Ласкаво просимо в Щуроград

Винничук Юрій Павлович

Я зупинився. Далі бігти не було сенсу. Звідси, де я стояв, кулі однаково не досягли б. Чим я міг йому помогти?

Я кинувся бігти назад. Коли озирнувся, побачив, що діти, зробивши своє, взялися тепер за мене.

Все це виглядало безмірно диким — оці загибелі кожного з нас по одному і неспроможність інших чим-небудь допомогти. Тепер я мусив рятувати себе й Віолю. Тільки двоє зосталося нас, хто знає про Щуроград і про страшну небезпеку, яку готують світові щури-мутанти. Ми не мали права загинути. Я біг і думав про

те, як маю повідомити дівчину про смерть батька. Вирішив не казати нічого, доки не опинимось у безпеці, бо хтозна чи не впреться вона або й захоче вернутися.

Хлопчаки мене поволі наздоганяли, однак відстань була чималою, і стріляти я не наважувався, беріг кулі. Вже в гаю мене обігнала ватага щурів, вони не нападали, а лише метлялися під ногами. Видно, пильнували, щоб я не зник.

Віолю я наздогнав швидко. Вона шкутильгала стежкою, спираючись на дрючок.

— Ну, як нога? — спитав я.

— Вже легше, розходила. А де тато?

— Він пішов іншою дорогою. Зустрінемось на болоті.

— Якою дорогою? — спинилась вона і з тривогою подивилась на мене.

— Нема коли теревенити! — відрізав я і потяг її за руку.

— Я не можу так швидко! — зойкнула вона. — Не тягніть мене!

— Терпіть! Мусимо добратися до болота раніше, ніж нас доженуть.

— А тато? — не вгавала вона.

— Він уже, може, й там, — брехав я.

Позаду гучнішали голоси хлопців. Гай почав рідшати, ще трохи і ми вибігли на болото. Саме вчасно, бо Віоля вже геть знесиліла. Під ногами зачвиркала вода, починалися мочарі…

Я сказав Віолі, щоб вона далі йшла сама, а я буду задкувати і відганяти хлопчаків. Я витяг пістолет і гукнув їм:

— Спиніться! Я буду стріляти!

Але мої слова справили на них не більше враження, аніж цвірінькання горобця. У відповідь полетіли палиці й каменюки, що вони їх прихопили із собою. Кількоро попало мені в груди, я засичав від болю і більше не церемонився. Намагався стріляти у ноги, і хоч не всі постріли досягали цілі, четверо хлопчаків уже качалося по землі.

Стріливши ще пару разів, я повернувся й побіг мочарами до Віолі. Мочарі робились дедалі в'язкішими, і дівчина мусила за кожним кроком штрикати перед себе палицею.

Я не думав, що діти відважаться нас переслідувати й на болоті, але вони таки сипонули сюди. Я знову почав стріляти, і ще двоє упало. Решта вперто брала нас у кільце.

Тим часом ми забрели вже в таке болото, що чалапали по коліна в багнюці. У пістолеті лишилося тільки чотири кулі.

— Ой-ой! — пролунало десь збоку і я побачив хлопця по пояс у багнюці. Його засмоктувало дедалі сильніше. Хтось подав йому дрючок і спробував витягти, але натомість упав у таку саму багнюку. На наших очах за лічені секунди по обох хлопцях лишилися тільки кола на темній лихій воді.

З іншого боку долинули такі самі зойки. Хлопці, бредучи навмання, потрапляли на в'язкий намул і зникали

в ньому швидше, ніж будь-хто приходив їм на допомогу.

Нарешті у них прокинувся страх, і вони спинилися. Декотрі повернули назад, інші нерішуче затупцяли, жахлива смерть товаришів таки їх збентежила. Вони стояли так, доки ми не увійшли в очерет і не щезли з їхніх очей.

Далі впродовж усієї мандрівки по болотах я мусив вибріхуватись, заспокоюючи Віолю. Під кінець я робив це вже так малопереконливо, що коли ми вийшли нарешті на твердь, вона, не кажучи ані слова, упала в траву й заридала.

За кілька днів ми добралися до Львова, і я завів дівчину до моєї тітки. Тітка живе сама, буде їм веселіше».

Марко замовк і надпив кави.

— Це все? — спитав я.

— Все, — відказав він.

Я вимкнув магнітофон і в цей самий момент почув шурхіт, що долинав із наплічника.

— Що там? — тицьнув я пальцем.

— Не знаю.

— Щось шурхотить.

Марко простяг до наплічника руку, і звідти одразу з пронизливим виском вискочив здоровецький щур і чкурнув у прочинені двері.

Марко зазирнув до наплічника і видобув звідтіля повну жменю потрубленого паперу. Саме порохно зосталося від щурячої біблії.

— Ні! — зойкнув він. — Як це можливо?! — Виходить, поки я говорив, ця потвора гризла книжку!

— Марку! Мусимо негайно мчати до твоєї тітки. Там є телефон?

— Звідки? Вона живе на Кривчицях.

— Сама?

— Я ж казав, що сама… Ти думаєш…. — він витріщився на мене напівбожевільним поглядом. — О господи! Побігли!

Але перш ніж покинути хату, я прихопив із собою касети, щоб і їх не погриз щур.

На таксі ми під'їхали до будинку й кинулися, мов ошпарені, до дверей. Але двері були зачинені зсередини. Ми гупали й прислухалися, чи не почуємо якогось відголосу, але скрізь панувала тиша.

Я обійшов будинок довкола, шукаючи відчиненого вікна абощо, однак безуспішно.

Тим часом Марко знайшов у повітці ломика і вже підважував двері. То були старі дубові двері і піддавалися вони важко. Та ось нарешті пролунав гучний тріск, і з сусідньої хати вибігла якась жінка.

— То я! — гукнув до неї Марко. — Щось не можемо достукатися. Хтось має бути всередині, бо ключ видно у шпарі.

— Я не бачила, щоб хтось виходив, — сказала сусідка. Вже й сама думала піти постукати…

Двері розчахнулися, і ми пройшли в сіни. І в сінях, і в кухні, і в світлиці — скрізь панував ідеальний лад, а при тім не було ані сліду живої душі.

— Ще нагорі є покій. Може, полягали спати, — проказав Марко пересохлим голосом. — Тітка по обіді часом дрімає.

Ми побачили їх обох на широкій постелі. Лежали накриті ковдрами з блідими восковими обличчями. Так, як їх застигла смерть.

Марко шарпнув штору. Покій залило грайливе сонячне сяйво.