Ловці перлів
Шрифт:
Серіндж Бен Абді й нахуда хаджі Шере повернулися з Саїдового дому, і їхні обличчя були похмурі.
Нахуда здійняв руки до неба:
— Нас спіткала невдача, о люди. Іншаллах! Така воля аллаха.
Серіндж з виразом глибокого суму на обличчі чухав спину скреблом.
— Саїд вважає, що перлина не досить гарна. Він дав нам лише дванадцять фунтів, — сказав він зажурено.
Аж тут устав Саффар, наче підхоплений могутньою хвилею одваги. Він і сам не розумів, що з ним сталося, лише відчував ту хвилю десь усередині, в серці, спінену обуренням.
— Ви брешете! Він дав вам більше!
— О, баркале! — гаркнув серіндж, не знайшовши в гніві своєму нічого кращого від цього улюбленого слова саладинів. І ступив крок уперед.
А Саффар, упавши навколішки, гукнув:
— Читайте фатиху!
Приголомшений серіндж зупинився.
— Читайте фатиху! — вдруге вигукнув Саффар.
— Так, читайте фатиху! — підхопився й зраділий Шоа.
— Читайте фатиху! — закричали ловці. Вони сміялися. Їм сподобалася думка про те, що й нахуда з серінджем також повинні присягтися святими словами в своїй чесності.
— Читайте фатиху!
Хаджі Шере та Бен Абді стояли мовчки. Потім поглянули один на одного. Це було нечувано… але відмовитись вони не могли: цим лише посилили б підозру.
— Читайте фатиху — виспівували ловці. Вони блазнювали, і їхні великі чорні голови здригалися від дивовижних порухів.
А Саффар почав повільно вимовляти святі слова, вкладаючи в них усю свою душу.
Тоді клякнули Хаджі Шере та Бен Абді й пристали до молитви роздратованими голосами.
А Саффар витріщеними очима стежив за кожним порухом їхніх вуст, і голос його тим часом слабшав і якось ніби зламався…
Це зламалося щось усередині в Саффара: якась велика, важлива частка його єства. Похитнулася його наївна, сліпа віра. Це було жахливо. Він почував себе так, ніби раптом зазирнув туди, куди ніколи не повинен був зазирати; ніби побачив нараз зворотний бік усього шляхетного, святого, великого… Бо серіндж з нахудою читали фатиху, хоч вони й украли гроші. І нічого не сталося: ангел не злетів з неба, блискавка не вдарила, не почулися грізні, небесні голоси — нічого, нічого… Нахуда з серінджем навіть і не побоювалися цього. Вони читали фатиху не зі страхом, а гнівно. Аж трусилися від гніву.
Скінчивши молитву, вони підвелися.
Підвівся й Саффар.
— Ви клятвопорушники! — промовив він і тут же закричав: — Клятвопорушники! Богохульники! Я бачив вас у Саїда. Ви злодії!
Бен Абді кинувся до нього. Але Саффар крутнувся й перескочив через борт корабля. Підвівши голову, він знову вигукнув:
— Злодії! Злодії!..
Щось із силою вдарило Саффара в чоло — то був ніж, якого кинув засліплений люттю серіндж. Саффар не звернув на це уваги.
— Злодії! — кричав він щосили. — Грабіжники! Богохульники! Клятвопорушники!
Потім він кинувся бігти уздовж берега. І тільки відбігши далеченько, помітив, що в нього тече кров. Серінджів ніж поранив йому чоло. Саффар промив рану пекучою морською водою й ліг на піску. В голові його мелькали картини—уявлення, картини—думки…
Ввечері Саффар потай повернувся до корабля. Шоа дав йому поїсти. Саффар угамував голод і знову рушив уздовж берега.
Наступного ранку ловці з «Йемена» зібралися перед Саїдовим будинком. Прийшов і каїд, кліпаючи очима за скельцями окулярів у бляшаній оправі та брязкаючи чотками з дванадцяти великих янтарних намистин. Каїд носив ці чотки не для молитви — для цього чоток на Сході не вживають, — просто вони давали роботу рукам та допомагали зберігати душевний спокій і рівновагу. Чорний невільник тримав над каїдовою головою парасольку на довгій ручці.
На піску стояла невеличка колода з пальмового стовбура, а поряд на вогні кипіла олія. Привели Раскаллу, відтяли йому кисть правої руки й сунули обрубок у киплячу олію, щоб зупинити кров і не дати куксі загноїтися. Потім кат, — це був звичайний різник, — перев'язав рану білим полотном, умоченим у олію. Таким робом восторжествувала справедливість — адже коран наказує відтинати злодієві руку.
Раскалла спокутував цим свою вину. Він був тепер вільний. Але куди він міг тепер податися? Що робити норцеві, якому бракує одної руки? Раскаллу годували, доки він не очуняв од гарячки, а тоді посадили на перший корабель, що плив до суходолу.
Там Раскалла зійшов з корабля й пішов собі. Він не мав нічого, крім двох шматків полотна: одного на стегнах, другого на куксі. Тепер Раскалла й справді був «безподушечннк», баркале. Він ішов, його жінка й дитина жили далеко на півдні, але Раскалла прямував на захід. Він ішов, і ніхто не знав, де скінчиться його шлях. Нікого це не обходило.
На цей час Раскаллина перлина вже побілішала, й Алі Саїд укинув її до своєї кришталевої посудини. Це була сто сімнадцята красуня. Але на перший погляд ніяких змін не відбулося — просто до маківки додали одне макове зернятко.
Що ж до Саффара, то якийсь час він жив у рибальському селищі на західному березі острова Ель-Кебір. Рана на чолі в нього тим часом загоїлась, але після неї залишився глибокий шрам у вигляді кривого меча. Згодом Саффар повернувся до Джумеле й став на службу до пана Попастратоса.
ЧАСТИНА ТРЕТЯ
Пан Попастратос ушанував Массауа своїми відвідинами приблизно тоді, коли Раскалла вперше піддався спокусі відкрити перлову скойку. Приїзд цей був вельми показний.
Так само, як і пан Бабелон сімнадцять років тому, пан Попастратос зійшов з поштового пароплава. Це був високий, кощавий чоловік з надзвичайно рухливим обличчям, гострою борідкою і хвацько підкрученими вусами. Але, на відміну від тихого пана Бабелона, новий чужинець іще на набережній почав вимахувати руками, галасувати й клясти швидкою арабщиною переляканих носіїв своїх численних валіз. За мить його вже знала вся колонія Массауа. Ба навіть сам пан Бабелон виявив незвичайну цікавість і, не чекаючи, доки новий приїжджий відвідає його гостинну оселю, залишив свою контору з наргіле та подушками і прийшов до готелю привітати пана Попастратоса й водночас запропонувати свої безкорисливі, дружні послуги.