Lux perpetua
Шрифт:
Рейневан розвернув коня. Він вагався тільки мить, коротку мить — мить, від якої залежали життя або смерть. Він побачив, як панцирна кіннота кладе покотом сланецьких ціпників та списників з Кутної Гори, як ідуть під меч Сирітки з Чеського Броду. Як валиться із сідла Зигмунт з Вранова. Як падає сколотий списами і посічений мечами Прокоп Голий, який бився на возі. Як упускає дароносицю і падає смертельно поранений Прокупек. Як битва перетворюється на побоїще.
І його охопив страх. Потворний, пронизливий страх.
Він притиснувся до гриви коня — і помчав за Чапеком. У прогалину між возами, під градом куль і стріл. Униз, униз, яром, схилом гори. Аби лише якнайдалі.
Аби тільки чимдалі від Ліпан.
— До Коліна! — крикнув Ян Чапек. — До Коліна! Аби коні витримали! Рейневан! Що ти там робиш, чорт забирай!
Рейневан зіскочив із сідла. Впав на коліна. Нахилив чоло до самої землі. І розридався.
— Сенс життя… — плакав він, затинаючись, — Ідеали… Lux perpetua… А я втікаю з поля битви… Немов боягуз… Навіть загинути… Навіть загинути як слід не зумів!
Чапек стер з лиця сажу, піт і кров. Покрутив головою, сплюнув.
— Це ще не кінець! — заволав він. — Ми ще їм покажемо! А що? Ми мали дати себе вбити? Як дурні? Сьогодні втікаємо, щоби завтра могти битися знову! Вставай, сілезцю, вставай! Бачиш? Це вже колінський тракт! Їдемо до Коліна, там нас не дістануть! Вставай — і на коня! Чуєш?
— Їдь сам.
— Що?
— Їдь сам. Мені в Коліні немає чого шукати.
Теплий травневий дощ падав і шелестів на листі.
Так-так, шляхетні лицарі, так, богобійні ченці, вірте мені, милостиві панове купці, лютий був ліпанський conflictus, запеклий був бій на схилах Ліпської гори.
Билися на смерть аж до пізнього вечора. До пізнього вечора, доки остаточно не стемніло, гинули браття з Табора і Сирітки. Одних побили в полі, інших — у вагенбургу, ще інших — коли ті втікали. Загалом полягло, кажуть, близько двох тисяч Божих воїнів, серед них і Прокоп Голий, прозваний Великим. Чимало братів у полон взяли. Котрі знатніші були, тим дарували життя. Але більш ніж сім сотень узятих в полон загнали рожмберські до стодол під Чеським Бродом і там живцем їх спалили.
І був то великий тріумф калікстинів і католиків. І кінець таборитсько-сирітських польових військ.
Наступного дня після Ліпан, останнього дня травня 1434 року, у Городку, в дорозі до Галича, де мав прийняти васальну присягу від нового молдавського воєводи Стефана, помер на руках духовних і світських осіб Владислав Ягайло, король Польщі. Того самого року, в день апостола Якова, зійшов на вавельський престол син Ягайла, Владислав Ягеллончик, якому сповнилося десять весен.
Був заколот на Литві. Проти унії з Польщею і всім, що польське, збройно виступив підбурювач Свідригайло, дядько нового короля, а підтримували його Інфлянтський орден [219] , русини та Сигізмунд Корибутович, недійшлий правитель Чехії і Верхнього Шльонська. У 1435 році, у день, присвячений святому Егідієві, в dies Jovis, за чотирнадцять днів перед equinoctium autumnale, поліг Корибутович у бою проти поляків. У битві, що відбулася під Вілкомежем, над рікою Святою.
219
Польська назва Лівонського ордену.
Урожайним роком був рік 1435. Може, пам'ятаєте? Це ж бо всього лише якихось п'ять років тому. Жали в деяких місцях ще до Петра і Павла [220] , а після Петра і Павла уже всюди було по жнивах. Виноград у виноградниках відцвів до святого Вітта, а невдовзі після святого Вітта ягоди в гронах уже були великі, як горох, а подекуди — як козячі бібки. Вельми жарке видалося літо того року, таке спекотне, що люди мліли на полях.
