Ласкаво просимо в Щуроград

Винничук Юрій Павлович

Коли на цих деревах не зосталося жодного щура, я за кілька метрів підпалив ще чотири дерева. Так крок за кроком ми наближалися до божевільні, залишаючи позаду вогонь і спустошення. Ми їх обхитрували і не пішли з візком попід палаючими деревами.

Обабіч нашого шляху тяглися кущі букшпану і, підпаливши їх, я створив дві довгі стіни вогню, подолати які щури були не в силі, їм залишалося або й надалі спинатися на дерева, або атакувати нас у вузькому коридорі алеї. Та ці останні нам були не страшні.

Добившись до самої будівлі, ми вирішили з полковником зайти досередини з тим, що пан Крупа і дівчина охоронятимуть вхід.

Уся трава, кущі й дерева на підступах до будинку продовжували горіти і, поки вони не згаснуть, щури навряд чи поткнуться сюди.

Полковник штовхнув плечем двері, і ми зайшли до будинку. Кілька щурів чкурнуло з-під ніг.

У кінці коридору з'явився якийсь чоловік у білім халаті.

— Куди ви?! — замахав руками. — Сюди не можна. Тут хворі!

— Нам можна! — відрізав полковник. — Ви хто?

— Я директор.

— Тут є щури?

— Є.

— Багато?

— Може, з півсотні…

— А хто з лікарів?

— Нема нікого. Сьогодні неділя… Що ви надумали? Це ви вчинили пожежу?

— А хто ж іще? Чоловіче! Надворі революція, а ви тут сидите у своєму щурячому кублі і нічого не знаєте. Давайте випускайте в'язнів!

— Яких в'язнів? Це лікарня, а не в'язниця! — обурився лікар.

— Он як! Справжня лікарня? — підморгнув мені полковник. — Ну що ж, шановний лікарю… тоді випустіть хворих.

— Як ви можете таке говорити? Це тяжкохворі люди! Їх у жодному випадку не можна випускати, вони абсолютно себе не контролюють! Зрештою, я за них відповідаю…

Мені раптом зробилося його шкода. Жалюгідний тип. Але він просто сумлінно виконує свою роботу. Йому сказано „не можна“, він і нам каже „не можна“. Але в нас ситуація теж не з веселих. Якщо не здобудемо підкріплення — нам капут.

— Ви не можете від мене жадати того, за що я потім накладу головою.

— Ви хочете сказати, що серед хворих нема жодного при здоровому глузді?

— Жодного. Тут самі божевільні. До того ж у дуже важкому стані.

— І нема тут примусово лікованих?

— Як ви можете підозрювати нас, лікарів у такому злочині?

— Я підозрюю не вас особисто, а тих, хто вами керує.

— Не знаю, що ви маєте на увазі. У моїй лікарні завше був порядок.

— Але я вам не вірю, — сказав твердо полковник, наставивши цівку автомата лікареві в живіт. — Негайно повідчиняйте палати.

— Можете в мене стріляти! Яка мені різниця, чи загинути від вашої руки, чи потім від їхньої?!

Його рішучість не могла не викликати подиву, і я таки повірив йому, хоч це було й не вельми приємно. Проте полковник мав, очевидно, свою думку й не менш рішуче поклав палець на цингель:

— Рахую до трьох… Якщо не відімкнете палати, зроблю з вас решето. А потім витягну з вашої кишені ключі і сам відімкну. Ну?!

Директор був блідий, а на чолі виблискував піт. Рука його тремтіла, коли він виймав з кишені ключі і відмикав перші двері.

У палаті на шести ліжках сиділи й лежали занедбані неголені суб'єкти з темними заглибленими в себе очима, їхні позбавлені найменшого виразу обличчя скидалися на маски манекенів. Жоден з них навіть голови до дверей не повернув. У приміщенні пахло немитим тілом і кислим присмаком блювотиння.

Полковник подивився на мене з таким смутком, що аж тепер я відчув, у яку безвихідь ми потрапили. А проте надія ще нас не покинула.

— Що ви з ними зробили? — спитав директора.

— Я не знаю, що з ними зробили, — відказав той ображено. — Я застав їх уже такими.

— Але це ж не справжні божевільні, їх довели до такого жахливого стану.

— Ви маєте на це докази?

— Одного з цих хворих я колись знав… З вигляду, правда, але це була цілком здорова людина.

— Ми теж з вами цілком здорові люди, а що з нами буде завтра?

Тепер у його словах почувся загрозливий скрегіт металу. Чи це тільки видалося мені?

— Відімкніть наступну палату.

Директор слухняно відімкнув ще одні двері.

І знову ми побачили ту саму картину.

— Тепер ви переконалися? — спитав він.

— Ні, — відрізав полковник. — Відчиняйте решту дверей.

Від палати й до палати ми пройшли весь перший поверх. Безрезультатно. Нам не попався на очі жоден чоловік, який би хоч трохи нагадував нормальну людину.

Весь цей час по закутках шмигали щурі, але в такій малій кількості були нам не страшні.

— То ви тут один зі всього персоналу? — спитав я.

— Ну, як сказати… Один… Хоча тут разом з людьми працюють і щури. Серед них є теж кілька… м-м… лікарів. Вони працюють без вихідних. Дуже працьовиті, на відміну від…

Тут він запнувся і відвів погляд.

— На відміну від людей? Так?! — раптом визвірився полковник.

— Я не хотів так сказати, — боронився директор.

— Але сказали!

— Я сказав тільки, що їхні лікарі працьовиті…

— Ну, звичайно! Успішність їхнього лікування мов на долоні!.. А що на другому поверсі?

— На другому? Вам ще не досить того, що ви тут побачили?

З якихось причин йому зовсім не подобалася наша настирливість. І приховати це йому не вдавалося. Однак справу варто довести до кінця.

— Ведіть нас на другий поверх, — уперся полковник.

— Але я попереджаю — там особливі хворі. Можуть статися непередбачені ексцеси. У вас надто агресивний вигляд, хто зна, як до цього поставляться пацієнти. Адже вони звикли бачити довкола себе лише піжами й білі халати…

— Ви ще забули сказати про сірі шкурки щурів. І це вони, мабуть, бачать найчастіше.