Ловці перлів

Пашек Мірко

— Ти вирушиш з порожніми руками. Але ти подарував мені річ, яку я вподобав. І зараз я покажу тобі дещо таке, яке напевно сподобається тобі, бо ти знаєшся на цьому. Віддати тобі це я не можу.

Ключиком, якого завжди носив на мотузку на шиї, Алі Саїд відімкнув Йєменську інкрустовану скриньку й дістав з неї опуклу кришталеву посудину з пласким дном. Посудина була наповнена прозорою водою, та коли Саїд підніс її до світла, пан Бабелон зрозумів, що день не змарновано, але тепер пропаде ніч, бо сьогодні він уже навряд чи засне.

Дно кришталевої посудини було вкрите шаром перлин, але здавалося, наче того дна немає взагалі, а є тільки

якесь неприродне сяйво, тендітна, невловима хмаринка, й з неї ніби виростають стінки посудини, кришталеві, проте грубо, навіть вульгарно матеріальні. Такий вигляд мало шляхетне скло в порівнянні з сяйвом перлин. Перли були сліпучо—білі. Але є багато відтінків білого кольору; цукор теж білий, та киньте грудку цукру на сніг, і ви побачите, що він сіруватий. А сніг здався б сірим поряд із цими перлами! Про все це першої миті подумав приголомшений пан Бабелон. Потім він підійшов ближче й тоді побачив, що перлини різного розміру — але кожна не менша за горошину — й усі бездоганно круглі. Він напружував зір, щоб помітити в цій масі бодай одну перлину з найменшою вадою, вловити хоча б тінь, яка свідчила б про недосконалий зразок, про каламутність сяйва. Але не знайшов нічого — лише холодне, біле мерехтливе сяйво. Тоді він спробував вгадати кількість перлин і їхню вартість. Але й ця спроба не мала наслідків.

— Так, це перлини з перлин… — зітхнув він.

— Кращих немає в світі,— кивнув Саїд. — Одну з них знайшли мої люди з корабля «Ель-Кебір». Котру з них? Не знаю. Її не можна знайти. Не можна відрізнити. Я не обдурював тебе: я не знаю, яка вона.

Він поставив посудину на підвіконня й сів, побожно дивлячись на неї широко розкритими очима. Біля дверей, наче вартовий, стояв Башир, і на його драглистому обличчі відбивався такий самий побожний вираз.

Пан Бабелон також сів. Він уже опанував себе.

— Я куплю все це, — мовив він.

Але Саїд засміявся разом з Баширом:

Ти багатий, як султан!

Багатший! — відказав пан Бабелон. — Скажи свою ціну. А тоді мені досить тільки надіслати каблограму до Парижа.

Башир знову захихотів тонесеньким неприємним голосом. Але Саїд лише закрутив головою:

— Світло місяця не продається!

Якусь мить у кімнаті панувала тиша. Але Саїд усе ще, наче в екстазі, дивився на підвіконня.

— Їх тут дев'яносто шість, — почав він, похитуючи головою в такт словам, ніби читаючи коран. — Батько мого батька почав збирати їх. Мій батько збирав їх понад сорок років. Я почав років двадцять тому й додав уже вісімнадцять перлин…

— Лише по одній щороку? — здивувався пан Бабелон.

— Траплялося й по дві за рік, а іноді й жодної — як волів аллах, — здвигнув плечима Алі Саїд. — Тепер їх тут дев'яносто шість — це все, що аллах дозволив винести з цього моря.

Пан Бабелон похитав головою:

— Все? Деякі перлини могли й минути тебе, Саїде. Ловців багато, а море велике.

— Аллах великий, — відповів з усмішкою Алі Саїд. — Море — це краплина на його долоні, а я той, кому він довірив коштовності цього моря. — Алі Саїд раптом підвівся. — Я Володар перлів! — вигукнув він. — Жодна не уникне моїх рук. Не зможе уникнути! Не посміє!

— А якби й уникла, ми б дізналися про неї! — докинув свого Башир.

— Я б дізнався про неї, — кивнув Саїд. — Не можна приховати таку перлину. Від мене не можна. Все проходить через мої руки. Лише те, від чого я відмовляюсь, іде на продаж.

Пан Бабелон мимоволі кивнув на знак згоди. Так

воно й було. Алі Саїд був Володарем перлів. Кораблі належали йому. Але й ті, що шукали перли для себе, коли траплялася гарна здобич, приходили спочатку до нього. Лише божевільний наважився б розгнівати Алі Саїда, Володаря перлів… Дивлячись тепер на посудину й знову відчуваючи майже побожність, пан Бабелон подумав: ця мерехтлива жменька і є все, що дало майже за ціле століття одне з найкращих перлинних родовищ світу… Так, тут було все, а решта, всі оті мішки мерехтливих кульок, які називають перлинами через незнання та обмеженість, — ніщо в порівнянні з оцією жменькою…

Зусиллям волі пан Бабелон звільнився від чарів: адже перш за все він був купець.

— Я куплю їх, Саїде, — мовив він. — Скажи яку завгодно ціну. Або продай хоч деякі з них, адже ти маєш їх більш ніж досить.

— Мені їх не досить, — хтиво засміявся Саїд. — І ніколи не буде досить! Я не лише Володар цих перлин, я їхній коханець!

Він схопив посудину й, усе ще сміючись, поніс до скрині.

— Я не продам їх, навіть коли б помирав і голоду. А я ж не помираю. Навіщо мені гроші? Гроші не мають душі. А в перлів вона є. Тому вони й гинуть на тілі дурних жінок. Хіба ти не знаєш про це?

Пан Бабелон не відповів. Він знав, що в перлин немає душі, але знав також, що вони не вічні, що їх отруює піт, що вони згасають V нездорових випарах, що вони розкладаються під впливом повітря. І те, що Алі Саїд називав «смертю» чи «загибеллю» перлини, пан Бабелон називав «хімічною реакцією».

— Тому ти й тримаєш їх у воді? — спитав він. — Щоб не загинули?

— Так, — кивнув Алі Саїд. — У чистій дощовій воді вони не старіють і не вмирають.

Він замкнув скриню. Пан Бабелон підвівся:

— Але ж ти постарієш і вмреш, Саїде. А сина в тебе немає…

Алі Саїд замішався.

— В мене буде син… Якщо на це воля аллаха, — додав він поквапливо.

— Гаразд. Я зачекаю й куплю перлини в нього, — засміявся пан Бабелон. — Я дуже терпелива людина.

Засміявся й Саїд, а в Башира від сміху затрусилося обличчя.

Того ж вечора пан Бабелон відплив назад до Массауа. Вночі він і справді погано спав, може й тому, що море було неспокійне.

За тиждень після цього Зебіба народила Алі Саїдові сина. Це була вельми квола дитина, й усе промовляло за те, що вона не житиме. Тому дитину назвали смиренним ім'ям Абдаллах, тобто Раб Божий.

ЧАСТИНА ДРУГА

1

Ауссина смерть була лише першим дрібнесеньким кроком на шляху до бурхливих подій. Ще довго потому тривав спокій, чи, може, то тільки так здавалось. І лише тоді, коли Саїд додавав до свого скарбу сто шістнадцяту перлину, події почали розгортатися блискавично.

Це сталося 1913 року. Корабель Саїда «Йемен» стояв на якорі на південь від Дахлака. Командував ним нахуда хаджі Шере — тепер уже зморшкуватий, наче стара фіга, з білою—білою бородою, — а найстаршим норцем був сомалієць Саффар, той самий, що хлопчиком носив каміння на Ауссину могилу.