Лагідний янгол смерті

Курков Андрей Юрьевич

Пафосно закінчивши свій монолог, полковник полегшено зітхнув і ковтнув чаю.

Я міркував про те, куди нам тепер із Гулею їхати. Родичів у мене в Україні не було. Знайомі були, але звалюватися їм на голову разом із Гулею не було жодного бажання. Одна річ — приїхати на кілька днів. Але тут мова йшла в кращому разі про місяць... Я подивився на Гулю. Вона пригорнулася до мене.

— Усе буде добре, — прошепотів я їй на вухо.

Петро сидів мовчки, скрививши губи. Понуро обвислі чорні вуса віддзеркалювали його

стан.

— Ну гаразд, — нарешті промовив він, примружено дивлячись на полковника. — Перемудрували ви нас, пане гебіст. Але я не втямлю: навіщо вам іграшки та в’єтнамський бальзам?

— Це моє хобі, — посміхнувся полковник. — Дрібний легальний імпорт-експорт... Та й підмога в сімейному бюджеті — щось схоже на город. Підгодовує...

Петро тільки похитав головою.

— Я піду збиратися, — полковник підвівся. — У вас там лишилися ще гроші?

Петро запитально подивився на Галю. Вона кивнула.

— Ось і добре. Хто знає, може, й до швидкої зустрічі!

Вітольд Юхимович акуратно зачинив за собою двері. Ми сиділи мовчки ще хвилин зо п ять. На столі стигнув чай.

А за вікном миготіло передмістя Харкова.

— Їдьмо в Коломию, — несподівано промовив Петро, дивлячись на мене. — Поживете кількоро часу в моїх кревних. А ми звідтам — до Києва.

Я був щиро вражений. Мені навіть уявити було складно, що в цю мить Петро думає про мене і Гулю.

68

Квитки до Коломиї нам послужливо купив Вітольд Юхимович. Щоправда, місця виявилися не в одному купе, а в сусідніх. Коли поїзд рушив, ми вмовили одну сорокарічну пару помінятися зі мною і Гулею, тож знову їхали разом, як і на початку нашої залізничної мандрівки. За вікном купе вечоріло, загусали сутінки, проїжджали жовті вогники крихітних станцій, надто маленьких і незначних для нашого потяга.

Провідниця принесла чай і печиво. Приємний спокій супроводжував наше чаювання.

Незабаром та ж провідниця принесла чисту постіль. І ми, закінчивши чаювання, влаштовувалися на ніч, визначивши нашим жінкам місця на верхніх полицях.

Коли вимкнули світло, я клацнув колодкою дверей, щоб ніхто з нічних гостей не міг потурбувати наш сон.

Але сон таки перервали десь перед світанком. Із сусіднього купе, в якому якраз мали б їхати ми з Гулею, долинали шум і крики. Увімкнувши світло, ми притихли, прислухалися.

— Хтось заходив сюди вночі! — кричав чоловічий голос. — Це не наше! Запитайте в них!

А поїзд ритмічно торохтів по рейкових стиках, наче й діла йому не було до того, що відбувалося в одному з вагонів.

Тим часом інший чоловічий голос вимагав у когось одягатися і збирати речі. За вікном ледве-ледве починало світати.

Поїзд уповільнив хід і підкотив до вузенької платформи невеликої станції. Я припав до вікна і побачив біля маленької одноповерхової

станційної будівлі міліцейський «газик» і поруч із ним — білі «Жигулі». Між ними стояли і курили кілька чоловіків у міліцейській формі та в цивільному. Озирнувшись на поїзд, який уже гальмував, вони пожбурили недопалки під ноги й мерщій кинулися до платформи. Мені здалося, вони наче вчепилися поглядами у наш вагон, коли ми вже повільно проїжджали повз.

Галас із сусіднього купе вихлюпнувся до вагонного коридору. Потім затих. Я визирав у віконце, але нічого і нікого навпроти вагона не побачив.

— Що там? — запитав Петро.

— Незрозуміло, когось із поїзда зняли...

А потяг тим часом знову смикнувся і поїхав, наче відштовхнувся від вузенької платформи цієї станції.

Зранку нам принесла чай інша провідниця, молодша.

— Торгівців наркотиками арештували, — відповіла вона на моє запитання. — Таких порядних вдавали із себе... Мовляв, чоловік і дружина... А в них у сумці цілий кульок цих наркотиків знайшли!.. Він же кричав, що не було в нього ніякого кулька... Що підкинули, кричав. А все одно забрали!..

Провідниця, здавалося, була щиро рада черговій перемозі доблесної міліції над кримінальним світом. У мене ж на душі було тривожно. Я, звісно, чув про те, що українські поїзди рояться наркокур'єрами, але згадуючи, що минулої ночі я міг би опинитися в тому ж купе, мимоволі хвилювався.

— Та нехай, чого ти нервуєш? — заспокоїв мене Петро.

...А Коломию заливали дощі.

За п'ятнадцять хвилин ходу від невеличкого вокзальчика до будинку батьків Петра ми промокли до нитки. Дощ переслідував нас від самого Івано-Франківська, але мене, доки ми їхали, не полишала надія, що поїзд вивезе нас із-під важких низьких хмар. Не вивіз.

І ось ми стояли на ґанку звичайного двоповерхового будинку. Петро постукав. Двері відчинилися, й одразу ж товстенька старенька мати, витерши руки об фартух, пригорнула Петра. Вийшов його батько — худий і високий.

— Ви проходьте, проходьте! — заметушилася старенька.

— Це моя мати, Ольга Миколаївна, і батько, Юрій Іванович, — повідомив нам Петро.

Ми стояли в передпокої, з нас крапала вода. Старенька кинула на нас швидкий погляд. Зупинила очі на Гулі, посміхнулася. Потім подивилася на Галю.

— Це — Галя, про яку я вам писав, — сказав він, кивнувши на подругу, що стояла поруч. — А ото Коля і Гуля.

Старенька ще раз подивилася на Гулю.

— Татарка? — запитала вона.

— Казашка, — відповів Петро.

— Ну, розбирайтеся, розбирайтеся мерщій, бо заслабнете! — знову почала метушитися жіночка.

Петро допоміг затягнути мій рюкзак і Гулин подвійний баул на другий поверх. Він штовхнув одні з дверей, за якими відкрилася маленька кімнатка-спальня з письмовим столом, ліжком і старим кріслом.