Легенди Львова
Шрифт:
– Ну що? – спитав чаклун. – Кинув?
– Кинув, пане.
– В річку кинув?
– Та в річку. Як ви звеліли.
– А що річка відповіла?
Слуга здивувався і тільки руками розвів.
– Вернись і вчини мою волю, бо лихо тобі буде, – мовив спокійно Лискевич. Слуга подався на те саме місце, вийняв книгу з дупла і слухняно пожбурив її у Полтву.
Враз річка спінилася й заклекотіла, вдарила хвилями, небо почорніло, наїжилося, і знявся такий сильний вихор, що дерева до землі пригиналися. Грім і блискавка розпанахали усе довкола. Переляканий
Коли ж слуга влетів до хати, щоб розповісти панові, що відповіла ріка, то не застав уже його живим.
ЛІСОВІ ДУХИ
Жила колись сирота в маленькій хатиночці зі своєю старенькою бабусею. Обоє мусили важко працювати, щоб заробити на хліб. Бабуся лікувала травами, дівчинка ходила щодня у ліс по хмиз, а потім продавала його.
Прийшла осінь. Сирота, як і завжди, подибала до лісу. Коли вже назбирала досить сухого гіллячка й почала його в'язати, раптом почула, як хтось стогне та так жалібно-жалібно. Кинула дівчинка хмиз і побігла на той стогін.
У кущах ліщини лежав, скрутившись бубликом, маленький дідок із зеленим волоссям та зеленою бородою. На ньому й одяг якийсь чудернацький, наче з трави і сухого листя зшитий.
Нахилилась дівчинка над ним і спитала:
– Що вам, дідусю, сталося? Чому ви стогнете?
– Ой, дівчинко добра, – застогнав ще жалібніше дідусь, – перев’яжи мені ногу, бо я звихнув її, коли з дерева стрибав.
Дівчинка здивувалася – чого б то мав старий дідок по деревах лазити, але промовчала, скинула хустину і перев'язала йому ногу. Дідок попробував устати з землі, але ойкнув і знову впав, скривившись від болю.
Дівчинка аж заплакала, так шкода їй стало старенького.
– Скажіть, дідусю, куди вам додому. Я занесу вас.
– Ой, дитинко, – зітхнув дідок, – дома моя недалеко, але хіба ти така маленька здужаєш мене донести?
– Я донесу, дідусю… Я щодня по великій в'язанці хмизу ношу, то й вас донесу.
Взяла вона дідуся на руки і не на жарт здивувалася, бо він був такий легенький, наче пір'їнка.
– Занеси мене он до того великого дуба і посади в дупло. Дівчинка зробила, як сказав дідусь і хотіла вже йти, коли той закликав її:
– Почекай, дівчинко, я тобі подарунок дам. Настав-но хвартушину.
І чим ви думаєте він її обдарував? Та цілою купою сухого листя. Дівчинка звичайно, чемно подякувала, хоч і дуже дивувалась такому подарункові.
От іде вона з тим листям дорогою та й думає: „Висиплю я його краще та за хмизом повернуся. Хіба в нас під хатою мало листя?”.
Та тільки-но вона так подумала, як пролунав над її головою голос Дідуся:
– Кому це мої дарунки не до вподоби?
Дівчинка не на жарт злякалася і побігла чимдуж додому.
– Хто за тобою женеться? – здивувалась бабуся. – Навіщо ти сюди оце листя принесла?
– Ой бабусю! Це мені лісовий дідусь подарував, – та з тими словами й висипала на підлогу.
І враз, наче вогонь спалахнув – уся хата їхня так і зайнялася золотом. З тих пір вони жили собі щасливо, не знаючи біди, ще й іншим помагали.
Був собі мисливець, якому ніколи не щастило. Цілими днями він пропадав на ловах, а повертався все одно без здобичі. Ну, в кращому випадку принесе перепілку та й то таку, як грудочка. А щоб зайця коли підстрелити чи хоча б качку – цього з ним не бувало. І що вже жінка його не лаяла, що вже не кляла та не проклинала, аби він покинув те марне мисливство і взявся до якого путнього діла, а він і вухом не веде – зранку до вечора лісами блукає.
І от одного разу, коли він зібрався іти на полювання, вона сказала:
– Ну, слухай. Якщо ти й тепер з порожніми руками повернешся, то більше терпіти не стану. Заберу дітей і повернуся до батьків. Там, я гадаю, мені не дадуть з голоду вмерти.
Думаєте це його спинило? Де там. Узяв рушницю й поплентався до лісу. Правда, настрій у нього був препаскудний.
Або вполюю щось путнє, або й додому не повернуся, вирішив мисливець. А він був упертий чоловік і коли до вечора йому так і не вдалося нічого підстрелити, постановив заночувати у лісі.
Мостячи постіль попід розлогим дубом, раптом почув чийсь стогін. „Хто це може бути? – здивувався він. – За цілий день я не зустрів жодної живої душі”.
Про всяк випадок прихопив рушницю і пішов на голос. Продерся він крізь кущі ліщини і потрапив на галявину, посеред якої стояв старий бук, а під ним побачив маленького чоловічка. Чоловічок запхав руку в дупло і ніяк не міг її витягти. Він сварився і розгнівано тупцяв ніжками.
– Ну, чого витріщився?! – загукав чоловічок до мисливця. – Не бачиш – я у пастку потрапив!
– Я 6 на вашому місці поводив себе чемніше, – сказав мисливець. – Вперше мене бачите, а гукаєте як на пастушка.
Мисливець вийняв ножа і заходився розширяти дупло.
– Ой-ой! – зойкав час ви часу чоловічок. – Тільки прошу обережніше.
– Та бачу бачу Не бійтеся. Це дерево таке трухляве, що скоро на волі будете От і все. Цікаво лише, що ви там у дуплі шукали? О, та у вас повний кулачок горіхів! Так ось чому ви не могли руку висмикнути!
– Ну і що? І що? – заметушився чоловічок запихаючи горіхи в кишеню. – Подумаєш який розумний!
– Бо вам досить було розтиснути пальці і не довелось би мені стільки морочитися.
– Ага, розтиснути! Ич який! А горіхи?
– Ну і дивак із вас, – розсміявся мисливець.
– Кому дивак, а кому пан.
– Та невже з вас іще й пан?
– А ти думав! – Чоловічок гордо випнув груди і пригладив розкошлану борідку. – Я сам Полісун.
Мисливець отетерів від несподіванки. То оцей карличок, який так незарадно повівся з горіхами, сам володар лісів Полісун? Чоловічок наче прочитав його думки: