Літа зрілості короля Генріха IV
Шрифт:
Якийсь юнак, статечно і пристойно вбраний у чорне, серед натовпу говорив у задумі сам із собою. Він не усвідомлював того, а помітивши, кидав довкола злякані погляди. Обличчя в нього було якесь землисте, з синявими плямами, під очима бліді підкови, вії тремтіли.
— От і славно, — мурмотів він сам до себе. — Не бійся, не бійся! Чини плотський гріх посеред священнодійства. Я все бачу, хоч і стою надворі. Я знаю, як воно робиться. Королю, ти в цьому на сповіді не покаєшся, і я теж свого гріха нікому не відкриваю й ношу в своїй нещасній душі, куди б не пішов, вічне прокляття.
— Отепер ти себе виказав, —
— Нарешті,— зітхнув він. — Забирайте мене зразу, бо довше я б не стерпів цього.
— Іди за мною, — звелів невідомий. Але повів пристойно одягненого юнака не до вартівні, а в монастир поблизу тієї церкви, де відбулися нечестиві хрестини. Їх упустили; грюкнула брама, забряжчав ланцюг, і вони ввійшли до якоїсь порожньої комірчини. Невідомий замкнув за собою двері. Віконце аж під стелею було заґратоване. Вже вечоріло; блідий юнак мусив сісти так, щоб тьмяне надвечірнє світло вирізняло з сутіні його обличчя та руки. Невідомий лише раз кивнув йому, і перелякана душа почала виливатись у словах. А пальці заламувались і корчились.
— Мене звуть Жан Шатель [54] . Мій батько П'єр Шатель торгує сукном, його крамниця навпроти суду. Я виховувався в єзуїтів, а тепер вивчаю право. Натурою я розпусник — ще змалечку, інакшим я себе й не пам'ятаю. Але більш ніхто не знає, що я такий, — юнак здригнувся й застогнав.
Той, хто допитував його, визвірився:
— Ти, черв'як нещасний, ще хочеш і пишатися тим, що тримав у таємниці свої мерзенні гріхи! Потягуєшся, ховаєш очі й аж харчиш у мерзенному захваті від своєї натури. Створив її бог, і ми ще побачимо, навіщо. Ти ніколи не сповідався у своїх паскудствах, вихваляєшся цим і гадаєш, ніби твої вихователі нічого не знають?
54
Жан Шатель (1575–1594) — учень єзуїтів, робив спробу 27 грудня 1594 р. вбити Генріха IV. Молодого злочинця четвертували. Король вважав орден єзуїтів винним у замаху і видав указ про заборону перебування його членів у Франції.
— Ох! На жаль, вони не знають нічого, — промурмотів охоплений жахом юнак. Проте він відчував, що нарешті настає хвилина розплати. Страх перед нею давно вже гнав його від одного протиприродного вчинку до іншого. Він ніколи не сповідався в тому, що робив, і саме через це його розпусті не було ніякого впину.
— Ніколи не сповідався, прошепотів він. — На сповіді завжди замовчував гріх. А тепер запізно — жоден священик уже не відпустить мені гріхів, і святе причастя є для всіх, тільки не для мене. Краще б я був убивцею чи навіть зняв руки на самого короля!
— Твої отці, єзуїти, вже вирішили, що має бути з тебе. Ми знаємо про тебе все і вирішили твою долю. — Невідомий, що в цю мить став відомим, стишив голос і ще раз сказав: — Ми.
Юнак, що чинив протиприродне, зсунувся зі стільця, з зойком обхопив руками єзуїтові коліна й почав безголосо виливати в наставлене вухо свою огидну душу, єзуїт, вислухавши все, без зайвого жалю підтвердив усі страхи нещасного.
— Такому
— Краще б уже я був убивцею! — проскиглив нещасний.
— Ти вже казав це. Але такі нікчеми, як ти, завжди тільки хочуть цього, а зробити не можуть.
Грішник:
— Як заздрю я тому панові, що застромив ноги дівчині в розпоротий живіт і потім був четвертований! Він спокутував свій гріх.
Єзуїт:
— Для тебе цього замало. Тобі дорога лежить прямісінько в ту саму пекельну безодню, що й іншому нечестивцеві, який теж оскверняє святощі своєю розпустою і виправдовує свої мерзенні жадання… чим же? Божественною благодаттю! А сам чинить так, як і ти. Але ж ти жалюгідний черв'як, а він — освячене вмістище найвищої влади, величності. Він грішить проти самої величності.
Грішник:
— І все ж я створений за тим самим взірцем, що й він. Цього в мене ніхто не відбере.
Єзуїт:
— І разом з ним полетиш на той світ. Якщо він допустить до цього, а це ще хтозна. Народившись розпусником, він помщається за свою власну природу на інших розпусниках, присуджує їх до жорстокої страти й тішить себе надією вихитрувати собі таким чином спасіння душі, бо його гріхи спокутують за нього інші грішники, подібні до нього.
Грішник:
— От ви й самі назвали мене подібним до нього. Достойний отче, я добре бачу: все складається так, що я мушу випередити його й заподіяти йому те, що він призначив для мене.
Єзуїт:
— Я цього не казав. Це ти сам кажеш.
Грішник:
— Я це зроблю.
Єзуїт:
— І заслужиш собі мученицьку смерть; як же ти, нікчемо, витерпиш її? А втім, якщо ні, то тобі судились вічні муки, і вибору в тебе нема.
Грішник:
— Чи можу я сподіватись милосердя божого, якщо добре впораюся?
Єзуїт:
— Старим, зачерствілим грішникам пробачалися гріхи за милостиню, подану один-однісінький раз у житті. А з другого боку, невідомо, чи навіть найпобожнішим і найкориснішим учинком можливо спасти вже пропащу душу. З милосердям господнім не торгуються, йому віддаються на ласку чи неласку.
Грішник, постогнавши й поскигливши:
— Я віддаюсь йому.
Єзуїт:
— Отже, ти згоден. Лишається тільки з'ясувати те, чого я, смиренний, не хочу вирішувати сам. Чи благочестивий і корисний обраний тобою вчинок?
Грішник:
— Якщо він може спокутувати свої гріхи моєю смертю, то наскільки ж легше мені спокутувати свої його смертю: адже він таки король!
Єзуїт:
— Годі тобі про свою спокуту, отці єзуїти не марнуватимуть на неї часу. Вони зважуватимуть становище й провину короля, що переслідує католицьку віру, а єресь терпить.