Літо Мілени
Шрифт:
«Цього і слід було сподіватися», — думала Мілена, шукаючи Цецилію в трояндових кущах, хоча й була впевнена, що не знайде поміж троянд жодного ірису. Але знайшла. Цецилія несподівано виринула з-за найпишнішого куща, так, що Мілена не встигла розгледіти дивної тіні, яка зашурхотіла вглиб саду.
— Ходімо, Міленко? — посміхнулася Цецилія. — Боюся запізнитися на весілля...
Коли вона сіла в кабріолет, поряд з юним чорношкірим водієм, її обличчя світилося свіжістю і прозорою радістю, що так пасували до сукні. Цецилія підкликала до себе Мілену і простягнула їй пахучий конверт бузкового кольору.
— Передай Наркісові... — прошепотіла вона Мілені на вухо.
— Але ж ви зараз побачитесь, — здивувалась Мілена, взявши конверт.
— Так, але все одно пообіцяй мені...
— Обіцяю... — тільки і встигла промовити спантеличена Мілена, вистрибуючи з хмари дорожньої куряви, яку зняв кабріолет, а точніше, чорношкірий красень-водій.
Біля костьолу вже починалася паніка: наречена серйозно запізнювалася. Мілена підійшла до Наркіса і простягнула йому конверт.
— Що це? — зіниці махаона розширились, а потім стали такими, як звичайно, і він байдуже махнув рукою:
—
Увечері вдома вони читали листа з бузкового конверта.
«Любий Наркісе! Моя кохана родино (адже можу називати вас так після стількох років неабиякого спільного життя, правда ж?)!
Пробачте мені, слабкій і безсилій, що не змогла витримати цього, покладеного на мої худі плечі безжалісною долею, випробування. А воно виявилося нестерпним, і я втекла, полетіла за вітром, охоплена чорними пазурами фатуму, під лопотіння його міцних чорних крил.
Я тяжко каюся, Наркісе! Ти знаєш, скільки означали для мене наші почуття. Але ти знаєш також, що так буде краще і тобі, і мені, сердешній.
За мене не хвилюйтеся: серденько Каму Тейб, закоханий по вуха, забрав мене кудись углиб гарячої Африки. Я завжди мріяла там побувати.
Пробачте ще раз мені і не забувайте. І, знаєш, Наркісе, напевно, я кохатиму тебе вічно, мій метелику.
Прощавайте!
— Моя квіточка, — посміхнувся Наркіс, змахнувши сльозу.
— Повернеться, — впевнено сказала бабця Земислава.
7
Коли Мілені виповнилося шістнадцять, її відправили жити у величезне місто, запевнивши, що кожна людина мусить побачити трохи більше світу, аніж рідне містечко. Вона замешкала у величезному будинку в центрі міста. Господинями будинку виявилися дві вісімдесятирічні сестри-близнючки Матильда та Марселіна, страшенно симпатичні особи. Це були шановані дами, вишукані та інтелігентні, які щомісяця влаштовували у своєму домі неабиякі прийняття, де збиралося винятково вишукане товариство. Хоч Матильда та Марселіна були жіночками вже не першої молодості, від них ніколи не відставав шлейф із палких шанувальників. Природно, що розрізнити близнючок було майже неможливо, хіба що за двома ознаками. Матильда не розлучалася ні на мить із золотенькою блискучою змійкою Лоліткою, а в тонких граційних пальцях Марселіни завжди димилася довга цигарка, встромлена в гарненький дерев’яний мундштук. У обох були теплі, трохи хрипкуваті голоси, зелені очі, ще й одягалися сестри однаковісінько.
