Літо Мілени

Андрухович Софія

12

Ванда літала над містом і споглядала на суботу. Дерева внизу густо шелестіли і земля блищала від недавнього дощу, на дахах будинків нявчали коти, а голуби туркотіли, понадувавшись, ніби морські їжаки.

Ванда розгледіла у натовпі ще одну парочку голубів: Цецилія і Наркіс, обійнявшись, поїдали солодку вату і не відривали один від одного закоханих поглядів. Бабця Земислава стояла неподалік і намагалася зловити в чашечку тюльпана воду з фонтана-лева, сірого, як камінь. Двоє чорнявих хлопчаків спостерігали за цим дійством і стріпували з кучерявого смоляного волосся світляки води. На лавці в тіні бузкового куща сиділи Флор і Касандра, спокійні, тихі, і мовчали. А Мілена тим часом стежила за дивно вбраним юнаком із зосередженим і милим обличчям, який сидів на порослому зеленим мохом камені попід старим муром і малював стару церкву з перекошеним хрестом, яка, вочевидь, була в свою чергу

намальована його уявою. Плющ повз вужем по тріщинах між цеглинами, а тінь від гнучкого, з довгими щупальцями і чіпкими пагонами, куща падала на обличчя юнака й, заповзаючи в очі, виливалася з олівця на малюнок. Мілена зачаровано стежила за цим і відчувала, що зараз кудись подінеться. Реальний світ навколо неї почав тремтіти і розмиватися, натомість чіткішою, більшою і об’ємнішою стала церква — й ось Мілена вже стояла біля входу до неї і вдихала прохолоду з тьмяного нутра. Це була дивна церква — покинута і висохла, як дерево. Ніби і не церква зовсім, а якесь містичне дупло, в якому живуть душі мертвих ос. І Мілена боялася, щоб ті оси не покусали її, але не рушала з місця, бо їй водночас було і цікаво, і приємно стояти тут, на краю невідомості, небезпеки, чарів, чогось дивацького, вигаданого і справжнього. Мілена чула, як олівець рівномірно шарудить по папері, додаючи малюнку, чи будові, нових обрисів і деталей, а наступної миті хлопець звів на неї очі і посміхнувся. Мілена посміхнулася у відповідь. Олівець далі зашарудів по папері. Мілена попрямувала зі своєю сімейкою додому. На столі у своїй кімнаті вона знайшла готовий малюнок. На ньому впізнала місцевий костьол, а біля нього сутулу постать о. Лавра. Мороз пройшов по шкірі Мілени — малюнок був ніби живий, нагадував спогад про сон або і сам сон, моторошний нічний жах, у якому ніби й немає насправді явного жаху, але там і тут з’являються і зникають зловісні тіні. Мілена зрозуміла, що незабаром все дуже зміниться.

Тієї ночі їй приснився сон. Згори вона бачила себе маленькою і гарною, як стоїть поміж зелених трав у дивовижній долині, що пахне молоком і свіжою землею. Побачила вітер, овець, схоже на них каміння, почула нерівне і мелодійне звучання їхніх нашийних дзвоників і затишне гудіння джмеля, який саме збирається вмоститися на товстій квітці конюшини. А позаду себе побачила гарного і приємного чоловіка, незнайомого, але рідного. Він тримав на руках маленьке ягнятко, а Мілена плела вінок з маргариток і дивилася поміж хмари. Вона намагалася видивитися там свою бабцю Земиславу, і діда Леона, і їхню потойбічну таємницю.

Мілена прийшла до тями і побачила над собою нахилене обличчя бабці Земислави.

— Міленко, я уві сні бачила Леона. Він виростив велику маргаритку з запахом літнього молока і смаком чорниці, порічок та лісової малини. Він кликав мене за собою і сказав, що змучився чекати, і я мусила пообіцяти, що вже йду...

Цієї миті до кімнати вбігла Касандра.

— Знову! Знову! — заволала вона. — Я бачила уві сні тата. Він сказав, що чоловік Мілени називатиметься так само, як і він, себто Леон. І ще казав про овець, сир і смарагдову сонячну траву!..

Наступного дня не знайшли бабці Земислави. Вона просто зникла, ніби розчинилася десь у повітрі саду, поміж стовбурами дерев. Всі знали, що вона пішла до свого Леона, але ж, очевидно, без тіла і усієї собачої зграї, якої теж неможливо було догукатися. І ось усі розбрелися хто куди, огорнуті легким містичним сумом, мружачись від сонця, яке того дня було особливо лагідним і багатозначним, шукати покійну бабцю. Пошуки не тривали довго. На полі за лісом, де завжди паслися подаровані Мілені в Африці слони, цього дня виросло стільки маргариток, що жодних сумнівів не залишалося: Леон встелив своїй коханій цей рожевувато-білий шлях аж до неба, і всі виразно уявили собі, як вона поспішає туди, посміхаючись найщасливішою посмішкою, як блищать на її волоссі і обличчі краплини роси і як мчить за нею розкуйовджена зграя її собак. Їх з висоти побачила Ванда і спустилася додолу, щоб повідомити іншим. Вона сказала, що посеред поля височіє пагорб, схожий на велетенську королеву-маргаритку, а навколо нього сидять пси і чатують, щоб не підпустити до нього нікого чужого. І справді — підійти до пагорба виявилося марною справою, лагідні створіння наче показилися, вишкірювали зуби і зловісно гарчали, хоча при цьому й махали хвостами, як раніше. Тому Ванда по черзі попідносила всіх догори, щоб подивилися на бабусин пагорб, а потім усі повернулися додому і посідали на терасі, мовчки п’ючи трояндовий чай і відчуваючи дивний спокій та блаженство, а ще — небесні погляди Земислави і Леона.

