Лебедина зграя. Зелені Млини

Земляк Василь Сидорович

Але рідні дітки скинули його зі старшого конюха. Перед тим зник із конюшні його гарапник для жеребців, і те було для нього недоброю прикметою. Гарапник нікудишній, з мотузки, тільки й того, що стріляв лунко. Потім два ліхтарі «летюча миша» пропали, а потім і сам старший конюх. То все ніби з містики, а реальні події розвивалися цілком нормально, якщо брати до уваги вплив Явтушка на дітей.

Ось як розвивалися ці, як на перший погляд, ніби й незначні події. До Вавилона прибуло на жнива кілька снопов'язок. Явтушок не міг намилуватися ними, доки вони стояли в подвір'ї й бентежили його одноосібну душу своєю досконалістю, а ще не менше своїми барвами. Самі зелені, дишла червоні, а крила голубі з жовтими грабельками, так і хотілося взяти те крило до рук і розчесати ним свою чуприну, яка досі обходилась Прісиним гребінчиком з кількома виламаними зубчиками. Манільський шпагат до снопов'язалок прибув з деяким запізненням, та коли все ж прибув, то його мотки справили на Явтушка не менше враження, аніж самі снопов'язалки. Явтушок не повірив очам своїм, коли снопов'язалки, заряджені шпагатом, почали скидати

зі своїх столів готові снопи, зв'язуючи їх так цупко, що жодна з вавилонянок не зугарна була б зробити щось подібне з допомогою перевесла. І тут Явтушкові спало на думку настаратися шпагату на той випадок, якщо колись розпадеться колгосп, й одна з машин (а було їх аж п'ять) опиниться у його власному подвір'ї. Нав'язані снопи складали у полукіпки не вслід за машинами, а через день–другий, аби дати снопам просохнути. Отож Явтушок і скористався з того, озброїв своїх хлопців ножами (колись був наробив кісок для чищення буряків) і, дочекавшись ночі, вийшов з усією оравою на поле брані. Снопи лежали при місяці, мов побиті солдати, — все поле було всіяне ними. Явтушок повів своїх маленьких мародерів на саму гущавину, де пшениця була буйна і тепер сніп спочивав при снопі, сказав діткам: «Було це колись наше поле, тому так густо тут зародило», — й ну грабувати. За якусь годину–другу набрали шпагату добрий лантух, Явтушок аж кректав, коли повертався з тим трофеєм додому. Пріся з меншими спала, коли вони повернулись, але прокинулась, заламала руки від горя, дізнавшись, куди Явтушок водив дітей з ножами. Явтушок ледве заспокоїв її, всівшись на лантусі, немічний і жалюгідний у тому безглуздому злочині, який заподіяв супроти хліба, супроти Вавилона. Так той шпагат на горищі й валяється, навіть миші не могли його струбити, та коли Пріся лає Явтушка або клене нишком, то згадує про шпагат: «А щоб тебе шпагатом в'язало та на судоми клало, бо ж одна я знаю, як ти мені осточортів». Та, як тільки треба зав'язати мішечок до млина чи півня на ярмарок, то Пріся мерщій згадує про шпагат на горищі, — вистачить тих зав'язок на ціле життя. Варивон ще довго не міг забути про злочинця, який роздяг снопи, хоча був певен, що таку кількість снопів несила роздягти одному. Взимку снопов'язалки знову привернули Явтушкову увагу, але вже з іншого боку. У Вавилоні тієї зими стала мода на лижі, на виготовлення лиж годилося все, що можна було парити в казані й загинати. І тут Явтушок згадав про крила снопов'язалок, що рядочком стояли під навісом. Проник туди, впевнився, що крила з бука, з кожного крила міг витворити лижу, чим і зайнявся, не гаючи часу. Виготовив для проби першу пару, сам з'їхав на них і добряче гепнувся на ставу. Те, однак, не завадило йому відкрити в хаті майстерню по виготовленню лиж. Треба було б бачити Явтушка, як він парив дошки, з яких не зійшла ще заводська фарба, як потім поволеньки загинав їм носи… Коли ж явтушенят поставив на лижі, то любив стояти під хатою і дивитись на ті свої витвори вже в ділі. Таких гінких лиж, як у Голих, не мав у Вавилоні ніхто. Старші явтушенята брали на тих лижах участь у районних кросах. І знову ж таки ніхто не викрив того злочину, лише перед наступними жнивами, як кинулись до снопов'язалок, то виявили, що геть–чисто всі вони без крил. Варивон Ткачук так розхвилювався, що бідоласі стало погано, його поклали під навісом, розстебнули комір косоворотки й повернули до свідомості водою, яку принесли з кузні (там Павлюки тримали воду для гартування лемешів та кіс), а Явтушок, який і собі нагодився до піднавісу, бігав від снопов'язалки до снопов'язалки й одне картав злочинця: «А щоб йому руки покорчило, хто посягнув на самі крила. А які ж крила! Які крила! Як зараз бачу…» Фабіян потім весь місяць творив крила у стельмашні, Явтушок заникував до майстра, любувався його роботою, а лижі тим часом розсихались на горищі цієї хитрої бестії!

