Легенда острова любовь
Шрифт:
– Нарешт ти показав свою справжню сутнсть!
– реготнув чорт.
– Звр, чудовисько, не людина не вовк! Зараз ти нчим не вдрзняться вд мене! Такий самий Нечистий. як ти став таким? Бачу, бачу, родове прокляття. А твй пращур був справжнм негдником! Послав молодого козака засланцем, за три дн до приходу вйська козацького. Хлопець загинув нзащо!
– реготав чорт, намагаючись рохдражнити Олекса.
– А дал моя улюблена частина: жнка того козачка прокляла твого
– Не тоб, бсе, судити долю людську!
– почувся знайомий мен голос, в напвмсячнм сяйв я побачила того самого кошового. Що ддом я його до джерела вдвела.
Отаман не втрачаючи часу вдразу кинувся у бй. Тльки яскравий вдблиск лез його шабель було видно. Кошовий, хоч втратив хисту (по його словах) за ц роки, та бився так майстерно, що й год казати. Ми з Олексом нчого подбного ранше не бачили. В наш часи це забуте ремесло.
Було вдчуття, наче вн перетворився на великий металевий вихор. Не дивлячись на вс сво темн сили, накопичен вками, чорт програвав. Як спробував злетти - кошовий одним махом вдрубав йому крила, як схотв бгти - залишився без ноги. Пройшло небагато часу, а Нечистий був переможений фзично безсило лежав на земл.
Кошовий витер леза об траву, обернувся до нас.
– Бачу, дочко, ти знайшла що шукала!
– посмхнувся вн крзь довг вуса. Я порожевла кивнула, посмхнувшись у вдповдь.
– А ти, хлопче, знайшов, що хотв?
Звр негативно замотав головою.
– Бачу, ти знайшов дещо краще.
– пирхнув свжозапаленою люлькою козак. коли тльки встих прикурити?
– Дикун - то хороший камнь, що працю як палка для собаки. Твй звр боться, от не показу себе. Та в тебе вибр не великий, бо призвичався молодший брат до палки.
– кошовий всвся на стогнучого чорта, цьмокнувши з люльки, продовжив: - Ти повинен або потоваришувати з свом сусдом, навчившись жити з ним у мир. Або залишити звра тут, а з ним вс спогади про цей острв. В якому стан ти повернешся додому - виршувати тоб.
– Що тут виршувати? Ти ж саме цього хотв, позбавитись прокляття!
– запитала я.
Вн поклав долоню на дикуна на короткий час став людиною.
– Але це означа забути тебе! Я не можу...
– стримуючи бль звра, сказав Олекс.
– А що робитимеш, як звр не прийме тебе?
– Не знаю... Та я не хочу втратити тебе, наш спльн спогади про дикуна, печеру, цей маленький острв.
– його тло було мокрим вд поту дуже гарячим. Обймаючи парубка, я вдчувала як йому боляче. Та не вд каменю...
– Ми завжди можемо створити нов спогади там, вдома! Я же нчого не забуду, обов'язково розповм тоб про все! Просто я бльше не маю сил дивитись як ти катуш себе кожно ноч! Мен серце караться, що не можу нчим тоб зарадити!
Олекс вислухав, вдпустив камнь на деякий час, замислився, псля чого знову торкнувся його сказав:
– Я вчиню, як ти кажеш. Бо бльше за все не хочу зашкодити тоб. Обцяй, що знайдеш мене!
– Обцяю!
Кошовий, споглядавши весь цей час за нами, курив погладжував вуса. Вн опустив люльку, вдчувши, мабуть, що ми дйшли згоди.
Потм розповв нам про ритуал, що приведе нас у наш свт. Ми почекали до останньо зор, щоб Олекс обернувся людиною з першим ранковим промнем. Олекс одягся. Псля чого попрощалися з кошовим. зробили як вн розповв.
Тод поряд з нами з'явився дерев'яний портал. Подбн на входах багатьох старовинних забудов.
Залишалось тльки пройти крзь нього.
Та нхто з нас не хотв зробити перший крок. Я боялася того, що буде дал. Олекс мабуть вдчув мй ляк, бо притис мене до серця:
– Все буде добре. Я врю.
– шепотли його губи. Потм вн поцлував мене.
– Давай зробимо це разом!
– попрохала я.
Олекс тепло посмхнувся у вдповдь. Псля того ми взялися за руки пройшли крзь портал.
***
Козак ще довго дивився туди, де був портал, що зник вдразу псля того як ним пройшли хлопець двчина.
Чорт вже не стогнав, але пручатись не думав. Все ж добряче козак з ним погуляв.
М'який дотик до плеча змусив отамана обернутися.
– Давно не бачилися, пан.
– Вони впорались?
– спитала берегиня.
– Це не мен виршувати. Я розповв м як потрапити додому.
– Ти правильно вчинив, козаче.
– жнка примостилась на корнь дерева, бля якого лежав чорт.
– Може нам варто залишити цей свт?
– Наче це можливо...
– майже без звуку мовив чоловк.
– Все можливо, якщо врити. Саме так ми потрапили в цей свт...
Частина восьма
Я прокинулась у свой улюбленй схованц пд вербою. в першу чергу, псля того як прийшла до тями, поглянула на кран телефону. Здаться, пройшло лише клька годин, хоча на остров я прожила бльше мсяця.
Того ж вечора я взяла чистий зошит в подробицях записала все, що з мною вдбулося а тому свт. Щоб не забути випадково чогось важливого.
Я пообцяла Олексов, що знайду його, та нчого окрм м'я та того, що вн на три роки старший за мене, згадати не вдалось.
Тод я виршила пошукати в нтернет за м'ям та рком народження. Та серед тисяч варантв з украни та десятка з Нкополя не було потрбного. Мабуть, вн не писав у свому акаунт реальн дан. Таким чином мй пошук зайшов у глухий кут.
Що ж до Максима... Клька днв по тому я зустрла його на навчанн та зрозумла, що бльше нчого не вдчуваю до нього. А вн, як бачив мене, тльки поспхом вдводив оч. Наче соромився чогось.
***
Пройшло чотири мсяц. На двор панував грудень. Мсто було заснжене, що на пвдн крани бува не часто. А пд снгом -ховалась пдступна ожеледиця. Я псля занятть йшла додому. Та пройшла повз будинок, виршивши спуститися на берег Днпра, до мо верби.
Зазвичай я не ходжу до не взимку.
Поснжене дерево зустрло мене в усй свой зимовй крас. Я зняла рукавичку торкнулась стовбура. Дерево наче вдгукнулось на мй дотик дещо потеплшало.
– Як же мен знайти його? Де шукати?
– не знаю, чому, та я згадала Олекса як тльки пдйшла до дерева.