Їхній будинок складався з двадцяти п’яти просторих залів, дорого і зі смаком умебльованих. Особливо зворушувала і зачаровувала Мілену велика старезна бібліотека, що дісталася сестрам у спадок від багатого і мудрого прадіда-професора. Загадкова атмосфера приміщення цієї бібліотеки надихала на читання, масивні багатоповерхові стелажі з темного дерева, підлога, що відбивала луною кроки, ламаючи прохолодну тишу, височенна стеля, арки, колони, монстери у невеликих діжках під вузькими продовгастими вікнами, м’які глибокі фотелі, повні затишного тепла, — тут просто не могло не хотітися читати. Щоранку Мілена йшла вузькими міжстелажними провулками, повільно, обережно, щоб не розвіяти залишків своєї сонливості і сонливості цього напівпокинутого, напівзруйнованого міста. Вона проводила пальцями по дірчастих листках монстер, стираючи де-не-де пилюку, лагідно доторкалась до корінців книжок, а ще до стебел, тичинок, приймочок... Присідала на декілька хвилин біля однієї з полиць або залазила по драбинці аж під стелю і перебирала одну за одною книжки, перегортала сторінки, вдихала зажухлий запах старого паперу і пожовклого листя, засушеного поміж ними. Мілена отримувала таку незрозумілу і майже зовсім невловну насолоду від цього мимобіжного оглядання десятків книжок, від цих вихоплених діалогів, описів, цитат. Вона так трепетно знімала книжки з полиці і знову клала їх туди, обережно, без зайвих рухів, і мало не плакала від блаженства, що її охоплювало. Але цей ритуал тривав не так уже й довго. Мілена боялася втратити його чарівність, те неповторне відчуття, тому врешті-решт — хоч їй і хотілося ще доторкнутися бодай до однієї палітурки — вона рішуче витягала якусь книжечку, міцно затискала її в руці і повільно йшла до найближчого фотелю під монстерою. І там, під цокання старовинного годинника, який, звичайно ж, був присутній у бібліотеці і який, без сумніву, сталево вибивав години, Мілена читала. Читала нешвидко, розтягуючи задоволення, зупиняючись іноді, щоб подивитись на заблукалу мурашку, що повзла по підлозі, чи на листя дерев за вікном. Читала самозабутньо і здригалася від раптового бамкання годинника, від скрипу дверей чи від голосу котроїсь із сестер. Мілена ніколи не аналізувала форми і сенсу, а просто існувала у сотнях світів, кожного разу стаючи такою неймовірно щасливою від щастя нереальних героїв, щоразу здригаючись від непередбачуваних поворотів сюжету, вставляючи свої репліки у діалогах, витираючи сльози зі щік, і почувалася трошки спустошеною, повертаючи книгу на місце, але й трохи більше наповненою чимось новим.
А ще Мілена любила мансарду. Це була величезна мансарда над багатолюдним натовпом, що копошився десь унизу, але копошився чомусь німо — власне, невідомий геній таким чином збудував її, що зовнішні звуки так і залишалися лише зовні, не дратуючи тих, хто вирішив відпочити на мансарді. А там завжди відпочивали. Зручні крісла-гойдалки, низький столик із фруктами і напоями, дерев’яні, не зовсім зрозумілі Мілені скульптури і дві сестри-близнючки, що ніжилися під червонуватими або жовто-золотими променями сонця. Навколо Марселіни — переповнені недопалками попільнички, а в пальцях — вишукана цигарка з приємним терпким ароматом. Матильда погладжувала великим пальцем правої руки нерухому голівку змійки, що скрутилася на лівій. А розслаблена, мало не розплавлена
Приблизно раз на місяць влаштовувалися прийняття. Коли Мілена вперше — одягнена у фантастичну сукню, дивовижно зачесана, неповторна — з’явилася там, це був справжній фурор. Танці, розмови про все на світі, шампанське, сиві акуратні пани і вишукані пані — Мілена почувалася між ними, як риба у воді. Це не були консервативні заскорузлі добродії, сухі і правильні, як лушпайки волоських горіхів. Радше навпаки — за спокоєм і стриманістю ховалися зазвичай шаленство, дивакуватість і навіть геніальність. Дотепності ж просто не було кінця і краю.
Мілена зберегла цілу колекцію подарунків від цих незвичайних людей. В останнє десятиліття свого життя вона любила розглядати ці шматочки минулого, вдихаючи паркими вечорами все той же терпкуватий дим і слухаючи шурхотіння трави за вікнами. Одну за одною перебирала фантастичні фотокартки: червоне сонечко розправляє крильця на вушку тріснутого горнятка; темний силует за напівпричиненими дверима; пилюка, що танцює в сонячному промені; чиєсь усміхнене обличчя серед густого листя; Міленин лікоть і маленька золота пташка з сумним дзьобиком; тінь місяця; привид у дзеркалі; чиєсь пенсне і кілька вишень та виноградинок. Якась пані віддала Мілені свій екзотичний гербарій. Молода білява красуня, яка з’являлася на прийняттях раз чи два, забула свої милі рожеві рукавички з тонкого шовку. Ті рукавички Мілена не надівала жодного разу, але любила їх чомусь із небувалою силою. Товстий старий граф подарував цілий набір ароматичних паличок, від запахів яких наставало легке запаморочення і світ видавався ще кращим, аніж він є насправді. Той запах викликав уявні видива незнаних країн, якихось чужих людей, небачених істот. Особливо ж подобалися Мілені запахи Африки — гарячої землі з гарячими лісами, де дощі неймовірно рясні, а тварини яскраві і галасливі. Окрім того, десь в Африці перебувала Цецилія, яка вже, напевно, сумувала за домом. Як і Мілена.