— Твоя робота, Явтуше? — запитав Фабіян.

— Крила? Господь з вами. Чи ж я ворог дітям своїм? — геть обезкрилів і заходився пособляти майстрові, тесав зубчики з грабу, а в'ялий граб — що залізо.

Явтушкові розбої могли б безкарно відбуватись і далі, якби Лук'ян Соколюк наступної зими не завважив зі свого віконця кільканадцять пар голубих лиж, на яких спускалися з гори явтушенята. Колір лиж нагадав йому крила снопов'язалок, Лук'ян стрепенувся весь, зодяг кожушка, шапку, вийшов і собі до явтушенят. Батечко їхній стояв під хатою, мав велику розраду спостерігати за тими гульками дітвори, підбурював менших не боятися смерті, кидатися з гори так, щоб перелетіти через увесь став, аж до Чапличів, дворянська хатина яких за ці роки з'їхала геть униз і тепер опинилася під горою, а була ж колись на горі — Явтушок добре пам'ятає ті роки. У ній доживає віку Чаплич — з діда–прадіда дворянин, рід його звівся нінащо, останнього нащадка, Домка, він, Явтушок, вивіз на кладовище в голодний рік, а рід Голих живе і здраствує, пуляє з гори, пнеться на гору. Ні, зима — то таки диво, згуки її падають на людину якоюсь незбагненною музикою, звеселяють душу. Аж тут Лук'ян Соколюк, голова сільради.

— Добрий день, Явтуше…

— День добрий, голово. Стою оце, і душа радується. За синів, трясця його ма'. Жаль тільки, що твого між ними нема… Хе–хе–хе…

— Як же нема? Є, он, із санчатами.

— Ні, я кажу про мого Михаська. Середульшого. Що помер. Кволенький був, то пішов у янголи. Десь прислуговує пану–Богу. Признайся, твій був чи не твій?.. Діло минуле, і зла за минуле нема.

— Смішні ви, Явтуше. Хіба про це зізнаються?.. Якби навіть і так. Он Даринка моя друге дитятко надбала, може, й не від мене, але хто про це знатиме, крім неї? Ніхто. А батько я. І законний.

— То тебе Бог покарав за мою Прісю. Хе–хе–хе!

— Якби й так, то не Бог, а доля, — засміявся голова.

—

Та воно вже однаково, хто…

Коли Ясько піднявся під саму хату, то Лук'ян покликав його до себе. Скинув з нього лижі, узяв одну, доскіпливо оглянув, виявив на ній сліди зубців, тоді повернув Яськові. Той вступив у кріплення з сириці, полетів униз аж до Чапличів, і тут Явтушок сполотнів, здогадався, чого прийшов Лук'ян, спробував замести сліди.

— Майстри на всі руки. Вже самі… Ото з ваших берестків таке натворили… Ріжуть, тешуть, парять і гнуть самі…

— А крадуть самі? — І Лук'ян рушив від хати. Та так, що Явтушок не мав сумніву про Лук'янів намір. Кинувся за Лук'яном, перейняв, заступив дорогу.

— Благаю! Не веди Варивона. Моя робота, моя. Але пощади, Лук'яню! Не ганьби перед Вавилоном. Дітки ж ростуть. А ти ж бо знаєш Варивона. Він не пощадить. В тюрму віддасть. Діток посиротить.

— Все міг би простити… Але крила… Гадаєш, я не бачив твоїх зав'язок на мішках?

— Коли те було!

— Іди повісся на тому шпагаті. Крил я тобі не прощу. — І рушив до воріт.

— Лук'яню! Соколику! Дітки! Прісю! Агей–бо сюди! Мерщій, добра б вам не було! Мерщій!

— Що, тату? Що? — озвалися до нього з гори.

— Ловіть дядька Лук'яна! Та ловіть же, кажу! Не дайте йому дороги. Прісю! Прісю!

Вибігла Пріся від печі з рогачем.

— Що тут?!

— Діти! Переймай, благай!

— Кого? — не второпала Пріся.

— Лук'яна ж! Пішов казати про лижі. А то ж крила, крила!..

