Леопард
Шрифт:
Бельман підійшов до дверей, котрі безшумно розчинилися ще перед тим, як він устиг штовхнути їх. Увійшов і зупинився, роззираючись навсібіч. Перед ним виріс охоронець, увічливо, але рішуче показуючи у бік рамки металошукача марки «Джилардоні». За десять секунд вона показала, що Мікаель Бельман не озброєний і з металевих речей має лише пряжку на ремені.
Расмус Ульсен чекав на нього, прихилившись до стійки бюро перепусток. Худючий чоловік Маріт Ульсен потиснув комісарові руку й рушив уперед, наче на автопілоті, увімкнувши свій голос гіда:
– Стортинг, триста вісімдесят співробітників апарату, сто шістдесят дев’ять депутатів. Зведений у 1866 році за проектом Еміля Віктора Ланглета. До слова, він був шведом. Це
Вони піднялися у хол, котрий Мікаель не раз бачив по телевізору. Кілька людей спішно проминули їх – лише незнайомці. Расмус пояснив: щойно закінчилась нарада однієї з комісій, але Бельман його не слухав. Він думав про те, що все це – коридори влади. Він розчарувався. Гаразд, усе навколо золото-червоне, але де ж велич, урочистість, те, що мало б сповнювати серця шанобливим трепетом перед тими, хто править? Бісова невибагливість, вада, якої ця маленька й донедавна бідна демократична країна на півночі Європи ніяк не позбудеться. Але він, Бельман, повернувся сюди. І якщо йому там, серед вовків Європолу, не вдалося дістатися вершини, то він напевно досягне вершин тут, підім’явши карликів та другосортних копів.
– Під час війни всю будівлю займала контора Тербовена [43] . Нині ніхто таких величезних офісів не має.
– Що ви можете розповісти про свій шлюб?
– Перепрошую?
– Ви з Маріт сварилися?
– Е-е-е… ні. – Расмус Ульсен розгубився. Він закрокував швидше. Ніби намагаючись утекти від поліцейського чи принаймні сховатись якнайдалі від тих, хто міг їх почути. Тільки коли вони зникли за зачиненими дверима офісу Ульсена в секретаріаті фракції, він видихнув полегшено. – Звісно, було всяке. Ви одружений, Бельмане?
43
[43] Тербовен Йозеф – рейхскомісар Гітлера у Норвегії під час Другої світової війни.
Мікаель Бельман кивнув.
– Тоді ви напевно розумієте, що я маю на увазі.
– Вона вас зраджувала?
– Ні. Мені видається, це я цілком упевнено можу виключити.
«Бо вона була така товста?» – так і кортіло спитати Бельману, але він не став, бо отримав те, чого прагнув. Розгубленість, тремтливі повіки, майже непомітне звуження зіниць.
– А ви, Ульсене, ви її зраджували?
Та сама реакція. На додачу – червоні плями на чолі під глибокими залисинами. Затим коротка й непохитна відповідь:
– Ні, правда, ні.
Бельман схилив голову набік. Він не підозрював Расмуса Ульсена. Але чому ж він мучить людину такими запитаннями? Відповідь така ж проста, як і неприємна. Бо йому більше нікого було підозрювати. У КРИПОСу немає інших зачіпок. Він просто вихлюпнув на цього безпорадного чоловіка своє безсилля.
– А ви, комісаре?
– Що я? – спитав Бельман, стримавши позіх.
– Чи зраджуєте дружину?
– Моя дружина надто принадна жінка, – усміхнувся Бельман. – Крім того, маємо двійко дітей. Ви з дружиною діток не мали, а через це часом кортить… побавитися. За моїми джерелами, нещодавно у вас із дружиною були проблеми.
– А джерело, певно, сусідка? Маріт часом теревенила з нею, було й таке. Кілька місяців тому дружина трохи приревнувала мене. На профспілкових курсах я завербував у партію одну молодесеньку панянку. Саме так ми з Маріт колись познайомились, тож…
Голос Расмуса Ульсена раптом стих. Бельман зауважив, що його очі затуманилися.
– Нічого не було. Але Маріт на кілька днів поїхала в гори, щоб оговтатись. А потім усе знову налагодилось.
