Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики
Шрифт:
Так відбувся жорстокий крах однієї з ілюзій. Проклятий лицедій, він убив Леніна в душі Длинного. Ленін і пиво! Длинний ледь не присів від шоку, ледь не зліг. У кожному разі вже точно не заснув уночі. Це була Смерть Бога й початок особистого повстання Длинного проти режиму.
Тепер я нагадав йому ту історію, вперше почуту від нього років із двадцять тому. «І знаєш, — відказав на це Длинний, — якби подібне трапилося десь тут, я виріс би й подав до суду на всіх — на державу, на школу, на всю систему. І ми з моїм лоєром обов'язково б виграли мільйони. За руйнування дитячого ідеалу і невиліковні моральні травми. За життя, що пішло криво. Аби тільки лоєр той що треба».
Ми ще раз, але не востаннє, гучно розсміялися.
«Я не жалкую, — сказав
То була відповідь на моє запитання, чи не краще б йому після всього повернутися назавжди в Україну. Ми домовилися, що п'ємо по останній і рушаємо далі: Нью-Йорк дозрів.
Відповідь застала мене трохи зненацька, бо здалась мені надто твердою. Без нотки сумніву. Тому я спитав: «А самотність?».
«А що самотність? — не відступив Длинний. — Справжнє ім'я самотності — свобода. Ти вільний, коли нікому не потрібний. Ти свабодєн! Ти наливаєшся бухлом і ходиш на стриптиз або дзвониш повіям. Я, до речі, завжди вибираю наших. З ними й наговорююся. Знаєш, як наговорюєшся за одну годину з повією? А коли я хочу мовчати, то замовляю тайський масаж. У мене тут є все — і слов'янська краса, і тайський масаж. І африканське мистецтво. Я ж тепер спец у ньому, я реставрую слонову кість і чорне дерево, розумієш? Це дорого коштує, це галерея на Челсі, а Челсі це ого! Я тут у центрі Світу. Я ж Володи-Мир, правда?».
А я, НеВолоди-Мир, хотів, щоб ми йшли далі. Але він завів мову про щось таке, про що досі не згадував.
«Найгірше позаду, — казав Длинний. — Перші тижні, коли вона пішла. Зібрала шмотки — і переїхала до нього на Квінс. І все. Порожнеча, пустка. Я не міг висидіти вдома і слухати Васьчині завивання. Часом забігала Юна, але в неї своє життя, свої вісімнадцять. Я намагався до пізньої ночі працювати. Я не міг працювати, але працював, бо їхав з глузду. Я тобі скоро покажу свою нору, де я малюю, коли їду з глузду. Так от — я повертався дуже пізно. Тобто дуже рано. І завжди знаходив букет, уявляєш? Букети квітів на сходовій клітці, перед моїми дверима! Що за фак, думав я, хто мені їх підкидає? Сусіди? З якого це дива? Чого б це вони раптом так полюбили мене? А якщо не сусіди, то як вони проникають у будинок? І я — блядь, ідіот! — я почав думати, що Індра, що вона таким чином просить у мене пробачення. І я надумав, що варто в цьому переконатися. Тобто я влаштував засідку. Одну ніч, другу, третю. Але все — ніхто більше не приходив, гаплик. Так ніби в них якісь камери стеження, завжди наведені на мене. Я махнув рукою. Повертаюся наступного разу вночі — букет уже тут. Я зі злості хочу кудись його подалі зажбурити — у мене вся квартира вже в цих ваших букетах, накидали, як на могилу. Тільки от знаходжу в ньому листа. Ні, не листа, а таку собі писульку, що от мовляв пора б уже нам зустрітися. Число, година, місце. Усе по-нашому. Мається на увазі, російською. Рука жіноча».
«Домовмося так, що цей шот уже точно останній», — сказав я. Насправді він був такий четвертий. Щодо кожного ми домовлялися, що цей уже точно.
«Цей — останній точно, — запевнив Длинний. — Пам'ятаєш у Євтушенка щось там про останню в житті жінку? Ту, яка легкою долонею закриє тобі по смерті повіки? Ця була з таких. Я лиш побачив — і згорів, ніби сірник, причому не білоруський. І от я гладжу її легку долоню, занімілий, а вона каже: «Пророк уже зійшов з вершин Алтаю й наближається до нас».
«Який ще в біса пророк?» — не зрозумів я.
«Пророк Вісаріон, — відказав Длинний. — Хоч я спершу так, як і ти, нічого не додув і спитав, який у біса пророк. А вона мені: «Не богохульствуй». Тоді я їй — що уважно її слухаю. Мені ж її так хотілося, що кранти! А, може, то був гіпноз?».
