Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики
Шрифт:
Однак Він, розповідаючи про це, все одно сильно нарікав на свою ненависну батьківщину і навіть почав, увійшовши в раж і, як кажуть у таких випадках, бризкаючи слиною на всіх присутніх, роздратовано називати її «фашистською». І хтозна, до чого б Він ще договорився, якби поряд з нами не виник наш фестивальний дотепник-колобок і не закликав усіх до автобусів, щоб відвезти на спільну вечерю до чергового ресторану, того разу, здається, марокканського.
Принаймні двоє людей, задіяних у тому дикому готельному вік-енді безпосередньо, залишили про нього докладні і дещо суперечливі свідчення у своїх мемуарах.
По-перше, сама пані Трюдо, Марґарет, або Меґ, як казали їй роллінґи.
111
Beyond Reason — Paddington Press, 1978.
112
Малий гашиш (англ.).
По-друге, Рон Вуд, молодший гітарист роллінґів. У своїй книжці «Ронні: Автобіографія» [113] він пише про власні особливі стосунки з «наймолодшою першою леді світу»: «З моменту нашої зустрічі ми провели разом стільки часу, скільки змогли». А далі: «Ніхто з хлопців не засуджував мене за те, що я роблю, але вони радили мені бути обачнішим. Ми обоє знали — відбувається щось таке, що не матиме майбутнього, але все одно давали одне одному все, що змогли дати за той короткий час». З Ронових описів випливає, що саме він тоді порятував Марґарет від емоційного зриву.
113
Ronnie: The Autobiography — St. Martin's Press, 2007.
Дивно, але обидві ці книжки я одночасно придбав минулої осені в певного нью-йоркського букініста. Так наче хтось їх мені підкинув. Вони навіть стояли поруч на тій самій полиці. Ні, де там — вони лежали одна на одній: Меґ зверху, Ронні під нею.
Гаразд, не забуваймо про центральну лінію — мою.
Протягом дальших двох або і трьох днів я бачив Його кілька разів. І щоразу Він запитував мене, з якої я країни. При цьому щоразу називав себе — так, ніби щоразу наново знайомився. Але я впевнений, що Він, сучий син, усе пам'ятав і лише накручував якісь додаткові труднощі. Якось я випадково застав Його дуже розлюченим — на рецепції він ( бризкаючи, як завжди, слиною) нападав на молоденького портьє-корейця з претензією щодо якихось незнайомих типів, що начебто швендяють попід дверима його номера на двадцять першому поверсі і, як він висловився, підслуховують. Так я принагідно дізнався, що Він живе десь поруч зі мною. Крім того, він вимагав у номер «Коран» замість «Біблії».
Іншого разу я, ніби такий собі Чингачгук, прогулювався над водами Онтаріо Вотерфронтом, а Він прокульгав мені назустріч. Я привітався, але Він не відповів, удаючи, що знову не впізнав мене. Судячи з того, що кульгав він у черевиках, його загублений багаж таки доправили до нього.
Четвертого дня увечері надходила моя черга читати перед публікою у «Прем'єр Дане Тіатер». З програми випливало, що Він також читатиме в тому ж вечорі. «Цікаво, про
На виступи до театрів Торонто тих авторів, які саме були на черзі, привозили спеціальними ВІП-автомобілями. Шкода, що я зовсім на них не розуміюся. Інакше я приголомшив би вас описом того лімузина, його салону і всіх його внутрішніх примочок. Але не буде вам ніякого опису. Можу лише сказати, що на таких дорогих тачках я більше ніде й ніколи не катався — навіть в Еміратах.
Зрештою, я в них не бував.
Поруч зі мною вмостився Він. Наша їзда почалася з того, що Він укотре назвався і запитав, хто я такий і з якої країни. Я вкотре відповів і тут-таки спитав Його: «А про що ви збираєтеся читати?». «Навіщо це вам? — злостиво скривився Він. — Ви ж ніколи не бачили жодного мого рядка». Я замовк, подумавши, що хай йому грець.
Однак Він потроху взявся за улюблену тему. «Вам узагалі щось відомо про той скандал з «Роллінґ Стоунз»? — аґресивно і зверхньо запитав він. Я зіграв новачка: «Ні, який ще скандал? Їх супроводжують самі скандали». «Скандал у готелі, де ми живемо, — нетерпляче пояснив Він. — Коли вони всі гуртом їбали дружину прем'єра цієї фашистської країни!». Він покосував на мене оком — спостерігав за справленим ефектом. Саме так Він це і сказав — «they fucked her up». Як мені це по-іншому перекласти?
«Не сумніваюся, — казав він далі, — що там дійшло до справжньої оргії. Вони шпарили її в усі дірки одночасно! Уявіть собі — дружина найвищого посадовця скавучить, ніби сука, від плотського задоволення, ще й так, що на весь готельний поверх чутно, не треба й жучків у номері!».
«Зараз Він почне бризкати слиною», — подумав я.
Але Він раптово накинувся на Боба, нашого стюарда і провідника, що сидів поруч з водієм. «А ви чого посміхаєтеся?» — вчепився Він. «Я нітрохи не посміхаюся, сер», — суворо відповів Боб, двометровий атлет у смокінґу, з трьома сережками в лівому і двома у правому вусі. «Ви криво посміхаєтеся кутиком рота! — закричав Він. — Так, ніби вам видніше, як там усе насправді було, бо ви тримали свічку! Ви що, справді тримали свічку?!». «З вашою допомогою, сер», — поставив крапку Боб.
На щастя, ми приїхали.
Мені випало читати у першій частині вечора, а Йому після перерви. Тобто Його виступ я слухав уже із залу, з четвертого ряду, що його резервували спеціально для нас, учасників.
У своєму виступі Він порушив усі без винятку рекомендації завбачливих організаторів, що їх вони пункт за пунктом виклали в окремій інструкції «Як читати для нашої публіки і при цьому навіки не зганьбитися». Автори інструкції (підозрюю, що насправді за ними стояв той самий директор-колобок) застерігали, зокрема, від розтягнутого вступного пояснення. «Зрозуміло, що Ви — геній, — писалося в інструкції, — але наша публіка швидше за все так не думає. Вона не зобов'язана, роззявивши рота, вислуховувати Ваші, можливо, навіть і слушні, теревені про все на світі. Тому — якомога жвавіше, двома-трьома стрибками, до тексту! Кілька лаконічних вступних речень, котрі не стільки розжовують, скільки закручують інтриґу — і до суті справи: читати!».
Тим часом Він усе говорив і ніяк не переходив до суті справи. При цьому Він оголосив себе жертвою канадського політичного режиму і зловісно пообіцяв, що Його твір буде актом відплати. Ці заяви спричинили в залі першу хвилю смішків, які у свою чергу спровокували Його на подальше занудливе копирсання у власних обр'aзах і причинах від'їзду з Канади двадцять років тому. Зал починав розуміти, що Він і справді мудак.
«Сміхові реакції публіки, — писалося в тій же інструкції, — є одним із очевидних проявів Вашого успіху. АЛЕ! За умови, що люди сміються там і тоді, де Ви самі цього хотіли, змусивши їх до сміху Вашою дотепністю. І в жодному разі — не Вашою недолугістю!».