Лексикон інтимних міст. Довільний посібник з геопоетики та космополітики
Шрифт:
ІКС, 1970 — 1986
Для початку я мушу пояснити, до чого тут цей ікс.
Зрозуміло, що його не було б, якби не латиниця, якби вона не містила в собі ще й цю літеру, що виглядом ніби наслідує хрест, на якому розп'яли апостола Андрія Первозваного.
Місто на X найкраще шукати в Китаї. Проте було вже пізно готуватись аж до такої далекої дороги — я ж не Марко Поло і навіть не Італо Кальвіно.
Потім добрі друзі неодноразово згадували німецьке місто Ксантен. Тобто Xanten. Але в цій книжці у мене
Найбільше мені сподобалася двосічна ідея Горста. Певного вечора ми з ним опинилися за одним столом. Я пустився в розповіді про цю книжку, на той час не написану ще навіть і наполовину. «Я досі не знаю, що робитиму з іксом», — сказав я. Горст подумав якусь лише хвилину і подарував мені відразу два напрямки. «Або цілком вигадане фіктивне місто, одне-єдине на книжку, і воно називається X. Читач має повірити, що воно справді існує», — почав він. «Або?» — запитав я, поки він упивався черговим ковтком червоного. «Або навпаки — місто реальне, але назване X. Читач має вгадати, що саме за місто», — мовив Горст.
Погодьтесь: як на вченого правника Горст не так уже й стандартно мислить. Можливо, йому не слід читати лекції з європейського законодавства про банкрутство?
Попри всю їхню заманливість, я не вибрав жодної з ліній Горста.
Я вибираю місто з іншим іксом у назві — тим, що від радіоактивних Х-променів та закритої Зони X. Розп'яття святого Андрія в цьому випадку також доречне — особливо коли згадати, що саме він піднявся Дніпром аж до Полісся.
Ікс — єдине на світі місто, яке має настільки легко обчислюваний вік: 1970 (заснування) — 1986 (кінець). Крім того, з усіх убитих міст воно проіснувало найменше — всього лише шістнадцять років. Тобто вже не підліток, але ще не молодик, такий собі неповнолітній юнак із правом на отримання паспорта. Втім, замість паспорта йому виписали свідоцтво про смерть. У діагнозі зазначили променеву хворобу.
Так жахливо коротко не жило жодне інше місто. Згадуваний у цій книжці Кодак жив коротше, але, щиро кажучи, був не містом, а фортецею, гарнізоном: manu facta — manu distruo. Тому Кодак у рахунок не йде. Хоча цинічний афоризм пройдисвіта Хмельницького бодай частково надається і для Ікс. Бо Ікс продовжує руйнуватися людськими руками. Не тільки ліс поїдає його.
Принагідне збочення: цікаво, кільки років існували Содом і Ґоморра? Хоч як фантазуй, та уявити собі, що менше, ніж Ікс, ніяк не можна. Щоб довести Бога аж до такого шаленства, шістнадцяти років мало б не вистачити. Содом і Ґоморра мусять суттєво поступатись Ікс у блискавичності.
Що більше — у випадку Ікс маємо гранично точну останню дату: 27 квітня 1986 року. Ні, не 26-те, а 27-ме — день евакуації, а не аварії. Фіксована остання дата поріднює Ікс із Помпеями. У них вона також гранично точна — 24 серпня 79 року.
Примара Помпей вилізла зненацька на яв, коли ми, чаплино ступаючи уламками битого скла і гнилими дошками, увійшли до кафе «Прип'ять» — колись наймоднішого закладу в Ікс. Кафе розташовувалося на пагорбі понад річковою пристанню. З нього можна було спостерігати за міським пляжем
Навряд чи «Останній день Помпеї» міг стати монументально-декоративною темою у той, нагадаю, соцреалістичний час — і навіть як репліка на тему Брюлова. Якому клубові, палацові чи санаторієві він міг би знадобитися зі своїм катастрофізмом? Який виконком замовив би ту далеко не найоптимістичнішу картину з виверженням вулканічної лави і гнівом небес?
Можна хіба що припускати хвилинну слабкість художника, внаслідок якої й народився позашлюбний твір. Вітраж для себе? Задля втілення мимобіжних апокаліптичних візій? Мистецтво, яке не належить народові? Мистецтво для мистецтва? У кожному разі категорично не слід було запрошувати до Прип'яті того латентного декадента. Такі, як він, усюди тягнуть за собою свою жахливу кару і втручаються нею в досі щасливий перебіг подій.
Як нині його знайти, як притягнути до відповідальності за все, що потім трапилося?
Що там, на вітражі?
Передусім слід відзначити, що він майже наполовину знищений. Тобто нині це вже не вітраж, а лише половина з нього, вся з уламків. Інша половина хрускотить під ногами, коли необачно підійти впритул. До речі: лічильник на плечі у Нашого Провідника при вході до кафе заклацав як шалений, тим самим натякаючи на серйозну пляму. Ми обережно її обійшли. Босим тут не ходи — засвітишся.
Так от, вітраж. Усе, що лишилося, справляє враження підкресленої барвистості. Якщо вітражні кольори передавати в категоріях фізики, то слід якомога частіше вживати префікси «інфра-» й «ультра-». Вітраж надзвичайно активний, він випромінює. Дієслово «випромінювати» ми зазвичай вживаємо з акузативом. Випромінювати можна щось — наприклад, щастя. Або радіацію. Вітраж у кафе «Прип'ять» на березі річки Прип'ять у місті Ікс просто випромінює.
Його сонце різнокольорове. Як і решта світу, воно посмуговане. Смуги темно-червоні, яскраво-жовті, сині, блакитні, зелені. Це літо в розпалі, в апогеї, в надлишку — співи лісів, тиша озер, очерети, сосни, гудіння джмелів у малинах, злиття з природою, солодке набрякання біосу.
Трохи згодом, уже в автобусі, Наш Провідник пустив для нас шматки агітаційних фільмів про АЕС, відзнятих у попередні, передкатастрофічні та щасливі, роки. «І головне, — ділився в кадрі своїм захватом холеричний тип інженерного рівня, в білому халаті й окулярах, — і головне: ми тут у такій злагоді з природою, ми плоть від плоті її! Захотів — купаєшся в річці, пішов до лісу, поблукав між соснами, подихав, назбирав пательню грибів на вечерю, все тут, поруч, ми всередині, ми в середовищі».