Так жила вона у Матильди і Марселіни більше двох років. Але час минав тут шалено швидко, догнати його було справді неможливо. Все здавалося Мілені тут незвичним, і навіть з часом вона ніяк не могла звикнути до життя в будинку сестер. Хоча й не траплялось жодних надзвичайних подій, тихе-мирне життя на позір досить мило пливло вперед, купаючи будинок із двадцятьма п’ятьма залами і двох його господинь у сонячному промінні.
Але ось одного разу дещо таки сталося. Можливо, не така вже й подія, але в житті Мілени ця випадковість, ця дрібничка багато чого змінила, порушивши спокій, сонливість і приємну одноманітність. Якось Мілена знайшла в бібліотеці досить цікавий конверт. Це був загалом звичний ранок, звична прогулянка поміж стелажами, звична насолода від доторків до книг. Мілена гортала сторінки вже якоїсь надцятої книги, жадібно втягуючи носом пожовклий запах, аж раптом на підлогу випав сіруватий конверт. Мілена підняла його і оглянула — жодних написів чи знаків, конверт заклеєний і, вочевидь, уже досить давно. І в ньому сидить таємниця. Таємниці завжди відчуваєш, хоч би як далеко і надійно були вони сховані. Просто існує такий відповідний запах, чи звук, чи просто якесь відчуття, яке підказує: ось вона, ось! І Мілена розірвала конверт.
Кілька сірих сторінок, списаних великим круглим почерком, дуже гарним, рівним, добрим. І ось що прочитала Мілена:
«...усь ніхто не хотів повірити, що я маю крила під одягом. Усі думали, я жартую. А я просто сказала:
— Ходімо на дах. Я полечу додому, а ви побачите, що я справді крилата істота.
І ми пішли. Досить довго підіймалися крученими сходами, здіймаючи пилюку, яка килимом лежала під нашими ногами. Нарешті вийшли на горище. Там крізь балки бачили, як унизу танцюють, і, звичайно, чули музику. А на горищі було темно і дуже смерділо. Звисали шматки павутини, щури пробігали попід ногами, випростуючи свої голі хвости. Добре, що щури не покусали нас. Можна й померти від цього — я знаю. Було вже чимало випадків, що люди вмирали від цих тварюк. Я ненавиджу щурів. Натомість не розумію, що бридкого в тарганах? Це ж звичайні комахи, такі самі, як мурашки, як літні жучки, як сонечка — «божі корівки». Але я не про це.
Ми піднялись драбинкою на самісінький дах. Але навіть туди ще долинала музика. Було так гарно, так тепло. Я почуваюся щасливою, коли мене овіває такий теплий м’який вітерець. Небо було всіяне зорями. І добре, що не було місяця. А знизу — світилося місто. І ще верби блистіли.
Я розправила крила і полетіла. Аж сама здивувалася: так просто, так природно у мене це вийшло. Вітер підхопив мене і ніби ніс у долонях, а крила лопотіли, і пір’я моє змішувалося з тим гладким і блискучим вербовим листям.
Як же ж вони всі здивувалися! Кричали, плакали, погрожували! Я тільки бачила, що двоє почали битися і раптом зірвалися з даху і полетіли вниз. Цей політ був повільним і довго тривав, вони падали, опадали, скло розлетілося на дрібнесенькі скельця. Це розбилося якесь вікно, тільки от досі не можу зрозуміти, яке — на їхньому шляху з даху на землю не було жодного вікна. Один помер тієї ж миті, тільки встиг прошепотіти моє ім’я. Другого кудись забрали, він вижив, але я його не любила.
Та, зрештою, мені до того всього було байдуже. Я справді летіла. Летіла додому, завмираючи від щастя, що аж нічні птахи сахалися від моїх очей — такими щасливими вони були. Це чимось схоже на купання в морі, але набагато, набагато, набагато чудесніше!!!
А тепер, як я закінчу, я полечу в Африку».