Літа зрілості короля Генріха IV
Шрифт:
Грішник:
— Ви правду сказали, достойний отче, що я черв'як. Ну що ж, пишатимусь хоч тим, що я черв'як.
Поки що — ні
Дванадцятого грудня до міста Ам'єна приїхали король з маркізою де Монсо. Вони прибули з нечисленним почтом і негайно з'явилися до духовного судді — як звичайнісінька пара, що хоче побратись і клопочеться про розлучення однієї зі сторін. Їм сказали, що треба почекати, поки оскаржений чоловік дасть свої свідчення й наведе докази на свій захист. Пан де Ліанкур досі не з'являвся на виклик. З поваги до себе він усе відсовував надалі ганебну процедуру, нав'язану йому, але насправді вже
Сімнадцятого, коли король з маркізою прождали вже п'ять днів, він таки з'явився нарешті додому до єпископського вікарія, привізши й свого нотаря. Але адвокат пані Габрієлі д'Естре заперечував свідчення їх обох. Присутній там не був більш ніхто, дім духовного судді був зачинений для сторонніх осіб. Знаючи пана Нікола д'Амерваля де Ліанкура, можна було не сумніватися, що висловлювтиметься він дуже скромно. А з другого боку, своєму супротивникові й утискачеві, що виступав від імені пані д'Естре, він дав так мало нагод за щось учепитись, як може тільки справді безтілесна істота.
Потім адвокат порадив скаржниці (щодо цього він уже домовився й з її вінценосним коханцем), щоб вона не наголошувала виключно на чоловічій неспроможності оскарженого. Річ у тому, що перша його дружина була зведеною двоюрідною сестрою папа Жана д'Естре, батька скаржниці. Це незаперечна обставина, і пан де Ліанкур її визнає без великої шкоди для своєї честі, а тим часом її вистачить, щоб його другий шлюб визнали недійсним.
Та цим не обійшлося; духовний суддя вів справу якнайдоскіпливіше і якнайбезсторонніше, хоча й надзвичайно швидко, — до цього, всупереч власному сумлінню, його спонукала присутність короля. Пана де Ліанкура звели на очі зі скаржницею, і він мусив визнати, що ні разу не спромігся виконати подружній обов'язок, скільки не пробував. Йому довелось вислухати свідчення двох лікарів— доктора медицини і хірурга-практика, що нібито обстежили його, як вони твердили. Зрозуміти, як вони це зробили, було важко — хіба що якимсь надприродним способом. Перед суддями було замкнуте обличчя, людина, неприступна у своїй скромності; прихована впевненість у собі немовби дивно відмежовувала цю істоту від усіх, хто сподівався довести її неспроможність.
Вікарій припинив допит оскарженого й звернувся до скаржниці з прямим запитанням:
— Чи погодились би ви, знаючи про стан здоров'я пана де Ліанкура, жити з ним як сестра з братом?
— Ні,— відповіла Габрієль.
По тому склали вирок, що оголошував шлюб недійсним. Вирішальною підставою лишилася зведена кузина. І тим незаперечніше було враження, що, власне, переміг тут пан де Ліанкур. Із королем він попрощався такими словами:
— Величносте! Сподіваюся, що я в усьому чинив згідно з вашою волею.
Може, то була чистісінька пиха, дарма що цей чоловік зігнувся вдвоє в уклоні й не розгинався, поки король із пані д'Естре не вийшли. На відповідь ніхто не спромігся.
Та хай там як, а люба владарка вже була вільна, а далі видно буде. Щасливі, обоє поквапливо повернулись до Парижа і вийшли з карети перед домом Габрієлі. Вона пішла перевдягтися. Короля, запорошеного, в чоботях, обступили його кузени Конті й Суассон та десятків зо три дворян, яких вони привели з собою. Ще кілька кавалерів, новачки при дворі, прийшли самі. Варта при дверях їх не знала, але їй сказано впустити їх, отож врешті-решт кожен, хто хотів, зміг проникнути до кімнати, де сидів король, а кімната була невелика.
