Літа зрілості короля Генріха IV
Шрифт:
— Він і не вродливий, і не приємний із себе, — погоджувався з нею король. — Що в ньому таїться, я не знаю. Одначе я певен, що він не звичайний собі юнак. Він нагадує мені тих юнаків, кому було двадцять років водночас зі мною. Тепер вони здебільшого вже зовсім забули той час, та це дарма: наше покоління інколи дає такі от парості.
Обидва придворні з юнаком відійшли трохи вбік. Тепер Габрієль спочиває в невисокому, наче для дитини, кріслі. Анрі напівлежить біли її ніг. Він то кладе голову їй на коліно й споглядає зорі, то спирається на нього підборіддям, і тоді осяйні світи освітлюють для нього її обличчя. А вона проводить пальцями по його чолу, відчуває,
Анрі відповідає сузір'ю, що іскриться над ним. Якби він хотів викласти свою відповідь словами, вона була б така:
«Труди породжують нові труди, і так аж до смерті, а далі мої надії не сягають. Довгий час гнітить нас. Нема нічого кращого за спокій, але він може тривати не довше одного віддиху. Радість, спокій і надія — біла з пелюсток завія. Подорож із тобою».
— З тобою, — промовляє Габрієль, бо вона думає й почуває в унісон з ним. — З тобою я дійду до нашої мети й до нашого кінця. Мій любий владарю, на це я надіюся.
Вона цілує його, і він її — довгим, міцним, на все життя цілунком. Вони самі пливуть річкою Луарою кудись у безвість, а в серцях бринить відлуння:
О сміх дзвінкий, вінки і плин води — Лиш добрі вісті хай летять сюди.Зіперши підборіддя їй на коліно, він дивиться їй у обличчя, а вона — йому.
— Твоя велич, владарю, — каже Габрієль. — Віднині в ній — віра всього світу, і скінчитись вона вже не може.
Анрі тихо сміється, з неї сміється, а вона з нього. «Ми ж обоє знаємо. Вода в нашій річці жодної миті не лишається та сама. Та й де вона, та річка? Чи не влилась вона, поки ми на неї дивилися, в море, безпам'ятне море?» Він подумав так — і зразу ж те саме відчула й вона. В обох забриніло те, що можна б виразити такими словами: все на світі нетривале і якраз тому прекрасне. Радість, спокій і надія — біла з пелюсток завія… Не лишиться нічого з тіла — то й велич щоб не відлетіла?..
В ту мить вони почули віддалік замріяний голос маршала де Матіньйона. Він натхненно говорив про замки над річкою, про їхні безмовні віддзеркалення в блискітливому потоці, про те, що й самі замки — тільки марева, і ніхто в цю ніч не проходить крізь їхні зачаровані брами, й ніхто не хоче володіти ними.
Співрозмовників не було видно; ось йому відповів напрочуд виразний і тверезий голос:
— Аякже! Ніхто не хоче володіти ними. Ось зараз ми пропливатимемо повз замок Сюллі, що належить панові де ла Тремоїлю. Спитайте-но його, чи віддасть він його задарма, чи зажадає за маєток і замок Сюллі сто двадцять тисяч ліврів.
— Не про це ж ідеться, — відповів настроєний на інакший лад Матіньйон.
— Як то не про це! — заперечив пан де Роні й ще раз назвав довжелезне число, чітко вимовляючи кожне слово окремо. — Якби це не такі страшенні гроші, я б, їй же богу, купив Сюллі. Правда, я міг би придбати його й дешевше, а то навіть задарма, але для цього треба всупереч своїй честі підтримувати герцога Буйонського, а не лишатись вірним слугою короля. А я про таке й думати не хочу. Ні заради найпишнішого замку, ні заради
Він замовк, полишивши силуетові замку промовляти за себе. Вежі та шпичасті покрівлі виринали одна за одною, підносились над чорними купами дерев і, осяяні, вітали подорожніх. Маршал і міністр, невидні, мабуть, відповідали на те вітання, кожен на свій лад захоплено. Світлі мури попереду купались у воді: замок обмивали Луара та її притока. Далі, в глибину, замок виростав: на острові були дві найвищі вежі, иайбільший із шпичастих дахів, і все це осяяне зоряним небом та блискітливою річкою.
— Як гарно! — сказала Габрієль.
— Маєток, гідний вас, пані,— сказав Роні, вийшовши наперед.
— Не мене, — заперечила Габрієль. — Найкращого слуги. Так, я певна, гадає й король.
Анрі повторив, ніби думаючи про щось інше:
— Так гадаю і я. — Тоді повернувся думкою до дійсності й вирішив: — Пане де Роні, ми забезпечимо вам щастя, коли ваше щастя в цьому. Про гроші на купівлю замку ми ще поговоримо.
Роні з радості аж злякався — він не сподівався, що так легко добуде маєток. Він був не з тих, котрі легковірно надіються на успіх свого задуму, хоч би й пожертвували йому сном і отиралися вночі коло свого владаря. З переляку він хотів був поцілувати короля в руку, та Анрі вже десь подівся, і Роні довелося звернути свою подяку до любої владарки. Цього разу його не дуже чутливе серце було таки справді зворушене.
Анрі тим часом зайшов у тінь від намету, став коло облавка барки й задивився на береги. Позаду замок Сюллі повільно ховався за деревами, зблиснув востаннє і зник. Його це не засмутило, він міркував собі: «Володіння… а коли ми, власне, володіємо? Замок із усім господарством може згоріти, королівство можна втратити. Смерть весь час стоїть над душею, свого часу вона забере і те, й те. Ця подорож була щаслива, я заволодів останньою зі своїх провінцій і виборов у ворога мир. Я досяг і ще більшого, важчого: утвердив свободу совісті,— а до цього я ж прагнув здавна. Я володію цим королівством, як не володів ним іще жоден король, — і плоттю його, й духом. Але чим я володію насправді?»
Саме коли він думав так, певний, що сам вільно спрямовує плин своїх міркувань, перед ним непрохано постав образ давнього Анрі, вісімнадцятирічного, того, який не володів іще нічим. Із друзями, двадцятирічними юнаками, він їхав кінно до Парижа, а приїхавши, дізнався, що його любій матусі відібрано життя, та й сам попав під владу старої королеви, що у своїй нечестивій душі вже виносила Варфоломіївську ніч. Коли та ніч надійшла і його друзів вимордувано, молодий Анрі Наварра надовго став бранцем чаклунки. Чи передчуває він це, коли в тісному гурті, в оточенні інших, їде до Парижа, а за ним — іще багато вершників?
Тісний гурт однодумців, шукачів пригод, побожних і відчайдушних… У селах вони зводять дівчат, але поміж себе часто говорять про свою віру. Всі вони бунтують проти можновладців, бо ті відступились від бога. Бог — з ними, з двадцятирічними, і щохвилини Ісус у плоті може виїхати з розпадини в скелях попереду, щоб повести їх за собою. Для них усіх його рани свіжі, вони ще кривавляться. Його історія злипається я їхньою сьогоднішньою дійсністю, вони переживають його життя як своє. «Ісусе!» — вигукує один із них, і це Філіпп Морней. Вигукує з таким запалом, що всі притихають і озираються, готові оточити господа й голосно звернутись до нього: «Ваша величносте! Того разу вороги подужали вас і розіп'яли на хресті. Та цього разу, з нами, ви переможете. Повбиваймо їх! Повбиваймо!»