрушно попросив короля, і Анрі вирішив так: нехай Філіпп сам підведе свого кривдника з колін, і тоді милосердя заступить закон. Морней справді підійшов до Сен-Фаля:
— Пане мій, устаньте, король прощає вам.
— Але ви самі, пане мій, ніяк не можете мені простити, — відказав Сен-Фаль, відверто й безсоромно тішачись блідим обличчям свого ворога, його почервонілим носом. — Ніяк не можете, а тому мені лишається тільки відбути кару за свій вчинок.
Морней сказав:
— Ви не гідні того, щоб я вас підводив. Але так мені й треба. — І підхопив ницого глумителя під пахви.
Той опирався, не хотів підводитись. Урешті засапались обидва, а в стовпищі глядачів хто сміявся, а хто ціпенів з жаху.
Сен-Фаль сопів:
— Піду до в'язниці — тобі на злість.
Морней хекав:
— А я щодня молитимусь за тебе, хочеш ти цього чи ні.
Тоді король наказав воякам, щоб підвели заарештованого на ноги. Вони виконали наказ за допомогою штурханів і копняків, та й далі не шкодували їх. Сен-Фаля повели геть, і аж тоді йому сяйнуло, що в Бастілії з ним поводитимуться не як із дворянином.
Філіпп Морней попросив короля відпустити його, бо хотів повернутись до Сомюра.
— Пане дю Плессі,— спитав Анрі.— Адже ваш трактат про месу так і зостається під замком у вас у бібліотеці?
— Величносте! Знати правду й не сказати — це для мене найтяжчий гріх.
По тих протестантових словах король відвернувся від нього. Всі бачили: протестант у неласці. І декотрі пішли геть із полегкістю на серці.
Пісня
Коли щаслива барка під нічним вітром пливла до Блуа й Орлеана, на ній було вже не так людно. Більшість пішли спати, лиш декотрі зоставались па палубі з королем та герцогинею де Бофор. Пан де Роні відіслав свою дружину вниз, бо незлагідна вдова тільки перешкодила б йому в здійсненні одного наміру, задля якого він ушанував високих осіб своїм товариством. Крім нього, нагорі зоставалися тільки маршал де Матіньйон, залюблений у поетичні ночі, та ще один паж на ім'я Гійом де Сабле. Двадцятирічний Гійом нічим не відзначався, крім хіба великої родимки на правій щоці, яку успадкував від матері і в якій убачали схожість із різними речами: то з трояндою, то з фортецею, а то навіть із жіночим лоном. Габрієль уже хотіла була відіслати Гійома від двору, але Анрі попросив її, щоб вона тим часом просто не дивилась на нього.