Lux perpetua
Шрифт:
— Тож роби, що належить, — примас підняв голову. — 3 моїм благословенням. Але зваж, що захід вимагатиме видатків. У Лельові доведеться заплатити, кому треба… Я не збираюся вплутувати в це коронну скарбницю, а тим більше — поменшувати скромний маєток Церкви.
— У фінансових справах, — усміхнулася Рікса, — прошу цілком покластися на мене. Я вмію залагоджувати такі справи. У мене це, можна сказати, в крові. Досвід багатьох поколінь.
— Ну, так-так, — покивав головою старий. — Так-так. І якщо вже на те пішло… Дочко?
— Слухаю.
— Не зрозумій мене неправильно, — примас Польщі і Литви глянув, і це був щирий погляд. — Не вбачай у тому, що я скажу, нетолерантності та упереджень. Те, що я скажу, я скажу з прихильності, симпатії і турботи.
— Я знаю. Знаю вашу превелебність.
— Чи ти би не перехрестилася?
Рікса якийсь час мовчала.
— Дякую, — врешті-решт відповіла вона, — але не скористаюся. Прошу не вбачати в цьому упереджень.
— Я бажаю тобі кар'єри. Підвищення. Як єврейка ти маєш мало шансів…
— Тепер, — усміхнулася Рікса Картафіла де Фонсека. — Але колись це зміниться.
— Фантазуєш.
— Фантазії збуваються. Нас у цьому переконує пророк Даниїл. Хай Бог береже вашу превелебність.
— Бог із тобою, дочко.
Спершу були важкі кроки. Брязкіт заліза. Потім просто-таки інфернальний скрегіт засувів, від якого волосся ставало дуба, і який змусив Рейневана зіщулитися на прогнилій соломі. І було яскраве світло смолоскипів, яке змусило його зіщулитися ще більше, затиснувши повіки. І зціпивши зуби.
— Вставай. Виходь. — Я…
— Виходь. Швидко! Рухайся!
Сонячне світло боляче вдарило його в очі, осліпило. Запаморочило. Позбавило рівноваги і влади над ногами. Він упав. Упав, розтягнувшись на повний зріст, безвладно, як п'яний, навіть не пробуючи пом'якшити удар об дошки підйомного мосту.
Він лежав, і хоча очі його були розплющені, нічого не бачив. Спочатку він і не чув нічого — крізь той шум, який панував у нього в голові, крізь кокон, який його обплутував, потрохи почали пробиватися і долинати звуки. Спершу недоладні й незрозумілі, поступово вони стали вирізнятися за інтонацією. Однак минув іще якийсь час, перш ніж він збагнув, що ці звуки — це слова. Перш ніж почав розуміти їх значення. І перш ніж нарешті впізнав, що той, хто говорить, — Шарлей.
— Рейневане? Ти мене чуєш? Ти мене розумієш? Рейневане? Не заплющуй очей! Господи, ти жахливо виглядаєш. Можеш підвестися?
Він хотів відповісти. Не міг. Кожна спроба подати голос перетворювалася на схлип.
— Підніміть його. І знесіть униз. Покладемо його на віз і їдемо до містечка. Його треба привести в порядок.
— Шарлей.
— Рейневан.
— Ти… Ти мене витягнув?
— У певному сенсі. Конкретно — у фінансовому.
— Чорний фургон?
— Аякже.
— Де ми?
— У селі Негова, біля севежського гостинця. На задньому дворі корчми «Під пляшкою».
— Який… нині день?
— Вівторок. Після неділі Quasimodogeniti [205] . Шосте квітня. Року Божого 1434.
Офка фон Барут ввірвалася в кухню, розвіваючи косою і мало не затоптавши кота. Схопила обіруч великий казан і гримнула ним об підлогу. Змела зі столу миски і ложки. Копнула відро зі сміттям, та з такою силою, що воно покотилося під стіл. Насамкінець копнула котел, але він був масивний і важкий, тож не піддався. Офка скрикнула, вилаялася, заскакала на одній нозі, з розгону всілася на лаву, тримаючись за ступню, а тоді розплакалася від болю і злості.
205
Перша неділя після Великодня.
Економка дивилася, схрестивши пухкі руки на грудях.
— Уже? — врешті-решт запитала вона. — Виставу закінчено? Я можу дізнатися, у чому річ?
— Дурень! — крикнула Офка, тручи рукавом очі і щоки. — Телепень! Шмаркач!
— Парсіфаль фон Рахенау? — здогадалася економка, яка зналася на цій справі та від уваги якої рідко щось ховалося. — Що з ним? Розкрив свою любов? Нарешті освідчився? Чи зовсім навпаки?
— Зовсім навпаки, — шмигнула носом Офка. — Не може, сказав, женитися на мені, бо йому батько заборонив. Батько йому наказує одружитися… З іншою-у-у-у-у-у-у-у!
— Не реви. Говори.
— Батько йому наказує одружитися з іншою. Парсіфаль її не хоче і не захоче. Але й на мені не жениться. Сказав мені, що не може. Не піде проти волі батька. Піде в монастир. Придурок.
— Стосовно монастиря, — кивнула головою економка, — я з тобою згодна. Справді придурок. Але воля батька — річ священна, їй не можна противитися.
— Ото ще — не можна! — вигукнула Офка. — Ще й як можна! А Вольфрам Панневіц? Женився на Касьці Біберштайн? Женився! Хоча батько йому забороняв! Шлюб був, весілля було, а тепер усі задоволені, в тому числі старий Панневіц. Бо Вольфрам Каську кохав! А він мене не-е-е коха-а-а-а-є-е-е-е-е!
— Не реви, — економка виглянула у двері, щоби переконатися, чи ніхто не підслуховує. — Твій Парсіфаль ще тамту перед вівтар не завів, ще навіть заручин не було. Ще багато що може статися. Доля багато чого може принести. А треба тобі знати…
Офка витерла ніс рукавом, широко розкрила горіхові очі.
— Треба тобі знати, — тихше продовжила економка, — що є способи… допомогти долі. Для цього потрібна відвага…
— Заради нього, — Офка зціпила зуби, — я готова на все.
Еленча Штітенкрон здригнулася й аж підскочила, почувши, як гримить каміння, обсуваючись під чиєюсь ногою. Вона маши нально сперлася на суху гілку, яка тут же голосно тріснула. Тріскові відповів зі стежки здавлений скрик. Еленча немовби вросла у землю, її серце застугоніло в грудях, ніби птах, який виривався з клітки.
На стежці з'явилася постать, і Еленча полегшено зітхнула. Бо це не був розбійник, вовкулака, Баба Яга, страшний лісовик, грізний зеленошкірий альп, ані не жоден із сумнозвісних мандрівних монахів, котрі так і чигали на дівочу честь. Постаттю, що з'явилася, була дівчина, мабуть, навіть молодша, аніж вона сама. Зі світлою косою, веснянкувата, з кирпатим носом. Вдягнена по-чоловічому, причому небідно.