Леопард
Шрифт:
– А що ти думаєш, Бйорне?
– Якщо такі мотузки нині – рідкість, тоді, певна річ, дізнатися, де їх виготовили, буде легше.
Харрі підвівся й почав снувати кімнатою туди-сюди. З кожним кроком лінолеум під гумовою підошвою жалісно схлипував.
– Отже, можемо припустити, що виробництво було обмеженим, а продаж – локальним. Чи, Кає, для тебе прийнятна така версія?
– Мабуть.
– Поза тим, можемо також припустити, що місцини, де сукали мотузку й де нею користувалися, розташовані неподалік одна від одної. Ці кустарні мотузки
– Досі видається досить правдоподібним, але…
– Вважатимемо таку думку за відправний пункт. Починайте шукати тих, хто сукає мотузки у кустарний спосіб неподалік озер Люсерен та Ейєрен.
– Але нині такі мотузки вже ніхто не виготовляє, – заперечила Кая.
– Розстарайтеся, – мовив Харрі, зиркнув на годинника, схопив пальто, що висіло на спинці крісла, й попростував до дверей. – Дізнайтеся, де зробили цю мотузку. Я відштовхуюся від того, що Бельман гадки не має про цих черепашок, адже так, Бйорне?
Замість відповіді Бйорн видушив посмішку.
– Чи можна мені опрацювати версію про убивства на сексуальному ґрунті? – спитала Кая. – Я б могла поговорити де з ким із відділу моралі. Маю там знайомства.
– Відповідь – ні, – одрізав Харрі. – Загальне правило: всім тримати язика за зубами, надто не патякати з колегами з Управління поліції про те, що ми тут робимо. Схоже, хтось в Управлінні зливає інформацію у Крипос, тож обговорюємо все лише з Гуннаром Хагеном.
Кая була розкрила рота, але, помітивши погляд Бйорна, замовкла.
– Але ти можеш зайнятися іншим, – мовив Харрі. – Знайди експерта-вулканолога. І відішли йому результати аналізу цих дрібних камінчиків.
Біляві брови Бйорна здійнялися вгору.
– Пористе чорне каміння – базальтова порода, – нагадав Харрі. – Б’юся об заклад, що це лава. Повернуся з Бергена близько четвертої.
– Мої вітання Управлінню поліції в Бергені, – пробурмотів Бйорн, підіймаючи догори чашку з кавою.
– Я не в Управління, – мовив Харрі.
– Тоді куди?
– До лікарні «Саннвікен».
– Сан…
Двері за Харрі зачинилися. Кая глянула на Бйорна Гольма, котрий досі витріщався на закриті двері, роззявивши рота.
– А що він там робитиме? – поцікавилась Кая. – Він до судового медика?
Бйорн похитав головою:
– «Саннвікен» – це лікарня для душевнохворих.
– Невже? Отже, він навідається до спеціаліста, що знається на серійних убивствах, абощо?
– Я ж казав, треба було відмовитись, – сказав Бйорн. – Якщо начальство дізнається, що ми тут затіяли, ми ризикуємо втратити роботу, а наш колега у Бергені…
– Ти про що?
– Вона справді не при тямі.
– Ти натякаєш, що вона…
– На примусовому лікуванні у закритому медичному закладі, ось що я хочу сказати.
Розділ 18
Пацієнтка
Якщо високому поліцейському треба було зробити один широкий крок, то Х’єрсті Рьодсмуен доводилось робити два, і вона все одно не встигала,
Учора, заледве розчувши голос у телефонній слухавці, Х’єрсті Рьодсмуен одразу упізнала його. Ніби чекала на дзвінок. І знала, що проситиме саме про те, про що він справді просив: побалакати з Пацієнткою. Хвору називали Пацієнткою, щоб забезпечити їй повну анонімність після торішньої справи про убивства, які вона розслідувала й через які опинилася там, звідки вийшла: у психіатричній лікарні. Правду кажучи, оговталася вона досить швидко і знову повернулася додому, але преса, котра досі корчилася в істериці через «справу Сніговика», яка вже давно була закрита, доймала її. Якось увечері три місяці тому Пацієнтка зателефонувала Рьодсмуен і спитала, чи можна їй повернутися до лікарні.
– Отже, вона в пристойній формі? – поцікавився поліцейський. – На ліках?
– На перше питання відповідаю «так», – сказала Х’єрсті Рьодсмуен. – А на друге не відповім, оскільки зобов’язана не розголошувати.
Правда ж полягала в тому, що Пацієнтка була зовсім здорова і не потребувала ані ліків, ані госпіталізації. Утім, Рьодсмуен сумнівалася, чи варто дозволяти поліцейському відвідати Пацієнтку, адже він теж брав участь у розкритті «справи Сніговика», тож міг витягнути назовні старі й забуті проблеми. Свого часу як психіатр вона чимраз дужче переконувалася у дієвості витіснення психологічної травми у підсвідомість, у забуття. Щоправда, її колеги такої думки не підтримували. З іншого боку, зустріч із людиною, яка разом з нею розслідувала ту справу, могла б стати для Пацієнтки доброю перевіркою ступеня одужання.
– Маєте півгодини, – попередила Рьодсмуен, перш ніж прочинилися двері у загальну вітальню. – Пам’ятайте: душа вразлива.
Коли Харрі побачив Катрину Братт минулого разу, він не впізнав її. Замість привабливої жінки під тридцять – темноволосої, з сяйливою шкірою й очима, на нього дивилося створіння, що скидалося на засохлу квітку: безживне, безумне, тендітне, безбарвне. Тоді він злякався, що зламає їй руку, потиснувши її трохи сильніше.
Тим більшою втіхою було бачити її зараз. Вона здалася старшою, а може, просто втомилася. Коли вона посміхнулася, підвівшись йому назустріч, він побачив у її очах знайомий вогник.
– Харрі Хо! – мовила вона й обняла його. – Як ся маєш?
– Задовільно, – відповів той. – А твої як справи?
– Жах, – поскаржилась вона. – Але зараз значно краще.
Вона засміялася, й Харрі зрозумів, що вона знову серед них. Принаймні, переважна її частина.
– А що з вилицею? Болить?
– Тільки коли балакаю чи їм, – сказав Харрі. – Або коли прокидаюся.
– Знайома історія. Ти маєш страшніший вигляд, ніж колись, але мені все одно приємно тебе бачити.
– І мені теж.