Король, бувши в доброму настрої, жартував із блазнихою Матюріною — жіночкою стрункою й гарною, тільки трохи дурнуватою; вона грала свою роль при дворі з цілковитим правом. Коли вже існує посада блазня, то чом не бути й блазнисі; королю корисно задля вивчення людської натури пильно спостерігати обох — і Шіко, й Матюріну. Відповідаючи на вітальні слова придворних, король водночас перемовлявся з блазнихою галантними фразами, яких ні він, ні вона не сприймали поважно, хоч Матюріна, закотивши очі під лоба, випрохувала в нього поцілунок. І враз — якийсь ляск, наче від ляпаса: в тисняві ніхто й не догледів, що сталося.
— Тьху, чорт, ця навіжена
— Ви або я! — розлючено крикнув Монтіньї.— Хтось із нас двох поранив короля!
Блідого юнака схопили, біля його ніг знайшли закривавленого ножа. Він вибріхувався недовго і врешті зізнався, що поранив короля. Через те, що король борюкався з блазнихою, вбивця не влучив у шию і тільки зачепив губу. Король сказав:
55
…такий собі пан Монтіньї…– Монтіньї Франсуа де ла Гранж (1554–1617), маршал Франції, служив Генріху III і Генріху IV.
— Відпустіть його.
Але юнак простяг руки, щоб його схопили й відвели. Як його звуть, він не признався, сказав тільки, що йому вісімнадцять років.
Хірург відразу зашив губу. Треба було зробити ще кілька стібків, але король не міг довше витерпіти біль. Тому рот у нього лишився помітно скривлений, і, звісно, знайшлись такі, що казали, ніби це від нещирої вдачі. Чарівна Габрієль прибігла зразу, як тільки почалася операція. Вона тримала своєму любому владареві голову, цілувала його в очі, щоб він відчував тільки її, а більше нічого. Коли він стогнав, вона повертала своє прекрасно обличчя то в один, то в другий бік і зустрічала тільки холодні погляди, а тому зрозуміла: «На якусь долоню далі — і я б зосталась сама, мені довелось би йти геть, та ще й хтозна, чи випустили б». Її обличчя перекривилось, це вже була не чарівна Габрієль.
У короля боліла рана, злякався він не дуже, навіть сказав, що не хоче лягати раніше через таку дрібничку. А навпаки, пішов до собору й вислухав подячну відправу. Вбивцю-невдаху через три дні засудили на смерть і стратили; хоч його брали на тортури, він так і не признався, хто його підбив на злочин. І все ж тих підбурювачів викрили, й королівський парламент послав на шибеницю одного з колишніх його вчителів. А всіх членів Товариства Ісусового вигнали з королівства.
Така рішучість нарешті змусила до поступок і папу: невдовзі він знову прийняв короля Франції в лоно церкви. Останні прибічники Ліги скільки сили намагалися перешкодити цьому. Поки ще не сплив відміряний їм куций час, вони повсюди піднімали зброю — Майєнн, Немур, Епернон, Жуайоз і Меркер [56] , усе могутні вельможі, кожен у своїй провінції. З Нідерландів вони покликали іспанців, і востаннє королю Анрі довелось зіткнутися з повстанням, з міжусобною війною; а втім і те, й друге були приречені, їхній час минувся. Та однаково цей король, попри всю душевну стійкість, ненадовго втратив відвагу й зневірився в своєму радісному служінні.
56
Меркер Філліпп-Емманюель Лотарінзький (1558–1602) — герцог, губернатор Бретані, воєначальник. Брав активну участь у боротьбі проти Генріха IV як одна з чільних постатей Ліги і союзник іспанського короля Філіппа II.
Двадцять років радісного служіння, початого ще маленьким королем Наварри, боротьба, праця, перемоги, здобуття влади, смертельний стрибок і знов безнастанна праця — а тепер, здасться, все марне, нічого не досягнуто: ні миру, ні народної любові, ні повного володіння. Він не злякався, коли знову зазіхнули на його життя, ні, він скоріш засмутився і відчув утому, першу втому. Це й видно було. Одна придворна дама дозволила собі спитати: що це за новий настрій у їхнього життєрадісного владаря? Може, він чим незадоволений? Тоді він лайнувся своєю лайкою і вилив душу в злих словах — проти народу, а зовсім не проти тих сил, що його баламутили й підбурювали. Про них він мовчав навіть перед такою безневинною дамою. Невдячний народ! Тільки й думає, що про замахи на свого короля.