Лагідний янгол смерті
Шрифт:
— З приїздом! — сказав я, простягаючи відкупорену пляшку полковнику.
Полковник узяв пляшку, відсьорбнув пива, обітер вільною рукою короткі вуса.
— Чому з приїздом? — мовби нічого не сталося, запитав він. — Я сюди раніше за вас приїхав!..
Тут уже я знизав плечима. Раптова втома, що охопила мене, відбила будь-яку охоту ставити полковнику запитання, яких накопичилося чимало.
«Напевно, він з'явився не для того, щоб одразу зникнути», — подумав я.
— Ну як? — після другого ковтка пива полковник обвів нас бадьорим поглядом. — Відпочили?
Усі подивилися на полковника спантеличено.
— Збирайтеся, — сказав він.
— Куди? — запитав я.
Полковник позирнув на годинник, обернувши циферблат до багаття.
— За сорок хвилин від'їжджаємо, — промовив Вітольд Юхимович.
— На чому?
— На поїзді. Тільки не на цьому! — він кивнув на наш вагон. — Потім усе поясню!
Остання обіцянка полковника прозвучала дуже доречно. Петро підвівся з ящика, кинув очікувальний погляд на жіноцтво. Гуля і Галя теж підвелися.
— Ну, давайте, давайте, — підганяв полковник Тараненко. Він стояв під вагоном, доки ми збирали речі. Подивившись на Вітольда Юхимовича з наскрізного вікна купе, я помітив на його обличчі відбиток утоми. Відблиски багаття створювали ефект драматичного, театрального освітлення. Мішки під його очима за цього освітлення здавалися синцями, а саме обличчя було мертвотно-блідим. Звичайно охайні, рівно підстрижені вуса полковника втратили форму. «Видко, і йому нелегко далася ця дорога», — подумав я. Ні, я не жалів полковника, не відчував до нього жодного співчуття. Якщо когось і було мені зараз шкода, то це наших жінок та ідеаліста Петра. І себе, звісно, теж було шкода. Полковники ж не бувають ідеалістами. Наш полковник не був винятком, а отже, всі його труднощі були тільки тягарями військової служби. Не стільки військової, як секретної. «Може, він романтик й авантюрист? — подумалося мені зненацька. — Адже, судячи з віку, в КҐБ він прийшов у той час, коли спокійно мандрувати світом могли лише співробітники розвідки... Треба буде запитати в нього, чи багато він мандрував...»
Речі вже були зібрані. Галя і Гуля навели лад у нашому купе, акуратно склали верблюжі ковдри, посуд. Почистили ганчіркою примус.
— Хутчіше! — влетів до купе голос полковника. Уже біля вагона полковник забрав у Гулі подвійний баул, перекинув через плече. У Галі забрав її торбу й попрямував до хвоста потяга.
— Вітольде Юхимовичу! — гукнув до нього Петро. — А мішки з піском?
— А це не той пісок, — сказав, озирнувшись, полковник.
— Як «не той»? — вигукнув Петро. — Він же цинамоном пахне!
— Звісно, пахне, — спокійно погодився полковник Тараненко. — Туди п’ять кілограмів кориці пішло, на ці мішки! Пішли, потім усе поясню, — полковник закрокував уперед.
— Але ж там іще труп лежить! — задумливо сказав Петро, подавшись услід за нами.
Полковник зупинився.
— Який труп? — здивовано запитав він. — Звідки?
— Військовий труп, — на ходу відповів Петро. — Та нехай уже, потім усе поясню!
Ми вийшли до останнього вагона нашого потяга і, зашпортуючись за численні рейки, проминули кілька інших товарняків, які стояли
— Цей наш! — полковник зупинився, почекав на нас і пірнув у прохід між поїздами.
Ми слухняно йшли слідом за ним. Попереду хтось махнув рукою, і полковник, який ступав переді мною, махнув рукою у відповідь.
Зупинилися біля звичайного товарного вагона. З подивом я побачив, що людина, яка махнула полковнику й очікувала нас біля вагона, виявилася не ким, як бомжем Васею, котрий пригощав нас раками. Вася допоміг занести речі в службове купе вагона. На мій запитальний погляд він тільки посміхнувся і промовчав.
— Васю, — звернувся до нього полковник за хвилину. — Тут на Москву є вагони?
— Так, — Вася кивнув.
— Там у хлопців у вагоні ще якийсь військовий труп залишився, — сказав, посміхаючись, полковник. — Перевантаж його з колегами на най-, ближчий московський... — полковник наче загубив думку і повернувся до Петра, — Петю, а труп якось запакований? Чи просто...
— У мішку, на «змійці», — відповів Петро. Полковник замислився.
— Васю, — сказав він за хвилину. — Притримай потяг, скажи — затримка п'ятнадцять хвилин. І відразу сюди!
Вася побіг до локомотива, а полковник, нічого не сказавши нам, поліз під вагон.
«Пішов труп провідати», — подумав я.
Ми тим часом огляділися в новому купе — тут уже пахло європейською цивілізацією. І купе було фірмовим, зі справжнім заскленим віконцем, і туалет із дзеркалом та умивальником, і тамбур із маленьким титаном і ящиком брикетного вугілля.
Склавши речі й залишивши жінок у купе, ми з Петром вийшли з вагона. Цей вагон був власністю «депо Баку».
— Отже, тут наш пісок, — Петро кивнув на запломбовані відкотні двері.
— Тут, напевно, — погодився я.
Повернувшись до тамбура, Петро спробував відчинити двері до вантажної частини вагона, але вони були замкнені на ключ. Довелося повернутися до купе.
За кілька хвилин практично одночасно повернулися Вася і полковник. У полковника на обличчі сяяла усмішка.
— Є змога залишити про себе хорошу пам’ять! — радісно та ядуче промовив він, дивлячись на Васю. — Перенесете труп до найближчого московського, і нехай хтось із бомжів напише записку: «Привіт від генерала Воскобойникова». Вкладеш записку в мішок. Нехай почистять свої лави!
— Гаразд, — відповів Вася з готовністю в погляді.
— Ну все, бережи себе! — полковник простягнув Васі руку. — Дасть Бог, ще здибаємося!
За кілька хвилин ми всі сиділи в купе на нижніх полицях. Я сидів із Гулею, а навпроти через стіл сиділи Петро, Галя і полковник. Полковник, знявши з руки годинник, поклав його перед собою і спокійно стежив за секундною стрілкою. Так тривало, доки потяг не смикнувся.
Повільно поповзли повз наше вікно вагони сусіднього товарняка.
Я раптом задумався про те, що в цьому купе тільки чотири полиці, а нас уже п’ятеро. Окинувши уважним поглядом купе, я помітив відсутність рюкзака полковника. Цікавість примусила мене нахилитися і зазирнути під нижні полиці.