Лук'ян уже зійшов на став, через який вела стежка, давня, находжена, аж за ним Пріся в постоликах набосоніж, з рогачем. Вклякла перед ним, в очах не то розпач, не то благання. І явтушата сюди — одне за одним. Вже гарні вилетки, розпалились, меткі всі, очиці горять — можуть звалити, можуть і вбити. Усі тут, лише Явтушок тремтів під хатою. Пріся показала на них:

— Вони відроблять ті крила. Поглянь які. Та, може ж, і ваша тут кров тече, загину на вас нема, які ж ви немилосердні. — Спам'яталась, кинула дітям: — Ідіть! — Тоді йому: — Ну, зняв Явтушок крила, зняв! І що? Вавилон від того поменшав? Чи твій Варивон щось доклав на тому? А ці підуть до війська, будуть там бігати на лижах, Вавилон будуть прославляти на маневрах. Чи вже не буде їх? Маневрів?

— Будуть. Та при чому тут крила?

— А крила ж то де в людини? Тут, — показала йому рукою на груди, — а не там, дурню. То — дерево…

— От бачиш, я вже й дурень…

— Хіба ж розумний побіжить до Варивона? Хто тобі Варивон? Чужий чоловік. Був, та й нема. А нам жити та бути. На одному цвинтарі лежати колись.

— І цвинтар уже…

— А що цвинтар? Цвинтар — то друге село. Другий Вавилон. Ви ж, чоловіки, бігатимете й там… Знаю вас, триклятих.

— Ха–ха–ха!

А під хатою Явтушок сміється, воскреслий. Адже ж чув кожне слово її. Ай Пріся, ай сила! Слава тобі вовіки віків! І Явтушок перехрестився, бо Лук'ян вернувся, пішов додому, лише посварився Явтушку кулаком. Побігла додому і Пріся, згадавши про кашу в печі. Кинула Явтушкові, пробігаючи повз нього:

— Безкрила химера…

— Нічого, нічого. Ти побачиш мене на маневрах…

— Тебе?..

— Ні. Моїх синів…

— Я тобі зараз як зроблю маневра… — Хотіла огріти його рогачем — він відскочив, а сніг високий — Пріся зашпортнулась і впала.

— Ех–хе–хе–хе! — сміявся Явтушок.

Потім викопав зі снігу її постолики, приніс тихцем до хати і поставив біля печі. Рогачі в куточку, де завше, стоять там з лопатою для хліба, і затула на місці, а Пріся лежить горілиць на лежанці і плаче. Тихо плаче за Явтушкову безкрилість. Надумала собі: оно будуть маневри — провчить його на маневрах. З першим–ліпшим старшиною, який стане у них на квартирі. Отака навіжена задумка крізь сльози…

А Явтушок на тих маневрах боявся не за Прісю. Минулої весни він знову виорав города Клавдії Опішній. Глибив плуга вже, що на рідному полі. Обох жеребців замучив, але картинку зробив з городу. Клавка — так він називав Опішну — не надякувалась, частувала його вже так, що він ледве втрапив на конюшню.

Всі чекали маневрів, а надто самотні жінки й посивілі у дівках дівчата, що діток надбати — надбали, а ось віддатися заміж так і не змогли. Одні втратили своїх майбутніх чоловіків іще дівчатами, інші наречених вирядили у новобранці, та так і не дочекалися назад: ті осідали по інших світах — хто де, аби тільки не вдома. Жінки самотні здавна гуртувалися над Вавилоном, як осінні лелеки: літувати прилітають у парі, до вирію ж нерідко вирушають овдовілі. Того грім убив, той спалахнув від сивухи синім полум'ям, той провалився на Журбівському ставу разом з кіньми, а ще інший проміняв чудову вавилонянку на якусь пошматюху у Прицькому і повіявся туди. Клавдія Опішна колись мала приймака з Козова, так ледащо таке, що мусила покласти його на воза й вивезти з Вавилона під три чорти, щоб не нидів світом. Тепер і вона чекає маневрів, сподіваючись звоювати на них хоч командира, а хоч рядового. Оце якось прийшла до Мальви, кинула на тапчан краму коштовного: «Обший мене, Мальво, до маневрів». Мальва мала «Зінгер», одну з тих чудових машин, що приводилась в рух з допомогою ніг, шитву навчилася від старшої сестри, і хоч великої майстрині не вийшло, але вавилонським модницям догодити могла й залюбки обшивала їх за символічну плату. Якщо глинські кравчині брали за сукню три–чотири карбованці, то Мальва таку ж сукню шила за десяток яєць, тобто майже безплатно. Сорочки шила за копійки, а за ліфчики загалом ніякої плати не брала, бо ж сама щоразу пересвідчувалась, що вони їй вдаються найменше. Вавилонянки такі всі грудасті, що припасувати ліфчика на будь–котру з них — річ майже неможлива, собі самій — і то не могла догодити. Клавдія Опішна мала такі справунки довкола, що Мальва ледве встигла обшити її до маневрів. А ще ж мала подбати і про свої обнови — витворила для себе плаття з крепдешину з турецьким візерунком на білому тлі.