У Бельмана задзеленчав мобільний. Він добув його з кишені, глянув на екран і відповів коротко «так». Відчув, як закалатало
– Мотузка? – перепитав він. – Люсерен? Тобто… Утре-Енебак? Дякую.
Він поклав телефон до кишені пальта.
– Маю бігти, Ульсене. Дякую, що знайшли час.
Дорогою до виходу Бельман на мить зупинився, зміряв поглядом контору колишнього німецького рейхскомісара, а потім закрокував далі.
Перша ночі. Харрі, сидячи у вітальні, слухав, як Марта Вайнрайт співає про «…far away» і «whatever remains is yet to be found» [44] .
Він почувався геть виснаженим. Перед ним на журнальному столику лежав мобільний, запальничка й срібна фольга з коричневою грудочкою всередині. Він її не чіпав. Але йому треба швидше заснути, увійти у ритм, перепочити. У руці він тримав світлину Ракель. У блакитній сукні. Він заплющив очі. Відчув її пахощі. Почув голос: «Дивись!» Її рука швидко штовхнула його. Вода, що оточувала їх, була чорна й глибока, вона пливла плесом, біла, безслівна, невагома. Вітром підняло вуаль, а під нею – молочно-біле пір’я. Її довга струнка шия утворювала знак питання. Де? Вона вийшла на берег: чорний залізний скелет на скрипливих коліщатках. Потім щезла у будівлі. І знову постала на другому поверсі. Навколо шиї виднівся зашморг, а поруч стояв чоловік у чорному костюмі з білою квіткою, встромленою у петельку піджака. Перед ними, спиною до вікна, у білім одязі стояв священик. Він читав повільно. Потім озирнувся. Обличчя й руки у нього були білі. Од снігу.
44
[44] «…далеко» та «а що лишилось, ще треба віднайти» (англ.).
Харрі враз прокинувся.
Закліпав очима у темряві. Почув якийсь звук. Але це не Марта Вайнрайт. Харрі, повернувшись, схопив маленький телефон, що дрижав на журнальному столику.
– Слухаю, – промовив він хрипливим голосом.
– Знайшла, – сказала жінка.
Він підхопився на ліжку.
– Знайшла що?
– Зв’язок. Убитих не троє. Їх – четверо.
Розділ 22
Пошуковець
– Спочатку я спробувала три імені, що ти мені дав, – сказала Катрина Братт, – Боргні Стем-Мюре, Шарлотта Лолле і Маріт Ульсен. І не знайшла нічогісінько. Потім додала всіх, хто зник безвісти за останній рік у Норвегії. Отоді знайшла дещо. Може, стане у нагоді.
– Зажди, – мовив Харрі. Сон йому як вітром звіяло. – А як, хай тобі абищо, ти знайшла список усіх, хто зник безвісти?
– Інтранет, відділ зниклих безвісти, поліція Осло. А ти як гадав?
Харрі застогнав, а Катрина вела далі:
– Там і вигулькнуло ім’я, яке поєднало отих троє. Зрозумів?
– Власне…
– Зниклу жінку звати Аделе Ветлесен, двадцяти восьми років, мешкала у Драммені. У листопаді її цивільний чоловік подав у розшук. Зачіпка знайшлася на сайті Норвезької державної залізниці, у базі продажу квитків. Сьомого листопада Аделе Ветлесен замовила через інтернет квиток на потяг із Драммена до Устаусета. На той же день Боргні Стем-Мюре мала квиток з Конгсберга у те саме місце.
– Устаусет – не пуп землі, – заперечив Харрі.
– Це навіть не місто, а клаптик гірського схилу. Там родини з Бергена за старі гроші понабудовували собі гірських хатинок, а потім і туристична спільнота назводила хатинок на верхівках гір, щоб норвежці мали змогу, слідом за Амундсеном та Нансеном, переходити від хатинки до хатинки, на лижах, несучи двадцять п’ять кілограмів на плечах та краплю тваринного страху в душі. Це додає життю гостроти, ти ж знаєш.
– Як тебе послухати, ти наче з власного досвіду розказуєш.