Поле за лісом називалося відтоді Земиславиним полем, і на ньому не росло нічого, окрім маргариток, навіть трава. А Касандра з Флором щодня відвозили на поле їжу для собак. Літо тривало далі.

13

Одного дня Мілена

відчула, що вона страшенно скучила за Матильдою і Марселіною. До того ж у неї закінчилися цигарки, а тут, у містечку, не було таких запашних і тоненьких, які вона палила. Тому, зібравши свою валізку і купивши зручний автомобіль — вона ж була тепер казково багатою людиною завдяки своїй подорожі до Африки, — Мілена знову вирушила в дорогу.

Обабіч шляху росли високі жовті квіти. Вони мали тонкі стрункі зелені стебла і пахли медом. Тисячі бджіл і метеликів сиділи на сонячних пелюстках або кружляли над ними. Дорога раз у раз вибігала на пагорб — й тоді можна було бачити її в долині, оточену квітами, бачити, як вона намагається випередити обрій, але намарно, обрій залишався незмінним лідером, і вони все швидше і швидше летіли вперед, відстані між ними і крихітним червоним автомобільчиком ставали дедалі більшими, і так Мілена бачила своє майбутнє, а наступної миті вона пірнала туди, вниз, де квіти були затінені густими деревами і де було так затишно й таємниче. Вона їхала довго, краєвиди змінювалися, жовті квіти зникли, натомість з’явилися хвойні ліси, струмки, болітця, долини переходили в гори, а гори — в долини, незаселені місця — в мальовничі села і міста. Тоді, коли Мілену вкотре застала в дорозі ніч, до зустрічі з Матильдою і Марселіною залишалося не більше дванадцяти годин дороги. Мілена уявляла собі їхні милі обличчя, згадувала їхні рухи і голоси, тишу величезного будинку, спокій і мудрість бібліотеки, килими, крісла, мансарду. Та раптом попереду вона побачила нерухому чорну постать, яка стояла посеред дороги, розкинувши руки. Мілена підскочила на місці і різко загальмувала, заплющивши очі. Коли вона їх розплющила, то побачила, що навколо автомобіля копошиться сила-силенна людей у поліцейській формі, а один, товстий і червоний чоловічок, завзято стукає у скло. Мілена вийшла з машини і розгублено закліпала очима у світлі фар і ліхтарів.

— Премила панночко, уклінно перепрошую, що доводиться затримувати вас, але виникла нагальна для того потреба, — і чоловік представився, сором’язливо шаріючись і заламуючи пальці.

— Яка ж то потреба? — запитала Мілена, трохи прийшовши до тями. — Яка може бути нагальна потреба, що заради неї варто кидатися під колеса і лякати мене мало не до смерті?

— Кидатися під колеса? — перепитав чоловічок, чухаючи потилицю. — Не знаю, про що ви, панночко. Розумієте, ми ловимо небезпечного злочинця. Він заїхав на коні прямісінько до банку, посеред білого дня, і спустошив усі двадцять вісім сейфів — та й поїхав собі далі, ніхто навіть спам’ятатися не встиг. Та ще й залишив нам карту свого подальшого пересування, нахаба, з указаними на ній годинами і хвилинами. Ось зараз він мусив би бути прямісінько на цьому місці...

— О, — вигукнула Мілена. — Але з якого дива тому вашому «небезпечному злочинцеві» забаглося залишати для вас ту карту? Ви не подумали, що він, швидше за все, навів вас на хибний слід, щоб тим часом утекти в протилежному напрямку, ще й нареготався доволі з вашої... гм... наївності...

— Хибний слід? — поліціанти, на чолі з червоненьким чоловічком, зайшлися сміхом. Пересміявшись, товстун промовив:

— Панночка просто не знає того чоловіка. Якби ж то був перший випадок! Ми вже п’ятдесят третій раз маємо з ним справу і, повірте, встигли вивчити деякі з його звичок. Те, що він зараз десь тут, не викликає жодних сумнівів, але не викликає жодних сумнівів і те, що ми, швидше за все, знову його не зловимо.

— Все це надзвичайно цікаво, — сказала Мілена, — але до чого ж тут я?

— Дуже прикро, але за правилами ми мусимо зупиняти кожного, хто з’явиться в цьому місці, щоб встановити його особу, мету поїздки і все таке. Це абсолютна формальність. Але все ж попрошу вас показати документи...

Коли все було з’ясовано, чоловічок ще раз попросив пробачення і побажав щасливої дороги. Мілена сіла за кермо і подивилася на нього: він виглядав таким добрим і таким стомленим, що Мілені стало його шкода. Тому вона простягнула чоловікові яблуко, дружньо посміхаючись:

— Бажаю вам знайти вашого злочинця! — промовила вона.

— Дуже дякую вам, панночко, — відповів чоловік.

І Мілена поїхала далі. Було досить темно, зірки ледь виднілися на небі, а брудно-жовтавий місяць час від часу ховався за хмарами. Вітру не було, від дерев йшла незвична тиша.

— Але ж тут і задуха! — сказала сама собі Мілена, не сподіваючись почути жодної відповіді. Але почула.

Під ногами порозкладалися палички, Ніби китайська грамота. Я не люблю китайців, А вони відчувають природу. Хто відчуває природу, Той уже не людина, А душа, розчинена в небі, Як річка — кава з молоком...