Легенди Львова
Шрифт:
Король жахнувся від них слів і якусь хвилю сидів непорушно. Потім підвівся і сказав:
– Відпустіть його, нехай далі порядкує садом.
Звідкіля тільки до Львова купці не прибували! А я розповім про купця, який прибув із Дамаску і мав ім'я Абдурахман.
І привіз він до нашого міста ладан, миро, кайєнський перець, цинамон, гвоздику, а ще вироби з дорогоцінних металів. Усе досить хутко спродав, та зосталося йому дуже дороге намисто з золота і коштовного каміння. Його він
Залишив коштовність, а сам поїхав з вірменським караваном додому. Минув рік. І ось наш купець у Львові.
– Хай Господь множить твої літа! – привітався він з крамарем. – Я прийшов за моїм намистом.
– А то ніби за яким? – витріщив той очі.
– За тим, яке тобі зоставив минулого року.
– Щось такого! Вперше чую! Юльцю! – гукнув свою жінку. – Чи нам лишав хтось тамтешнього року намисто?
– Намисто? Я би-м запам'ятала. Яке намисто?
– От і я кажу: яке?
Бідолашний Абдурахман пробував і так і сяк пригадати обставини, але все намарне. Крамар його виштовхав зі своєї крамниці.
Кому він тільки не жалівся, кому лише поклонів не бив – ніхто не може допомогти, бо ж не було жодного свідка.
І зосталася в сирійця лише одна надія на короля Лева. Як уже він не зарадить, то хто?
Абдурахман подався до замку, сів на сходах і сидів доти, доки король не прийняв його. Коли сирієць оповів йому свою пригоду, король замислився. Яким чином можна помогти тому чоловікові, коли нема жодного доказу, розписки, чи свідка? І де певність, що сирієць не дурить? Єдине, що міг застосувати король. це хитрість.
– Завтра зранку йди до крамниці свого боржника, сядь на порозі й сиди, що б там не діялося. Сиди і чекай, доки не з'явлюся я. А потім дай мені знати. чим те все скінчиться.
Абдурахман учинив, як порадив король. Крамареві, ясна річ. не сподобалося, що той всівся на його порозі і став його проганяти. Але щойно віджене, як сирієць уперто зновц вертається. Чяде й мовчить.
І так тривало, доки не з'явився король. І то не сам, а зі всім своїм королівським почтом, верхи, в оточенні тлуму людей. Король їхав верхи на баскому арабському скакуні, і зі всіх будинків вибігали львів'яни й радо вітали його. Кінь ступав повагом, легко переставляючи ноги і не зупиняючись ніде ні на хвилю. Тільки порівнявшись із крамницею купця, король натягнув повіддя, і кінь спинився.
– Абдурахмане! – вигукнув радісно король Лев. – Чи се ти? Як давно ти ві Львові?
– Та вже тиждень, мій королю, нехай Господь буде завше до тебе милосердний!
– Цілий тиждень? І не знайшов-єсь одного вільного дня, аби нас провідати? На перший раз дарую тобі. Але завтра приходь і поділися зі мною своїми клопотами.
Король смикнув за повіддя і весь почет рушив далі.
Сотні очей спостерігали цю сцену, сотні вух чули, як король назвав дамаскця на
Щойно король і весь тлум віддалився, крамар підбіг до сирійця і сказав:
– Слухай, коли ж то було, що ти мені намисто зоставив? Яке воно? В що загорнуте? Може, я пригадаю.
Абдурахман спокійно описав, як виглядало його намисто, і крамарева жінка сплеснула руками:
– Так і є! Воно!
А за мить пропажа знайшлася в жіночній скрині з лахами.
– Ти бач! – хитав головою крамар. – Зовсім забув! Якби ти не пригадав, я б нізащо не знайшов його.
– Це я знайшла. – втрутилася жінка.
– Еге, це Юльця. Давай, Абдурахмане, обмиємо нашу, хе-хе, знахідку, га? Завтра тебе сам король буде приймати! Чому ти мені не сказав, що ви так добре знайомі?
Але Абдурахман не мав бажання слухати ці теревені, а, забравши намисто, подався до королівського замку. І якраз вчасно, бо королівський почет саме повертався назад. Побачивши короля, сирієць упав на коліна і показав намисто. Він висипав на свого доброчинця таку рясну зливу подяк і благословень, що король мусив його спинити. Тепер він переконався, що купець говорив правду.
За королівським наказом крамаря разом з жінкою прибито було до дверей крамниці. Як пересторогу для всіх, хто наважиться шахрувати.
І справді так було. За короля Лева казали, що можна покласти посеред вулиці гаман з грошима і, повернувшись наступного дня, застати його неторканим. Еге, – минулося…
В Кривчицях жив колись коваль Процик. Після батька успадкував невелику кузню, й хоча й валив молотом об кувадло від світу до пізньої ночі, та вічно родина його бідувала.
Кузня стояла при Глинянському тракті, де щодня торохтіли купецькі вози з товарами. Біля кузні вони спинялися, коли треба було коня підкувати, чи натягти залізну шину на колесо.
Одної зими родина коваля дуже вже бідувала. Снігові завії вкрили шляхи і такий мороз вдарив, що купці стримались від подорожей. Не було вже ані возів до направи, ані коней до підкування. Цілими днями лежав на кувадлі непорушний молот. А для голодних дітей забракло хліба.
Смеркалося, коли несподівано до дверей хтось постукав.
– Хто там? – спитав Процик.
– Відчини, роботу тобі приніс! – відказав голос за дверима.
Процик втішився такій вістці й хутенько відчинив двері. Глянув – і остовпів. Перед ним на білім коні сидів лицар в золотих латах. В одній руці тримав списа, на якому лопотів прапорець з левом.
– Хочеш роботу?
– Хочу.
– Ну то викуй мені за тиждень стільки підків, скільки кінь зможе завезти. Тут маєш гроші на залізо.
І, поклавши ковалеві на долоню п'ять золотих, вершник зник у сутінках. Процик з родиною не знали, що робити від такої утіхи. Вже їм не страшний голод.