Після цього Длинний переказав кілька найсуттєвіших деталей щодо згаданого пророка. Вісаріон є особою радше мого, ніж його, віку і живе у сибірській тайзі. З початку 90-х років проповідує кінець світу як варіант природного самозахисту Матері-Землі. За його версією, він має настати не від води, а від піску. Потопу не буде, а будуть безконечні піщані бурі, навчає пророк. Тому все замете і всіх заметуть. («Піску буде стільки, що лише шпиль цієї піраміди з-під нього стирчатиме», — скаже зі сміхом Длинний, коли ми пізніше здіймемося на 102-й, оглядовий поверх Емпайр Стейту). Пророк Вісаріон
Ми йшли Бродвеєм униз, і нас пронизувало його принадне світло. Усі зустрічні заглядалися на Длинного. Його світле вікінґівське волосся розчісував південний, від океану, вітер. На Бродвеї загалом ніхто вже ні на кого не дивиться, тобто нічому вже не дивується — ну хіба що там з'явиться без охорони Мадонна чи Вуді Аллен з охороною. Проте, чорт забирай, на Длинного всі зустрічні (а був їх того вечора мільйон) витріщалися так, наче він зійшов з небес.
Тим часом він розповідав далі: «Одного разу я запитав її в лоб: навіщо це все. Навіщо я їм потрібен, чого вони хочуть. А вона мені: «Вісаріон — твій Бог, і він уже йде до тебе. Не ти Йому потрібен, а Він тобі». Іншого разу сказала більше: «У Парижі Зло звоював, у Лондоні. Тепер ще в Амстердамі — і до Нью-Йорка. Але тут Йому буде найтяжче». Потім ще іншого: «Відречися від Зла і прийди до Вісаріона! Тут Місто Диявола, тут буде останній бій!». Вона хотіла мене в якісь його апостоли. У них були плани заснувати в Нью-Йорку центральну місію, відкрити телеканал. Я думаю, що це все наркотрафік. Вона казала: «Ви ніби близнюки. Як один упаде, то і другий не втримається. Тільки в нього волосся чорне, а в тебе біле. Вісаріон до того ж, як і ти, художник, він картини пише. Вона не казала, що він ще й колишній мент. Хоч яка різниця — Христос же свого часу потусував серед митарів!».
Ми сміялися на повну. «Тобі не було дивно? — спитав я Длинного в першому ліфті Емпайр Стейту. — Чи, може, страшно?». Длинний трохи замислився й відповів: «Бувало. Особливо, коли я забагато блюзнірствував. Це її просто бісило. Вона кричала, що таким, як я, в них розривають серце».
Він ще трохи посміявся й додав: «Ну, чому вона ніколи не сказала, що я горітиму у вогні?».
Ми промовчали всю чергу до другого ліфта. Щойно виходячи з нього, вже на самій горі, на 102-му поверсі, я наважився запитати: «І як ти з цього виплутався?». Длинний відповів запитанням: «А хто сказав, що я з цього виплутався?».
На моєму знімку, зробленому з тієї оглядової тераси, панує темрява. Камера Длинного виявилася нездатною схопити весь океан вогнів далеко внизу і поруч з нами. Виразно видно тільки яскраво підсвічену шишку Крайслера та менш виразно щось іще — мабуть, Рокфеллер-Сентер і Дженерал Електрикс. Таким чином, це вид на північ. Знімка з південним видом у мене взагалі немає. Але я точно пригадую, що ми дивилися в той бік — перш усього на Близнюків. Тому що я пам'ятаю, як Длинний зауважив: «Коли б не вони, ми б із тобою стояли тут вище за всіх. А так ми на другому місці. І навіть Кінґ-Конґ сюди вже не лазить».
Північна вежа Близнюків перевищувала Емпайр Стейт більш як на сто метрів. Проте до відновлення статус-кво лишалося неповні три роки.
Стоячи так високо, вже майже у хмарах, знову хотілося випити. Проте все, що лишалося в пакетах, ми нашвидку видудлили ще при наближенні до Емпайр Стейту. Інакше в нас усе відібрали б охоронці хмарочоса при подвійному обшуку. «Минулого року тут постріляв один палестинець, — пояснив Длинний. — Саме тут, на 102-му. Сім куль у таких, як ми, й останню в себе. Тепер тут особливо не розгуляєшся». «А що з тим літаком?» — запитав я. Длинний не зрозумів. «Хіба тут ще не бувало такого, щоб літак врізався у хмарочос?» — наполягав я. «Не знаю, може в якомусь фільмі, — знизав плечима Длинний. — Тут часто знімають про катастрофи. Кожен хмарочос — це вже катастрофа». [58]
58
28 липня 1945 року в будівлю Емпайр Стейт і справді врізався військовий літак Б-25 Мітчелл. Я здогадувався.