Ловці перлів
Шрифт:
Коли наступного дня Саїд повернувсь у Джумеле й дізнався, що його син утік з паном Бабелоном, він відітхнув з полегкістю. Але варту біля дверей своєї спальні не зняв і обов'язків невільника, що куштував приготовані Саїдові страви, не скасував.
Зайшовши до Зебіби, він сказав:
— Вовченя втекло й повернеться сюди аж після моєї смерті.
— Це не вовченя, — відповіла Зебіба. — Це твій син.
— Так, кивнув головою Саїд. — Але народився він у хворому череві.
Зебіба схилила голову.
— Іншаллах. Воля аллаха… Іншаллах, — зітхнув Саїд. Біля виходу він іще раз обернувся:
— Якби в мене були інші сини, я б наказів убити його.
Залишившись на самоті, Зебіба довго плакала.
В той час, коли пан Бабелон віз Абдаллаха до Массауа, пан Попастратос теж подорожував. Він гасав на кораблі від острова до острова, зупинявся то тут, то там, і знову виходив у море. Матроси «Ель-Сейфа» подейкували, ніби курс корабля нагадує скоріше слід гадюки, а не слід меча, якого несе на своєму носі.
І ось одного такого рейсу, коли команда могла відпочити на зупинках й коли, пливучи по спокійному морю, можна було відітхнути спокійно й задивитися на обрій, що безнастанно мінився, коли вечорами біля вогню люди співали або розповідали про пригоди джіннів, коли вночі довго не приходив сон, — у душів Саффара спалахнуло яскраве світло. І запалив те світло єгиптянин Гамід.
Тож сталося так, що саме Гамід роздмухав у Саффарові іскорку, від якої згодом спалахнуло велике світло. Ця Гамідова іскорка була не першою. Першим був той промінчик, який засвітивсь у сутінках Саффарового розуму на палубі «Ель-Кебіра», тоді, коли нахуда й серіндж спокійненько читали святу молитву фатиху, хоч перед тим крали й брехали.
Гамід мав довгасте обличчя фелаха й напрочуд спокійні очі. На «Ель-Сейфі» він був керманичем, і сам гаразд не знав, чому заприятелював із Саффаром. За кастовим поділом, що існував у цих краях, Гамід стояв незрівнянно вище від цього голого сомалійця зі скуйовдженим чубом. Гамід був єгиптянин, мав світлу шкіру, іноді носив сорочку, а в Массауа часом навіть одягав дрантивий піджак. То звідки ж узялася ця приязнь? Гамід не знав. Насправді ж причиною всього було дитяче захоплення, що світилося в Саффарових очах, наївна пошана, що нею Саффар оточував Гаміда, який був на волосинку приступніший від інших з вищої касти і знав більше, ніж будь-хто інший, бо вмів читати й писати. Гаміда тішило те захоплення, хоч сам він цього й не усвідомлював.
У години вимушеної бездіяльності, коли в рибальському селищі Саффар чекав нагоди, щоб повернутися до Джумеле, він уперше замислився. Саме тоді його мозок, розплутавши плетиво міркувань, дійшов висновку. Висновку несподіваного й приголомшливого. Саффар зрозумів — щоправда, тоді це було лише здогадом, передчуттям, — що є на світі люди, які багатіють коштом його друзів і його власним коштом. Ці люди не бояться навіть святої присяги, не гребують навіть клятвопорушенням перед лицем аллаха, аби тільки обдурити бідаків та замаскувати свою кривду.
Так, то був перший промінь світла в сутінках Саффарового мозку. І той промінь був сліпучий, саме тому, що вперше освітив те, що аж донедавна ховалося за щільною завісою, про яку Саффар навіть і гадки не мав. А тепер він знав, що існує така завіса й дивовижні речі за нею. Знав він також і те, що людина може підняти ту завісу, зазирнути за неї і багато про що дізнатися…
Саффарів гнів та обурення ганебністю тих, що стояли над ним і на яких він досі дивився з традиційною вірою та пошаною, були величезні. Але такою ж величезною була і його радість, бо він розгадав їхню гру. Й так само величезне та нестримне було його стихійне прагнення знати більше, знати все, що досі проходило повз нього, лише тому, що він, Саффар, не належав до щасливих, кому відкрито шлях до знань.