Того-таки року восени об'явилася на небесах яскрава комета з розпушеним хвостом, на захід оберненим. Порішили астрологи, що недобрий се знак. І мали рацію. Невдовзі після того вибухнула велика моровиця у Шльонську, у Чехії, в Саксонії та в інших землях, багато людей від неї повмирало. У Дрездені, кажуть, за один день хоронили більше ста мерців. Багато знатних людей померло, багато. А у Вроцлаві помер канонік Ґвіздендорфф. І дуже добре, що помер, паскудник був, яких мало, oret pro anima sua, quis vult [221] Шкода, що більше таких, як він, не померло, тоді б у Шльонську краще жилося.
220
29 червня.
221
Хай за його душу молиться, хто хоче (лат.).
У 1436 році, через два роки після різні Табора і Сиріток під Ліпанами, у день перед Бартоломієм [222] в'їхав до Златої Праги Сигізмунд Люксембурзький, dei gratia Romanorum imperator, Ungarie, Boemie, Dalmacie et Croacie rex [223] . Багато людей зустрічали його вигуками «віват!» і криками радості, зі сльозами щастя на очах вели на Град. Та були й такі, котрі монархом Люксембуржця не визнали, проголосили узурпатором, рудим пройдисвітом і царем вавилонським, а деякі й узагалі війну проти нього розпочали. Проповідник Амброж, Бедржих зі Стражниці, Ян Колда з Жампаха, а понад усе славетний гейтман Ян Рогач з Дубе. Останній так дався взнаки, що невдовзі імператорське військо взяло його в облогу в його твердині Сіон. Твердиня впала, а захоплених у полон Рогача, Вишека Рачинського та товаришів повезли до столиці. Там усіх їх за наказом імператора Сигізмунда жорстоко мучили і довго катували, а насамкінець на великій шибениці повісили. Сталося се в понеділок, у наступний день після дня Nativitatis beate Marie virginis Anno Domini 1437 [224] .
222
23 серпня.
223
Божою милістю римський імператор, король Угорщини, Чехії, Далмації та Хорватії (лат.).
224
Різдва святої Діви Марії року Божого 1437 (лат.).
І був довгий плач у народі. Плакали люди, як тільки хто про сеє згадував.
Розділ двадцять третій
— Від горя вже виснажилось моє око. — поскаржився сумною цитатою [225] Ян Бездєховський з Бездєхова, найстарший, найдосвідченіший і найбільш шанований з-поміж празьких чарівників конгрегації аптеки «Під архангелом».
— Виснажилось моє око, душа моя й нутро моє, — додав він, розливаючи з карафи в кубки. — Скінчилось життя моє в смутку, а роки мої у квилінні. Моя сила спіткнулася через мій гріх, і виснажились мої кості. Іншими словами, Рейнмаре, старість, бодай би її зараза, не радість. Але годі про мене, годі. Розповідай, що в тебе. Кажуть, твоя панна… Це правда?
225
Пс. 31:9-10
— Правда.
— А наш друг Самсон…
— Теж правда.
— Шкода, шкода, — reverendissimus doctor підняв кубок, добряче хильнув. — Дуже шкода. А ти під Ліпанами, кажуть, був… Людей там, розказують, живцем у стодолах палили, сотні людей. Страхіття, страхіття. І що тепер, скажи? Чому тепер бути?
— Це кінець певної епохи. Перелом. У Чехії тепер вирує, як у казані…
— А піна спливає, — докінчив Бездєховський. — Як завжди, на самий верх. А ти? Будеш далі боротися?
— Ні. Я зазнав поразки. У всьому. З мене досить.
— До цікавих часів довелося дожити, — зітхнув старий. — Цікавих. І смішних, і страшних… На щастя, вже небагато того життя…
— Та що ви, вчителю…
— Небагато, небагато. Єдине, що мене ще тримає при житті, — це алкоголь. Алкогольні напої. Винний алкоголь, — Бездєховський підняв кубок, — це справжній ефір, який усуває з організму нечисті субстанції, а загуслій і повільній крові повертає плинність і жвавість. У горілці, як у квінтесенції, міститься екстракт найвищої гармонії. Горілка діє власне так, як і називається: це вода життя, aqua vitae, життєдайна рідина, яка може продовжити наші дні, ба, може навіть смерть відстрашити і відкласти кінець… Ет, про що тут говорити! Випиймо!