Легенди Львова
Шрифт:
Та й пішов з церкви, зітхаючи.
Минув рік, і знову циган у церкві. Що за диво! Знову панотець оповідає, як жиди били Ісуса.
– А то бестії! Другий рік б'ють нашого Ісуса, і ніхто ані пальцем не кивне! – злився циган.
Коли ж він і третього року завітав на службу Божу і почув те саме, його охопила така лють, що вибіг він із церкви та чимдуж помчав у жидівську дільницю. По дорозі, виламав десь здорового кілка та й заходився жидів по вулиці ганяти. Лупить їх, як Сидорових кіз, а ті кричать, вейкають, ховаються по хатах. Врешті де
– Та же то не ті жиди, що його мучили, матолку! Пана Ісуса били їхні предки!
– То ж я їх і бив по передку! Раз по передку, раз по задку!
– То були їхні пращури!
– Власне, як щури! Тікали по хатах, як щури! Дав я їм перцю! – тішився циган.
Війтові вже терпець уривався:
– Чи ти не розумієш, що тобі говорять? Тамті жиди жили бозна-коли, а теперішні – то вже зовсім інше покоління!
– І по колінах бив, ясний пане, по колінах бив так само, як вони били нашого пана Ісуса.
– А бодай вас трясця била! – гукнув Зиморович. – Забирайтеся геть мені всі. Більше ніколи не візьмуся правувати жидів з циганами!
Зі Львова часто вирушали каравани купців у неблизькі краї. Збирався караван докупи на Личаківській рогатці, прощався з рідними і – в дорогу.
Сталося так, що не встигла валка й до Винників добратися, як один купець почув себе дуже зле й не міг їхати далі. Що було робити? Віддав він гроші свому приятелеві, сказав які товари той має закупити, а сам повернувся додому.
Та коли караван по тривалій мандрівці прибув до Львова, а купець спитав свого приятеля про товари, той дуже здивувався. Жодних грошей він не брав. Які гроші?
Як на біду, коли один другому гроші передавав, нікого не було, то й засвідчити ніхто не міг.
Подався купець у розпачі до Зиморовича й оповів йому свою біду. Зиморович звелів, аби він привів також другого купця.
Коли вони обоє стали перед його очима, Зиморович спитав у того другого:
– Чи брали ви гроші у цього чоловіка?
– Борони Божи! Чи я б не віддав чужі гроші? Та ж я не перший рік торгую ві Львові, всі мене добре знають.
– Скажіть мені, – звернувся бургомістр до пошкодованого, – чи маєте свідків?
– Маю – Господа Бога.
– А де ви йому гроші віддали?
– Посеред дороги.
– Може там яка прикмета була?
– Суха верба дуплава на дорогу похилилася. Ото й уся прикмета.
– Знаєте що, сідайте – но лиш у бричку, і їдьте на те місце, розгляньтеся, то може ще що згадаєте. А ви, – до приятеля, – зачекайте тут.
Купець поїхав, а Зиморович сів за стіл та почав переглядати папери. Минула може година, як він підвів голову і спитав другого купця:
– Де ж це він забарився? Ще не добрався ще до тої верби?
– Та вже мав би вертатися, – бовкнув купець і прикусив язика, дошолопавши, що видав
– Ага! – зірвався на ноги Зиморович. – Он воно як! Сторожа! Закувати його в кайдани!
– Змилуйтеся! – впав на коліна купець. – Все поверну!
– Не маю сумніву. Але перед тим засмакуєте нашої в'язниці.
ЧОРНОКНИЖНИК
У Львові мешкали не тільки купці та ремісники, але й славні чаклуни або чорнокнижники. Найславнішими з-поміж них був Григорій Лискевич, що жив наприкінці XVI століття й торгував заморським зіллям, корінням, восковими свічками, винами, ба навіть ліками. Його камениця на вулиці Бляхарській, 8 називалася Криве коло, бо знаходилась вона в кінці крутої вулиці під Домініканами.
У просторому кабінеті чаклуна всюди, де лиш оком не кинеш, – мензурки, колби, пробірки, слоїки, пуделочка, мішечки з зіллям, опудала чудернацьких птахів і, звичайно, книга. Тут пан Григорій займався альхемією, викликав духів, проводячи з ними тривалі бесіди, зустрічався з іншими чаклунами і робив свої дивні досліди, про які поняття не мала жодна жива душа. Для всіх міщан це був звичайний аптекар. І лише коли він помер і відкрито було його кабінет, Львів наповнився історіями й легендами про цього незвичайного чоловіка.
Пан Лискевич полюбляв чинити різні веселі капості. Одного разу вирішив покпити над пані Абрековою, котра мешкала на Ринку і допекла йому своїми плітками.
Ото якось пані Абрекова чимчикувала в неділю зі служи Божої, а під деревом великий гладущик красується. Пані Абрекова зиркнула туди, сюди, нікого не побачила, підбігла до гладущика, підняла покришку і мало не зомліла. Гладущик був повен золота. Довго не думаючи, пані Абрекова вхопила знахідку і хутенько почапала додому.
По дорозі засапалася, опустила гладущик на землю і хутенько зазирнула під накривку. А там уже не золото, а срібло. Оце диво!
– Ну, нічого, – зітхнула вона. – І то маєток.
Відпочила трохи й далі гладущик понесла. А по дорозі мріяла, що з тою купою грошей буде робити.
Вже недалеко її камениця на Ринку, та гладущик такий тяжкий, що пані Абрекова знову спинилася спочити. І, ясна річ, під покришку зазирнула.
– Мати свята! – перехрестилася вона, бо в гладущику були вже самі мідяки. Але й мідяки гроші.
Ні, не кине вона гладущика, донесе до хати. І таки донесла, мало не стогнучи. Уся родина збіглася подивитися, що ж то за скарб знайшла пані-матка.
А пані Абрекова, важко дух переводячи, розповідала:
– Знайшла я гладущик, повний золота. Поки несла, золото на срібло перетворилося. А відтак срібло на мідяки. Ось подивіться.
Скинула вона покришку, а там – вугіль. Звичайний вугіль.
– Мамо, і ти ото трагала? – дивуються діти.
Аж тут гладущик крутнувся, мов живий, підскочив і перетворився на чоловіка в чорному плащі. Чоловік полами плаща змахнув і фуркнув у димар, тільки за ним закурилося.