Ласкаво просимо в Щуроград
Шрифт:
Якби ми спробували завернути, то це могло б викликати підозру. Доведеться трюхикати повз тих школярів.
— Громадяни! Вітчизна у небезпеці! — волав щур у мегафон. — Підступні вороги проникли у серце нашого міста. Вони увірвалися в дослідний центр нашого керманича, улюбленого вождя і вчителя. Вони вчинили жахливий злочин, убивши його. Наука втратила визначного вченого, а наша молода республіка — свого батька. Громадяни! Армія щурів понесла відчутні втрати. Не маючи жодної зброї, крім власних зубів і пазурів, ми кидались у вогонь, під кулі й гранати. Тисячі кращих синів і дочок загинули у нерівному поєдинку. Останній удар спіткав нас тоді, коли ми надіялися врятувати нашого вождя. Вороги вчинили жахливу пожежу в будівлі, де знаходилася значна частина нашої славної армії. Всі, хто був у приміщенні, наклали головами. Ситуація зараз непевна і дуже тривожна.
Я звертаюсь до вас, тих, кого ми виховали на відданих патріотів, тих, на кого вся наша надія! Озброюйтесь лопатами, ломами і палицями, створюйте бойові дружини і займайте пости на кожній з вулиць. Ворог мусить бути знешкоджений! Ми, проливши за вас свою дорогоцінну кров, закликаємо тепер віддячити нам за нашу постійну до вас любов і опіку. Смерть ворогам Вітчизни!
— Смерть! Смерть! Смерть! — проскандували школярі.
— Який жах! — здригнувся я.
— При бажанні, як бачите, можна й людину на щура виховати. Подивіться на вікна — хіба там не справжні щури?
У вікнах стирчали люди й слухали щурячі заклики.
Хтось зі школярів показав на нас рукою.
— Це божевільні, — пояснив щур. — Вони для нас нешкідливі. Хай ідуть з миром.
У цей час з одного вікна висунулася чиясь голова в папільотках:
— Це не божевільні! Це вороги замасковані! — заверещало бабисько. — Я помітила, як вони перемовлялися!
— І я! І я помітив! — пролунало з іншого вікна.
— Бий їх! — галайкнув ще хтось.
— Це ті двоє попереду! — крикнула жінка і пошпурила в нас вазоном.
— Команда! Шикуйсь! — пролунав голос щура.
— О, це вже серйозно, — сказав Кость. — Досить вдавати божевільних, ховаймося в браму.
— Тільки не в браму! — підбігла Віоля. — Там нас оточать і не випустять.
У нас полетіло каміння. З вікон кидали вазони, баняки, все, що під руку попало.
— Уперед! В атаку! — волав щур.
— Чого ж ви? — штурхнула мене дівчина. — Виймайте пістолет!
З несподіванки я й забув про нього.
— Ай! — зойкнув Кость, діставши каменем в плече. Я вистрілив у щура, але попав у мегафон.
— Мусимо пробиватися лише вперед, — сказала Віоля.
— Але ж вони шпурляють камінням! — відповів я.
— То стрельніть у них! — крикнув Кость.
— У дітей? — здивувався я.
— Які це діти?! Це щури! Дайте сюди пістолет.
Він вирвав у мене зброю і вистрілив у натовп. Один хлопчик упав, схопившись за ногу. Люди у вікнах заверещали, загрюкали вікнами, ховаючись у сутінках своїх кімнат. Школярі кинулися по брамах.
Щур щось лопотів, але його вже ніхто не слухав. Дівчина прицілилась і одним пострілом збила його.
Божевільні тим часом уже самі трюхикали вздовж стіни, наче механічні ляльки. Ми поквапилися за ними. Кость і Віоля прикривали відхід.
З брам час від часу вилітало каміння і ми мусили пильнуватися.
Я зупинився над підстреленим хлопчиком. Він лежав у калюжі крові, але ще жив. Його тіло здригалося від пульсуючого болю, синіючі вуста шепотіли: „Мам… мам… мам…“ Але в очах, які глянули на мене, я побачив тільки тваринну лють.
— Ви його не врятуєте, Марку, — смикнула мене за рукав дівчина. — Це діти пропащі.
— Але ж вони — люди!
— Ні, це щуренята.
Якась жінка з голосним плачем бігла вулицею і, коли я за якийсь час озирнувся, то побачив її над тілом хлопчика.
Несподівано зо два десятки щурів вискочило з брами і кинулося нам навздогін. Я взяв у Костя пістолет і забив двох, Віоля — ще двох, а решта знову щезла у брамі.
Всю дорогу, поки ми пробиралися містом, з вікон за нами стежили пильні погляди людей. Вони жодною мірою не виявляли своєї ворожості, боячись куль, але й не підтримували нас, а тільки похмуро проводжали нас очима. Невже нікому з них не спало на думку, що ось уже небагато зосталося, щоб здобути свободу?
— Що з ними — з цими людьми? — дивувався я. — Як отак байдуже можна спостерігати? Нині є нагода скинути ярмо. Чого ж не скористаються з неї?
— Бо воно вже їм до шиї приросло, — сказав Кость. — Віл, який звик до ярма і погонича, в чистому полі робиться безпорадним. Він пропаде від надлишку свободи.
— Але свободи ніколи не буває забагато! — заперечила Віоля.
— Зате звична неволя завше безпечніша за незвичну свободу. Людина боїться невідомого.
— Все ж таки, як можна було звикнути до щурів? — не розумів я. — Як можна було дозволити отак спаскудити дітей? Звідки у них стільки нелюдської люті, що їх не злякала навіть смерть товариша?
— Бо їм у школі втовкмачували ідею подвигу, — сказав Кость. — Їх навчали любити Вітчизну і її інтереси понад усе. Діти зрікалися батьків і йшли добровільно у воєнізовані інтернати. Діти здавали самі своїх батьків до божевільні, коли ті намагалися втрутитися… — голос у нього затремтів і, піймавши мій погляд, додав: — Так, це й зі мною було. Мене відправив до божевільні мій син, донісши, що я веду антищурячу пропаганду.
Скоро ми опинилися на околиці. Будівлі поволі скінчилися і перед нами розкинулися запущені здичавілі садки з дерев'яними халупами, декотрі з яких заросли маком і густими хащами малини, порічок та аґрусу. Неподалік текла річка, а за нею виднівся луг, на якому іржавіли автобуси, трамваї, авто й просто різне залізяччя. Височів навіть чорний паротяг із кількома облупленими вагонами. На його димарі сидів у гнізді бузьок.
Божевільні забрели в кущі й накинулися на ягоди.
— Не такі вже вони й дурні, — сказав я Костеві, беручи із них приклад.
Лише Віоля сиділа в траві, обнявши руками коліна, і сумно вдивлялася в дорогу, що вела до міста.
— Вони позбавлені пам'яті, позбавлені бажань, крім найнеобхідніших — сін, їжа, вода… Ну, і взагалі загальмовані… Декого з них навіть можна розговорити… — розповідав Кость. — Може, якби ними заопікуватися, то хтось і вернувся б до тями.
— Чому тоді щури дозволили божевільним вийти з парку?