Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики
Шрифт:
Жодна з тратторій не виглядала краще за інші. Спаґетті ніде не являли собою чогось несподіваного. К'янті не збиралося бути ані справді червоним, ані справді сухим.
Звіддалік Старе Місто нагадувало Львів, але добре освітлений і набагато більший. Мости в рахунок не йшли. Зате Арно могло зійти за Полтву, трохи чистішу, часів її середньовічної молодості.
Старе Місто лишалося на завтра. «Завтра» означало дві-три години перед полуднем і дві-три після.
За цей нікчемний відтинок часу слід було: перейти Понте Векйо, пробитися всередину Санта Марія дель Фйоре, піднятися на Дзвіницю, ахнути побаченому згори морю черепичних дахів, тричі задихнутися від клаустрофобії, сповзаючи
Потім ще дві години судомно видиратися на автостраду з безжально закоркованого і загазованого міста.
Якщо вдуматися, то гірше скластися й не могло. Але я волію не вдумуватися.
Тільки от чого так хочеться знову в тамі тоді? І як це завжди виходить — що кожне пекло неминуче обертається раєм?
ФРАНКФУРТ-НА-МАЙНІ, 2003, 2005
У Німеччині зовсім небагато хмарочосів і всі вони, здається, у Франкфурті. Далі про них ані слова.
Для таких, як я, Франкфурт — це концентроване Професійне Місто, адже він є Buchmesse (Бух! Мессе!), щорічна виставка книжок і всесвітній ярмарок марнот. Якщо я буваю у Франкфурті, то передусім тому. І зовсім не тому, що я не можу жити без тамтешнього яблучного вина. Я можу без нього жити.
Так от. Франкфурт є своєрідним Центром Існування для таких, як я. Але не для мене. Бо для мене він перш усього місто Маленького Принца.
Звучить якось пиздувато, правда ж?
Епізод перший розгортався у товаристві А. і М. Шифрувати їх немає особливого сенсу, вам усе одно зрозуміло, хто це. Проте хай так монограматично й називаються в цьому розділі — А-і-М.
Позаяк у часи Бухмессе франкфуртські готелі переповнені, а ціни в них уже не назовеш і божевільними, а радше скаженими, видавництво запропонувало нам приватне помешкання певного благодійника. Ми домовилися, що хай буде так. Серед переваг цього варіанту наголошувалося на місцезнаходженні: доглянутий буржуазний Вестенд, вулиця імені великого композитора, не більше десяти хвилин пішої прогулянки як до виставкового комплексу, так і у протилежний бік — до видавництва. Стільки ж — і ти на Боккенгаймер Ляндштрассе, уздовж якої тягнеться під землею метро.
До помешкання ми вперше потрапили пізно увечері. З нами були адреса, два комплекти ключів у конвертах і ціла компанія знайомих поляків, що ніяк не хотіли спинятися в азарті розпивання все нових і нових пляшок. Помешкання виявилося найвищим у тому чотириповерховому будинку. У нас такі називають мансардовими, себто розташованими безпосередньо на піддашші. (Слово «піддашшя» подобається мені ще й тим, що фонетично є нашою гідною відповіддю чужинській «мансарді»).
Отож ми довго піднімалися сходами.
Тепер увага! Перед порогом там бовванів Маленький Принц на підставці — випиляний з деревини і розфарбований у згоді з кольорами першоджерела об'єкт заввишки з половину людського зросту. Комусь із нас це відразу не сподобалося, а хтось навіть присвиснув і сказав «Ну от!».
Як описати помешкання? Я назвав би його перевантаженим.
Маленьких принців, того ж типу, що і при вході, в ньому виявилося ще зо п'ять — у тих самих костюмчиках зі штанами кльош та з тим самим пучкувато-солом'яним волоссям. Але, крім них, там усюди траплялися й інші персонажі — Качур Дональд, Негренятко-Кухар, Пінгвін Отелло, Манді-Вейтресс у міні-спідничці та з випнутими задерикувато цицями й попеням. Назагал усе в тій треш-хаті належало певній грайливій цілості — такому собі перехідному від Мерилін до Елвіса солодкому стилеві — з урахуванням усіх дев'яти років різниці між старушенцією Мерилін та шмаркачем Елвісом. (Зараз, іще хвилинка — і я згадаю, як це називається… Пін-ап — от що це таке. Дівчатка, актриски, зірочки, сексуальні символята з першої, а частіше третьої сторінки журнальних обкладинок — їх витиналося ножицями і пришпилювалося на видному місці. От звідки цей pin-up, чи то пак пришпил або — українською звучатиме ближче до оригіналу — прикноп. І тепер я вже знаю, як усе це назвати: пін-ап-помешкання).
Стіни ж було позаклеювано фотошпалерами, чорно-білими. І на них усюди красувалися типи в капелюхах і шарфах — якісь підстаркуваті кіногерої? Я не впізнавав жодного з них, але був майже впевнений, що то знаменитості минулих років, великі сучасники і конкуренти якогось, наприклад, Гемфрі Боґарта, що його, до речі, я попри своє невігластво б усе-таки впізнав.
Капелюхи й шарфи, шарфи й капелюхи. Вони, наче продовження фотошпалер, заповнювали все помешкання. Наче ті шпалерні дядьки знічев'я закидали їх сюди зі свого потойбіччя. Капелюхи мали один і той самий фасон — здається, його називають ковбойським або стетсонівським. Проте замість ласо ми повсюдно натикалися на тростини, ціпки й костурі.
Іноді раптово накочувала м'якість: якісь жіночні елементи декору на зразок тюльпанної плювальниці, заповненої м'ятно-карамельними смоктальними подушечками. Окремі фрагменти навіювали враження про житло зістарілої та всіма забутої моделі років десь так 1940-х — отут вона доживає віку на останні крихти від колишніх казкових зарібків. Нафталіном не пахло, але здавалося, що повинно б.
До всього згаданого не надто клеїлася бібліотека. Замість очікуваних коміксів з Бетменом чи радше з Бетвумен або життєписів Бардо чи Барбі книжкові полиці (а книжок було багато) вгиналися від солідних томів із класикою. При цьому в господарі вимальовувався дуже виразний слов'янофіл і шанувальник великої східної душі. Чи не на дев'ять десятих та класика була російською, хоч і в німецьких перекладах, а господар видавався настільки в ній просунутим, що дозволяв собі тримати не те що повні зібрання знаних кожному ідіотові Лео графа фон Тольштоі чи Фйодора Мі-Хайлевича Достоєффскі, а й поодинокі томи зовсім екзотичних трударів літератури зі здвоєними прізвищами на зразок Салтиков-Щедрін, Сухово-Кобилін, Голеніщев-Кутузов чи Мамін-Сибіряк.
«Сподіваюся, Вам буде добре у скромній моїй оселі, — звертався до нас господар привітальною запискою, грайливо розмальованою й залишеною на кухонному столі. — Завжди схилявся і вічно схилятимуся перед Вашою великою культурою». Ми з А-і-М певний час розмірковували, чию саме культуру він так помилково вважає великою — польську чи українську. А потім дійшли висновку, що всіх нас він має за росіян, звідси й такі красиві слова. Дочекаєшся їх від німця, якщо ти не росіянин! «Усі, хто живе на схід від Франкфурта — росіяни», — зубошкірив А.