Літа зрілості короля Генріха IV

Манн Генрих

Анрі взяв її за руку і, немов невідому жінку з закритим обличчям, підвів до пана де Роні. Вона граційно схилила голову, а Анрі сказав: оця красуня в шовку кольору морської води добуде йому грошей на війну. Вмить наказав д'Арманьякові одягти його в мантію мага, начепив маску, і вони вийшли. Почет їхній примножило ще багато гостей, що танцювали на балу в її високості сестри короля. Було вже зовсім пізно, але на вулицях людно й гамірно. Анрі ще ніколи не бачив стількох жебраків; власне становище додало йому проникливості, і межа поміж безтурботністю й злиднями враз виступила страхітливо різко.

Король пройшов цей

шлях пішки, щоб весь народ бачив його й не вірив у нещастя; таким чином та нічна процесія дійшла до вулиці Лa-Серізе й до глухого муру, за яким начебто не було нічого. Проте кожне знало той обгороджений сад і тихий будинок; король теж давно вже не таївся, що буває в шевця Цамета. Тільки-но розчинилась залізна брама, як слуги зі смолоскипами вбігли до саду, вишикувались і враз освітили його. То був сад в італійському стилі — більше колон, ніж дерев, більше каменю, ніж трави, і замість зелених зал там були храми, збудовані в подобі руїн. На невисокому фасаді будинку не було й п'яді, не вкритої різьбленням: то була суцільна коштовність із мармуру всіляких кольорів. Господар, прибраний не менш розкішно, чекав короля перед невисоким парадним ґанком і привітав його величність низьким уклоном, аж торкнувшись розчепіреними пальцями кам'яних плит.

Маркіза посередині між королем і шевцем, що був тепер багатим лихварем і називався шевцем тільки на згадку про початок його кар'єри, — отак увійшла ця поважна трійця до невеликих теплих покоїв. Усі троє мали багато намірів одне щодо одного. В маленьких покоях було не тільки підігріте повітря, вони тішили око неяскравим світлом і м'якою пишнотою. Невидимі розприскувачі пахощів тішили й нюх. У Цамета всі в домі гарно пахли, але найутішніші запахи йшли з відкритої напоказ взірцевої кухні, де гуготів вогонь у печах і метушились кухарі в білому.

Троє, з яких кожне мало до обох інших свою справу, неквапно обходили дім. Двоє були в масках, ні від кого не чекали, щоб він упізнав їх; за маленькими столиками не уривали їжі або гри. Де не кружляли миски, там ляскали карти. Анрі знайшов вільне місце за столом, де грали в приму. Ця гра подобалась йому чи не дужче, ніж брелан; того ж то хитрий Цамет — флорентієць, чи левантинець, чи бозна хто — умисне підвів туди короля, і вільний стілець знайшовся там теж не випадково.

— Цамет, — сказав король, кваплячись зайняти місце, — ось маркіза виявить вам честь, поговоривши з вами віч-на-віч.

— Я приголомшений такою честю, — пробелькотів маленький чужинець, вирячивши очі; обличчя він мав смагляве, пласке й кругле, а стан — наче в жінки.

— То поведіться в цьому ділі так, ніби ви дворянин, — сказав Анрі й хотів уже відвернутись, але ще показав на декого із свого почту. — Голярів я привів із собою, одначе тільки ви тут стрижете всіх. Але затямте: я, як маг, теж на дещо спроможен.

І заквапився до свого місця за гральним столом. Цамет глянув прекрасній масці просто в очі; довкола них обох утворилось вільне коло. Він холодно спитав:

— Скільки?

— Себастьяне, ви вродливий чоловік, — шепнула Габрієль, чи то проворкотіла, засміялась перлистим сміхом і підхилила голову назад, щоб він побачив чарівне підборіддя. А побачивши, що він зачарований, зразу перейшла до наказового тону.

— П'ять торбинок золота, — звеліла вона; голос у неї раптом залунав густо, наче дзвін, коли в нього вдарити злегенька, і, швидко

нахилившись уперед, вона просто згнітила низенького чоловічка — самим уже тим, що вона Габрієль, «люба владарка». Йому справді здалося, ніби його щось вдавлює в мармурові плити його власного дому. З переляку він назвав її «високосте».

— Високосте, дозвольте мені хоч дух звести, — видушив він зі своєї куцої шиї й хотів був утекти. Та вона згорнула віяло й зашепотіла:

— Таємна звістка. Король переміг іспанців.

А тоді сама повернулася до нього спиною.

Габрієль обрала для себе один зі столів, за якими їли. Після всієї колотнечі й хвилювання їй раптом страшенно захотілось їсти. Жодна з решти масок не впізнала її — чи принаймні не виказала того. Габрієль щебетала, як і вони, випила келих вина, бо добре знала: найзавзятіша боротьба ще попереду. За спиною в неї хтось шепнув:

— Ходімо!

Габрієль озирнулась через плече, вичікуючи, поки маска назве себе.

— Сагон, — шепнула маска в сукні кольору морської води — такій, як на всіх придворних дамах. Габрієль підійшла за нею до одних дверей; за ними світло було ще скупіше, і кімната здавалась порожньою. На поріг вона не ступила. Її супутниця сказала швидко, крадькома:

— Не входьте.

Сказала, коли вже побачила, що Габрієль остерігається ввійти. А потім у неї розв'язався язик:

— Від таких, як він, можна чого завгодно сподіватися: звідки ж би таке багатство у шевця? Він шив м'які італійські черевики для покійного короля: той мав дуже ніжні ноги. А тоді почав позичати гроші дворянам, проценти наростали, при дворі не було жодного, хто не став би його боржником. Покійний король під кінець не мав уже нічого, а Цамет вивозив усі скарби королівства за кордон. У Франції лишається тільки те, що відбираємо в нього ми, жінки. Бо до нашої породи швець Цамет не байдужий, ласкава пані.

— Сагон, — урвала її Габрієль. — Я хочу знати тільки те, що доручив вам Цамет, а більш нічого.

Дама затнулась, потім вирішила обурено скрикнути. Але не встигла: Габрієль уже повернулась і пішла, й пані Сагон змогла тільки податися слідом. Габрієль зробила так, щоб Анрі побачив її наближення. За своїм столом він усім показував буйну радість, бо перед ним лежала купка золота, а партнери його дивились кисло, як переможені. Побачивши, що йде люба владарка, він моргнув їй з-під маски лівим оком, і це означало щось більше, ніж саму втіху від виграшу. Він помітив, як вона повелася з Сагон. Габрієль зупинилась на певній відстані від нього: звідси її любий владар розчує, що казатиме Сагон. Шевцева посередниця говоритиме тихо, а крім того, покладатиметься на гомін. У кого це слух аж такий тонкий, щоб вирізнити те, що стосується його самого! Але Габрієль знала про цей хист свого владаря: від нього не втаїться ніщо.

Пані де Сагон, щуплява жіночка з гострим носом, прикритим маскою, і тонкими губами, не прикритими нічим, аж задихалася від збентеження або від того, що вдавала дуже збентежену.

— Високосте, — сказала раптом і вона, немовби щойно підслухавши це слово у шевця. — Високосте, за п'ять торбинок, які позичить королю, він хоче одержати десять. Я сперечалась, я кричала, наче папуга. Ви не чули, як я кричала?

— У вас голос надто слабкий, — відповіла Габрієль. — Півторбинки, напевне, призначено для вас.