Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики
Шрифт:
Йому щастило, бо йому загалом щастило в житті. На його місці я ніколи б не брав участі в жодній лотереї — він із моменту свого народження виграв аж у двох. По-перше, в нього була несамовито яскрава зовнішність (у «Таємниці» я називаю її вікінґівською та фентезійною) і височезний зріст, я сягав йому заледве до плеча. По-друге, він був несамовито обдарованим художником. І його не можна було не любити — в усіх сенсах цього дієслова.
Длинний був років на шість за мене старший, але наші студентські часи у Львові добряче перетнулися. Зрозуміло, що він сильно на мене повпливав. А коли він одружився з Індрою, то став для нас із Пат кимось на зразок улюбленого старшого брата.
У тому листопаді, коли я вперше зійшов з бостонського потяга на Ґранд Сентрал посеред Мангеттена, ми все-таки побачилися.
На зустріч із Длинним я їхав зі ще вищого Мангеттена — здається, від 116-ї. У будь-якому разі я сідав до метро десь в околицях Колумбійського університету, в передбрам'ях чорного і, кажуть, місцями небезпечного Гарлему. Я не пам'ятаю, на якій саме вулиці мешкав Длинний, зате цілком точно пам'ятаю, що з метро він мене зустрічав на 79-й. Зі 116-ї до 79-ї, жодних пересідань і лише п'ять зупинок (якщо це не експрес) червоною лінією — маршрут не просто простий, а дуже простий. Утім, того разу я чи не вперше в житті пустився Нью-Йорком сам, від чого внутрішньо трохи панікував. Адже нью-йоркське метро — це іноді така собі підземна божевільня. Головне — якось оминути всіх незліченних фріків, що чигають у кожному з вагонів. Головне — триматися впевнено і поверхово блукати поглядом по всіх цих термінаторах. Головне — своєчасно ухилитися, коли один із них, нагло побачивши в тобі, наприклад, утіленого Сатану, кинеться тобі до грудей з ножем або спробує вдарити в обличчя мертвим щуром.
Проте все обійшлось, і я навіть не проїхав свою зупинку на 79-й вулиці. А була ж і п'ятниця, і 13-те. 13 листопада 1998 року. Фотографії, наклацані того дня, не дадуть помилитися.
З того часу — тут у мене відступ, ліричний — як минулої осені я знову, по довгій перерві, пожив усередині Великого Яблука, станція метро на 79-й та її околиці здаються мені рідними. Вистачило кількох несамовито бабиних днів індіанського літа. Я зупинився на 76-й, у дещо старомодному, але геніально розташованому готелі «Мілберн». Звідти я, невимушено шкірячись кожному зустрічному і по черзі перетинаючи Бродвей, Амстердам та Коламбус Авеню, заходив до Сентрал Парку на висоті Природничого музею.
Надвечірній парк був раєм на землі, ще одним із моїх раїв. Я виходив на кам'янисті береги озера й переконувався, що качки на місці. У повітрі ширяв настільки густий запах трави, себто диму, наче то вже й не Нью-Йорк був, а якийсь Амстердам, чи принаймні Новий Амстердам. Гашишні асоціації не могли не накликати Джона та Йоко — спершу я набрів на Суничні Поля з магічним словом IMAGINE, а відтак і на химерну будівлю «Дакоти». Для повноти вражень бракувало Марка Чепмена з пістолетом і томиком Селінджера в кишенях, окремо томик, окремо пістолет.
Відтоді я можу нарешті сказати, що я справді люблю Нью-Йорк.
Перед тим, як уперше до нього потрапити у 98-му, я від багатьох людей чув одне й те ж: його можна або справді любити, або справді ненавидіти. До нього неможливо ставитися рівно. Не бажаючи опинятися серед понурих душею ненависників, я з перших днів почав запевняти (передусім себе самого), ніби я його люблю. Однак лише з тих жовтневих бабиних надвечір'їв року 2009-го я можу це стверджувати не для годиться,
Ось і в цю хвилину, пишучи ці рядки, я страшенно хочу до нього.
