Ласкаво просимо в Щуроград
Шрифт:
З божевільними особливої мороки не було. Покірно дозволили себе вивести за руки в коридор і терпляче чекали, поки виведемо інших. Ми поводилися з ними якомога обережніше, щоб, не дай, Боже, не викликати у комусь із них страху чи гніву. Та ці нещасні перебували в такому глибокому стані апатії, що я вже зажурився, як ми будемо з ними рухатися через ціле місто. Адже самі вони й кроку не відважувалися зробити.
— Візьметеся за руки, — порадив полковник. — Марко попереду, Віоля посередині. Так ланцюжком і виберетеся звідси.
У двох божевільних були забинтовані
Полковник вручив нам пістолети, пачки з патронами і ножі.
— Це на крайній випадок. Але надіюся, що до цього не дійте… Зустрінемося за містом, коло річки, де колись були городи. Там тепер повно занедбаних хат. Розташуєте там божевільних і чекатимете на нас.
Капітан тим часом гав не ловив, а хутенько розставляв по коридорах усе, що могло вибухати й швидко запалюватися. У підвалі знайшов кілька великих бутлів спирту і щедро ними полив підлогу.
— Поспішайте, — квапив полковник, — проводячи нас до чорного входу.
Ми відчинили двері, залізо пронизливо заскавуліло, а перед нашими очима з'явився грізний щурячий загін. Зо два десятки одразу ж кинулися нам межи ноги, але полковник уже чекав їх з автоматом. Решта щурів розступилася. Божевільні їх не цікавили, і вони без спротиву давали нам дорогу. Я йшов обережно, щоб, не приведи лихо, не наступити комусь на хвоста. За спиною чулося голосне скавчання й автоматні черги. То щури намагалися проникнути в будинок попід ногами у божевільних. Нарешті я почув, як гримнули двері і постріли вмовкли.
Якийсь щур вибіг мені на плечі й обнюхав потилицю, потім крутнувся туди-сюди і перескочив на рамено мого сусіда. Це був здоровань із бичачою шиєю і неймовірно тупим виразом на обличчі, настільки тупим, що, здавалося, він найбожевільніший з-поміж усіх божевільних. Та коли щур узявся і його обнюхувати, а писком тицьнувся в щоку, божевільний зненацька вискалив зуби й гаркнув так грізно, що бідного щура як вітром здуло.
Поки ми проходили повз їхнє військо, окремі щури раз по раз підбігали й обнюхували нас, але не чіпали.
Раптом усе це море сколихнулося в єдиному пориві так, наче пробігла електрична іскра. Я зиркнув через плече й побачив, що в розчинені двері вливається бурхливий потік щурів. Полковник приймає гостей.
— Зараз він їм всипле, — почулося біля вуха.
Я глянув на свого сусіда і не повірив власним очам: на мене дивилося нормальне людське обличчя. Пропав і слід того дикого вигляду, який іще панував перед хвилею.
— Ви не божевільний? — спитав я пошепки.
— Не більше, ніж ви.
— То ви навмисне клеїли дурня?
— Деколи це корисно. Як бачите, вийшло мені на добре. Інакше б мене нашпигували заштриками до такого самого стану, як і решту.
— Чому ж ви не призналися відразу?
— А хто вас там знає, звідки ви й чого шукаєте? Могла то бути провокація? Могла. От я й…
Щурів у парку все меншало й меншало. Вони затоплювали будинок, вливаючись у нього не тільки дверима, але й вікнами, які для них зоставили відкритими полковник та капітан. Лізли одне одному по спинах, протинаючи повітря своїм їдким пищанням, яке у них, очевидно, заступало бойовий клич. Мчали назустріч своїй смерті, і я мусив визнати, що план полковника виявився надзвичайно вдалим. У першій частині. А ось чи вдасться друга — певності не було.
Пройшовши ще далі, ми побачили на широкому пеньку чотирьох щурів у чорних костюмах. Вони розглядали карту. Довкола пенька чатувало ще зо два десятки охоронців. Усі вони зміряли нас зацікавленими поглядами, але з місця не зрушили.
Опинившись нарешті на околиці парку, де не було жодного щура, ми зупинилися.
До нас підійшла Віоля.
— Ви один тут псевдовар'ят, чи є ще хтось? — спитала вона, усміхаючись.
— Думаю, що один… Але, можливо, згодом ще комусь вернеться тяма. Може, познайомимось?
Здоровань назвався Костем.
Щури вже, напевно, заповнили будівлю вщерть, бо виднілися навіть на даху. Кількасот щурів ще сновигали парком, чимало їх було і довкола будинку.
— Чому нема вибуху? — нервувалась Віоля.
— Гадаю, нам треба йти звідси, — сказав Кость.
— Як іти? — обурилась дівчина. — Чи не бачите, скільки ще щурів зосталося в парку? Наші самі не проб'ються крізь них.
— Під час вибуху все це щуровиння розметає по всьому парку. Зчиниться такий переполох, що, заки вони оговтаються, можна буде втекти.
— А будівля не завалиться?
— Що ви? Це ж стара будова. Щоб її зруйнувати, треба добре повозитися. Ходімо. Не забувайте, що ми божевільні, і в місті нас чекає не одна небезпека.
— У місті? — здивувався я. — Хіба після вибуху люди не зрозуміють, що надійшла врешті пора скинути з себе ярмо?
— Не раджу вам намагатися розтлумачити їм це.
Я знизав плечима, не розуміючи, до чого він веде.
І ось у цей час пролунав оглушливий вибух. З вікон і дверей будівлі шугонуло полум'я, висаджуючи рами, охоплюючи все, до чого лиш могло дотягнутися. На даху скупчувалося щораз більше щурів. Вони кумедно стрибали по розпеченій блясі, спиналися на димарі, ковзали й летіли додолу просто в полум'я. Та коли загорілися крокви, всі вони покотилися з даху мертвими.
Попри нас промчало кілька десятків очманілих від жаху тварин.
У повітрі чувся їдкий запах смаленої щетини, горілого дерева й фарби.
— Ходімо, — заквапив Кость. — Ми — божевільні! Беріть приклад, як треба себе поводити.
І справді, якби хтось поспостерігав за нами, то легко б вирізнив з-поміж інших, бо ті, справжні божевільні, жодної уваги на вибух не звертали, а стояли собі, похнюпившись, руч-об-руч так, як ми їх залишили.
Ми вийшли з парку і подалися маленькими вуличками, намагаючись якнайшвидше покинути місто. Хоч як ми старалися обминати людні місця, а все ж таки вибрались на одну вулицю, де чималий натовп школярів слухав щура, що промовляв до них із відчиненого вікна будинку.