Літа зрілості короля Генріха IV
Шрифт:
Анрі мав у руках кілька аркушів і недбало перетасовував їх, наче колоду карт, проте кожним побіжним поглядом знаходив те слово, котрого шукав. Літери були дуже мілкі, він передбачливо переписав усі тези власноручно, щоб жодна не згубилась і жодна не розминулася з ціллю. Але говорив тепер так, ніби не надавав ваги тонові, хоч насправді ретельно розучив його. Він казав: «Якби я хотів блиснути перед вами красномовством…» — і водночас видимо був блискучим красномовцем.
— Я жадаю тільки двох гучних титулів. Я хочу зватись визволителем і відбудовником цієї держави.
Спочатку він приписав усю заслугу в досягнутому своїм вірним урядовцям, своєму хороброму,
— Я врятував Францію від загибелі; врятуймо її тепер від нової напасті! — цей заклик він звертав до всіх представлених тут, насамперед до більшості — до трудящих станів. Вони мали допомогти йому, і не самим тільки послухом: він вимагав їхньої довіри, просив у них поради. Це була дивна, нова для всіх річ. Правда, він називав їх «мої любі піддані», але, на відміну від своїх попередників, скликав їх не для того, щоб вони притакували на все, що він постановив.
— Я зібрав вас, щоб спитати у вас поради й послухатись її. Одне слово — я віддаю себе у ваші руки, під вашу опіку.
Що за слово! Усі в залі гучно зітхнули, почувши слово «опіка»; в королевих нотатках для нього було залишено кілька чистих рядків. Побіжний погляд промовця на останній аркуш, на ріденькі літери, а тоді король промовив з усією силою й величчю:
— Таке бажання не часто охоплює королів, та ще й сивобородих, та ще й переможців. Але все стає легке й почесне для того, хто любить вас так, як я, і прагне зватись визволителем.
Він сів, дозволив сісти всім і витримав паузу, недбало відкинувшись на спинку крісла, немовби й не виголошував щойно таких урочистих визнань, а по-простому говорив з простими людьми. А вони внизу перешіптувались, нахиляючи один до одного голови, поки врешті один із них прокашлявся, підвівся й щось проказав. Секретарі не дуже й розібрали його слова. То був селянин, він говорив місцевою говіркою, а крім того був збентежений і зворушений. Він пообіцяв королю, що віддаватиме йому одне су з кожного лівра щоразу, коли продасть худобину чи лантух зерна. Інші, далекоглядніші й красномовніші, додали й свою частку. Проте ніхто не вірив, що таким чином збереться дуже багато грошей. Для цього кожен з тих, котрі багатші, мусив би віддати половину свого майна. І той, хто мав не дуже багато, й не жадав цього від багатіїв. Сталось поки що одне: вони побачили короля і в упокоренні, і у величі. І вже не почували до нього недовіри.
Він зійшов з підвищення й зник десь позаду, — глядачі не зразу й добрали, де і як. І це ще посилило враження загадковості, яке він справив на них. Так, недовіри вони не почували, принаймні якийсь час, — хоч, може, й не всі. Але щось чуже для них у ньому лишилось, і, можливо, після цієї промови так було й краще для нього. Нормандці обережно ділились думками про те, як же сприймати його тепер. Вони стояли купками по всій залі, трохи нерішучі, не від того, щоб їх просвітили ті, котрі краще знали цього дивовижного короля. Хоч би, приміром, його придворні, з якими він увійшов до зали; декого з них він вибрав сам, щоб вони якраз і просвітили нормандців. На цих людей він міг покластися цілком; на інших, котрі зосталися тут із власної охоти, — менше.
Анрі за завісою, за якою він сховався, шепотівся з Габрієллю.
— Ну, як я говорив?
— Блискуче. Так не вміє більш ніхто. Тільки нащо ота «опіка»? Ви дуже до речі вставили це слово, я аж заплакала. Та невже ви справді хочете мати опікунів замість підданих?
Він тихо лайнувся, бо вона не зрозуміла його. Тоді взяв її руку й поклав
— З оцим-от при боці.
А тоді попросив свою подругу, щоб спокійно сиділа в кріслі,— адже їй, вагітній, важко вставати, — а сам підійшов до завіси, щоб послухати. Спочатку він розрізнив голоси простих людей; вони говорили протягло, але без насмішки, без непокори. Чужа говірка не заважала йому вловлювати настрій. Тепер, коли до країни знову вдереться ворог — хай то будуть іспанці, німці чи навіть англійці,— ці люди стоятимуть за свого короля. Їм узагалі не потрібен полководець, а війна й поготів. Та в найгіршому разі вони все ж таки стануть на бік такого короля, котрий, як видно з усього, людина своя: він уже дав їм добрі закони, а тепер сам питає їх, які податки вони згодні йому платити!
— Ну, а як йому буде замало, то що йому завадить послати до нас своїх вояків, — зауважив один селянин, що, видно, як слід зрозумів слова про опіку.
А якийсь міщанин заявив, що з вигляду здебільшого можна вгадати натуру людини; сам він по кожному покупцеві бачить, чи той заплатить, чи ні. Нечесна людина буває або занадто поступлива, або занадто зухвала. А в короля, хоч би що він говорив, обличчя було щире.
Цю купецьку думку підтвердив один з учених правників. Анрі не міг крізь завісу розрізнити, чи то був голова паризького парламенту, чи якого іншого, він чув кілька голосів відразу.
— На обличчі буває видно все — і радість, і страх, — сказав правник, звертаючись до простих людей, щоб вони здобули з його слів науку. А для нормандських панів, єпископів та дворян він повторив те саме мовою Ювенала: — Deprendas animi tormenta… [61]
Один із нормандських панів відказав украй обережно: якби й з'ясувалося, що актор-трагік своїм мистецтвом може надати власному обличчю будь-якого виразу, давні греки, як відомо, не стали б за це поважати його менше.
61
Відкриваєш муки душі (латин.).
— Сто чортів, — промурмотів Анрі,— цей має мене за комедіанта.
Ремісники та скотарі знов же заспокоїли його: для них вирішальним було те, що він чогось досяг.
— Того разу, як він з'явився до нас, він був злидарем. А тепер — така пишнота! Цей уміє гребти грошики, при ньому можна жити!
Від тих слів по всіх перебіг шанобливий дрож. Цією хвилиною скористався маршал де Матіньйон, якого Анрі сам вибрав собі на підтримку.
— Люди добрі,— сказав маршал. — Чим король скоряє й вас, і ще й таких, котрі не рівня вам, — це сила така, що ні з чим не зрівняєш, бо нею наділяє сам бог, і то дуже мало кого. Оце і є велич.
Що таємничіше було для них це слово, то сильніш воно впливало на них. Їх і так щось дедалі більше схиляло відступити від звичної розважності, а слово «велич» іще дужче спонукало їх до того; бо вони справді відчули в ньому ту велич, тільки не знали досі, як її назвати. Тепер би вони погодилися з будь-чим, а коли Матіньйон ще розповів їм, що ця велика людина ще нікого не вшановувала такою близькістю й довірою, ці холодні північани просто-таки розпалились. Вони говорили всі водночас, вихвалялись відвагою та готовністю віддати все, що мають, а не тільки одно су а кожного лівра; ні, півлівра, а то й більше! Їм зразу стали звичними вислови «велика людина», «велич», ба навіть «улюбленець народу». І це слово було вимовлене!