А ще пригадую — мій відступ затягується — як marcosl7 навідав мене вранці у тому ж готелі «Мілберн» і зі словами «типово Нью-Йорк!» розповів, що півгодини тому, покидаючи дім друзів у Челсі, неподалік від Грінвіч Вілидж, ніс у ніс наткнувся на дещо вим'яту Патті Сміт. «Наші кумири в цьому місті перетворюються на звичайних людей, які вранці просто вискакують з дому по свіжу газету чи хліб і молоко», — мудро резюмував marcos17.
Отже, я ніскільки не сумніваюся в тому, що Длинний зустрів мене UULi» 79-ї. А те, що я не пригадую номера вулиці, на якій він мешкав, цілком зрозуміло — далі він мене вже вів, ніби сліпого. Тобто я перестав зауважувати маршрут. Не тільки тому, що в мене з'явився провідник у його особі, але й тому, що ця особа невгавно щось мені розповідала й показувала.
Але — ще одна точна деталь — ми почали знову ж таки не з його помешкання, а з будинку номер 2245 на Бродвеї. Це, звичайно, супермаркет делікатесів «Зейбарс». У ньому ми придбали один-єдиний, але дуже важливий для нас делікатес — пляшку горілки. Протистояння «Смірноффа» з «Абсолютом» закінчилося перемогою другого з огляду на його нейтральний статус.
Так от. Якщо врахувати, що «Зейбарс» був нам по дорозі, а розташований він між 80-ю та 81-ю вулицями, то слід припускати, що житло Длинного знаходилося десь поміж тою ж таки 81-ю та 83-ю, не вище. Бо якби вище, то по-перше, і з метро він мене зустрічав би вище ~ на 86-й. А по-друге, він не міг мешкати на 84-й, бо вона має назву, і ця назва — Едґар Аллан По-стріт. І про таке він не мовчав би, а звісно ж, відразу б мені сказав. Хіба не ми з ним увесь червень 1978-го читали вголос один одному новели По? Хіба не нам із ним читав їх спершу вголос інший геній, Смичок? Хіба не Індрі читав їх урешті вголос я?
Едґар Аллан По був нашим спільним зловісним другом.
У помешканні Длинного ми пробули з годину. Його забаганка полягала в тому, що ми питимемо горілку і заїдатимемо кав'яром — як червоним, так і чорним. Кав'яр походив з того ж «Зейбарса», але куплений був заздалегідь. На мене періодично шипів майже дикий кіт Васька, що водився в помешканні. Длинний за чаркою розповів, що після того як Індра пішла, Васька кілька днів не знаходив собі місця, а тоді від розпачу викинувся з вікна. Він вижив, але ще більше здичавів і тяжко хворіє. У мене (до речі, про котів) уперше того дня жахливо зашкребло на душі.
Наша учта робилася дещо сумнішою, ніж очікувалося. Длинний плеснув мене по плечу і бадьористо сказав: «Ну шо, на Брадвєй?».
Він прихопив два паперові пакети, до яких ми потім прикладалися. У першому була пляшка текіли, у другому кілька банок пива. Крім того, він часто фотографував, тож передоручав пакети мені. На жодному зі знімків їх однак не видно: Длинний чомусь кожного разу лишав їх поза кадром, стріляний горобець.
Як ми йшли? Униз. На тому відтинку Бродвею це означає діагонально на південний схід. Пригадую, що спершу був Лінкольн-Сентер, а потім Коламбус Серкл. Таким чином, у цій книжці з'являється ще одне місто з пам'ятником Христофорові Колумбу, втім, здається, й останнє. На відміну від Барселони, нью-йоркський Колумб нікуди не вказує з верха своєї високої-превисокої колони. І це в Америці, зрештою, не дивно: мети досягнуто, ми приїхали, куди ще вказувати. Так у кожному разі вирішили ми з Длинним.