Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики
Шрифт:
Скидалося на те, що в Його випадку це було якраз воно — оте «в жодному разі». До читання Він, укінець заплутавшись у виправданнях і звинуваченнях, перейшов десь не раніше п'ятнадцятої хвилини свого виступу, коли значна частина публіки вже навіть перестала підсміюватись і почала невеличкими групами покидати зал.
У своєму романі Він — наскільки я міг зрозуміти — провадив розповідь від імені якогось чи не приватного детектива, що його урядові спецслужби винаймають задля стеження за дружиною певного дуже високого урядовця. Зрештою, моє враження може бути хибним — настільки невиразно він вимовляв прочитане. «Ваше бажання самому озвучувати власний текст, — гнула своє фестивальна інструкція, — не може
Останнє, чим Він усіх добив, були відступи й коментарі по ходу читання. Зупиняючись на півреченні, Він починав хаотично розтовкмачувати якусь несуттєву деталь, залазячи у все дальші нетрі ображених і претензійних асоціацій. Після чого хвилинами шукав місце, на якому зупинився, і жодного разу не знайшовши його, махав на все рукою й починав далі з першого-ліпшого абзацу. Так, ніби свідомо бунтував проти інструкції, що якраз на такі випадки сповіщала: «Зрозуміло: швидкий імпровізований коментар до прочитуваного матеріалу лише збагатить і емоційно підсилить Ваш виступ. ОДНАК! Тільки за умови, що він блискучий і блискавичний. За всіх інших варіантів краще не починайте!».
Якщо я колись бачив провали, то це тоді.
Тієї ночі в «Салоні гостинності» я вирішив трохи «розпустити волосся після напруги прожитого дня». Мені навіть — уперше за всі дні — вдалося порядно захмеліти, від чого вся присутня тут-таки фестивальна тусня вперше здалася мені своєю і милою, а деякі люди просто рідними. Це могло нагадувати танець — усіх з усіма. Хоч насправді ми тільки починали торкатись одне одного. Якісь, раніше тут не бачені, ґрупіз підсовували мені примірники «Рекреацій» і просили щось до них домалювати. Якісь фотографи знімали зусібіч, як ми всі обіймаємось. І якби не мовний бар'єр, усе не закінчилося б аж так платонічно. На що я однак спромігся — це запитати в однієї з них, чи вона бува не дружина місцевого прем'єр-міністра. Дівчина розсміялася всіма своїми зубами.
Десь коло п'ятої ранку в салоні, накульгуючи, з'явився Він. Невдовзі по тому розбіглися всі, навіть найвитриваліші з ґрупіз.
Мій останній ранок, а точніше глибокий передполудень у «Вестін Гарбор Кестл» почався завиванням сирени. Я ховався від неї під подушку, мою голову й без неї рвало на шматки. Але сирена не вщухала. До мене поволі дійшло, що це якось неспроста і, можливо, в готелі пожежа. А пожежі у хмарочосах — це something [114] , цілком особливий різновид екстриму. Тож раптовим спалахом пробудженої уяви засвітивши першу сторінку завтрашньої «Ґлоуб енд Мейл» з фотографією мого обгорілого кістяка і отакенним заголовком «ДЛЯ ДЕКОГО ФЕСТИВАЛЬ ВИЯВИВСЯ ФАТАЛЬНИМ», я зістрибнув з ліжка, нашвидку одягнувся і вибіг у коридор. Сирена продовжувала завивати, але нічого страшного не відбувалося. Ніякого диму, ніяких язиків, ніякого полум'я — просто виття сирени і все. Можливо, хтось дозволив собі закурити в номері для некурців і спрацювала сигналізація? Я досьогодні не знаю, чого та сирена так завелася.
114
Щось (англ.).
Та це й неважливо. Важливо інше: у коридорі стояв Він, так само розгублений, а до того ж і скривлений, у самих лише підштанниках (ні,
Насправді мене мали чекати щойно через дві години.
І останнє доповнення.
Рано-вранці 6 березня 1977 року, коли Марґарет уже розчинилася в повітряному просторі між Торонто та Нью-Йорком, Рон усе-таки накрив того покидька. Рон Вуд, англійський циган і наймолодший гітарист найлеґендарнішої команди світу, відрізав йому (тепер уже хай знову йому — не Йому) шлях до швидкісних ліфтів і наздогнав його на сходовій клітці десь аж між сьомим та шостим поверхами. Спускаючи його сходами вниз, Рон чомусь подумав: «Віднині ти принаймні завжди кульгатимеш».
УЖГОРОД, 1965 (?)
Насправді ця книжка починається тут. І починається з непевності. Наприклад, я не надто певний щодо року. До того ж моїй пам'яті бракує цілості й тяглості. Залишається покладатися на красу окремих моментів.
Найкрасивіших моментів було п'ятнадцять, ось вони.
1. Ужгород лежав за горами, тобто у казковій країні, бо кожна історія з місцем дії у казковій країні починалася словами «за горами, за лісами». Іноді — «за морями», але з цим також усе гаразд, якщо пригадати, що Карпати свого часу були дном моря.
2. Подорож до Ужгорода відбулася літаком і тривала не довше сорока п'яти хвилин.
3. Літак називався російською «кукурузником», але зроблений був усе-таки не з качанів, а з металу.
4. Пролітаючи над горами, можна було бачити ліси. Таким чином підтверджувалося припущення про казкову країну.
5. Крім того, з літака було видно залізничні полотна, автошляхи, польові дороги і просто стежки з кульбабами обабіч. Ми в небі обганяли всіх тих, що повзли землею, навіть військову бронетехніку.
6. Іноді траплялися річки, іноді мости. Велика повінь позмивала всі мости значно пізніше, років через п'ять.
7. Отари овець нагадували живі плями, що розтікаються на зелених схилах.
8. Бувало, що літак провалювався в повітряну яму, від чого дорослі починали занадто голосно сміятися.
9. Іноді ми опинялися всередині хмари, тобто цукрової вати. Уперше я спробував її в празькому парку імені Фучіка, того самого Юліуса, який казав «Люди, я любив вас, будьте пильні!». Удруге — перед виставою цирку «Прага» у Франику. До Ужгорода це не має жодного стосунку.
10. В Ужгороді на летовищі нас зустрічала коза з козеням. Я не сумнівався, що вони от-от заговорять.
11. Річка Уж називалася так, тому що звивалася. Кожна річка може називатись Уж.
12. Але тільки це місто могло називатись Ужгородом. Це таємне ім'я райського саду після появи в ньому змія.
13. Усі навколо говорили угорською, але чомусь називалися мадьярами. Насправді всі говорили російською. Але їх усе одно називали мадьярами. Було так, наче ти за кордоном. Хоч ніхто з нас тоді ще ніколи за кордоном не бував.