І тепер, коли з'явився Гамід, який міг допомогти йому на цьому важкому шляху, Саффар, мов спрагла земля, жадібно всмоктував у себе кожну краплину знань. Спокушений цією жадібністю, Гамід віддав йому все, що знав. Щоправда, він так і не навчив Саффара читати й писати — на це Гамідові забракло хисту. Гамід не мав освіти в європейському розумінні цього слова, але він народився в Єгипті, молодість його минула в портах Середземномор'я, в Александрії та Порт-Саїді. Там він повсякдень стикався з моряцьким людом з усіх усюд, багато чув, багато бачив, багато про що розмовляв. Під впливом середовища, звиклого до широких обріїв, мимохідь ширшав і Гамідів кругозір. Не надміру, бо здібності в Гаміда були середні. Коли згодом Гамід вирушив на Червоне море, він і не знав, що несе щось із собою. Але він ніс те «щось» і приніс — сам про це гадки не маючи — приніс Саффарові, якому досить було навіть цього відблиску, як часом буває досить недогарка сірника, щоб спалахнуло пальне.
Гамід учив Саффара. Несвідомо, просто тим, що розмовляв з ним про найзвичайнісінькі речі. Спочатку, приміром, він познайомив Саффара з роботою компаса, який до того був для сомалійця чимось таємничим, незбагненно чарівним. Але Гамід пояснив йому, що стрілка компаса — це дитина, яка весь час піниться на свою матір, тобто на велику залізну гору десь далеко на півночі. Це було майже все, що Гамід сам знав про компас. А Саффар і вдячністю всотував куці, безладні відомості про керування кораблем — учився. Потроху Саффар навчився розуміти й великий взаємозв'язок причин та наслідків, від якого залежить багато й багато чого, йому й раніше відомі були десятки, ба навіть сотні прикладів такого взаємозв'язку. Він знав: якщо налетить ураган, то пошматує вітрила. Ураган — це причина, а наслідок — подерті вітрила. Він знав багато, знав і таке, чого не знають деякі з освічених європейців. Але всі ті знання були успадковані Саффаром — жодного він не дійшов сам. Тільки тепер йому відкрився шлях, і з допомогою Гаміда він відкрив взаємозв'язки, про які раніше й гадки не мав. Саффар знав, що нахуда великий, могутній пан. Але чому? Раніше він міг це пояснити лише волею аллаха: аллах прихильним оком відзначив нахуду ще в колисці, поставив його на належне місце, і нахуда став паном… Але тепер Саффар зрозумів, що одної волі аллаха тут замало. Для того, щоб стати нахудою, треба вміти керувати кораблем, треба знати навігацію. Навчись цього (якщо дозволять тобі обставини), й ти станеш нахудою, коли, звичайно, буде на це воля аллаха. А коли не вмієш керувати кораблем, то не станеш нахудою, і навіть воля аллаха не допоможе тобі: ти розіб'єш корабель на перших же скелях…
Це була зовсім нова царина міркувань, що відкрилася перед Саффаром.
А згодом відкрилася й інша, важча та складніша, де не можна було йти второваними стежками, де треба було докладати й свого: коли думки йшли не від причин до наслідків, а навпаки — від наслідків до причин. Так сталося, приміром, коли якось тягли корабель з мілини й Саффарові обідрало линвою шкіру на плечах. Йому тоді було дуже боляче. Проте біль від линви був лише наслідком, а причини його Саффар не знав. Аж тут підійшов Гамід і сказав, що для високого Саффара линва, мабуть, занадто коротка. Саффар попустив линву — і йому відразу полегшало. Так, від наслідку — болю, він прийшов до причини — недостатньо довгої линви.
Це був перший, найпростіший, можна сказати, дитинний приклад шляху від наслідку до причини. Згодом виникали інші ситуації, і Саффар розв'язував їх уже самотужки. Розв'язував з радістю, з якоюсь запеклістю, запиленням і пристрастю.
Він скрізь і в усьому шукав для себе приклади, подумки здійснюючи мандрівки до коренів подій і фактів. Він робив відкриття, які своєю наївністю насмішили б і школяра, але для Саффара ці відкриття мали не менше значення, ніж для автора справжнього винаходу — Саффарів інтелект учився працювати систематично. А його роздуми—власне, низки чітких і простих, але не пов'язаних між собою образів, що час від часу виникали в його свідомості,— набули тепер взаємозв'язку, перетворилися на аргументований зрозумілий процес.