Lux perpetua
Шрифт:
— Геть, — сичав на прохачів Кучера. — Геть, бо копну…
— Настане золотий вік для Вроцлава… — Стінолаз погладив по голівці чергову дівчинку з букетиком. — Золотий вік! Після перемоги над ворогами!
— Але боротьба ще не закінчена! — голосно сповіщав він. — Гадина ще не добита! Ви повинні бути готовими до жертв і труднощів…
Він замовк, побачивши світловолосу дівчину, яка стояла відразу перед ним. Її лице когось Стінолазові нагадувало. Три вожно нагадувало. «Її обличчя, — подумав він, — старше, аніж вона сама».
Він простягнув руку, щоби поблагословити. Щось спонукало його забрати її назад.
— Я тебе знаю?
— Я Сибілла з Беляви, — дзвінким голосом сказала дівчина. — Донька Петера, якого звали Петерліном. Згинь, убивце.
Це сталося швидко. Так швидко, що Кучера фон Гунт не встиг відреагувати. Не встиг ні відштовхнути Стінолаза, ні схопити дівчину. А та вийняла з-під опанчі короткий празький «зрадницький» самопал і з відстані півкроку випалила Стінолазові просто в груди.
Усе окутав густий дим, у якому дівчина зникла, як привид. Як з'ява. Як сонна мара.
Натовп з вереском розступився, розбігся, розсипався. Давши Рейневанові змогу побачити.
Він бачив, як підстрелений Стінолаз похитнувся, але не впав. Як подивився на покриті кіптявою і залиті кров'ю груди, на всаджені кулею в тіло ланки золотого ланцюга. Як дико засміявся.
— Ловіть її, — простогнав Стінолаз, переводячи подих. — Хапайте… Шкуру із суки пасами здеру…
— Ви поранені!
— Це нічого… Зі мною нічого не сталося… Щоби мені пошкодити, треба трохи більше… Звичайна куля — це зама…
Він запнувся, закашлявся, очі вилізли в нього з орбіт. З різким кашлем з його рота хлинула чорна кров. Він крикнув, заревів, закаркав. Зрозумів. Зрозумів це і Кучера. Зрозумів скулений на землі канонік Феліціян. Зрозумів Рейневан, який дивився на все це.
Це була не звичайна куля.
Стінолаз закричав. І заскрекотів, а перш ніж скрекіт встиг відзвучати, він на очах усіх перетворився на чорного птаха. Птах важко затріпотів крильми, піднявся, полетів, розсіваючи краплі крові, над Одру, у бік острова Тумського. Не відлетів далеко. Усі бачили, як над рікою птах із жахливим вереском і скрекотом перетворився на велику безформну потвору, напівптаха-напівлюдину, і ця потвора смикала ногами і махала крилами, розбризкуючи кров. Метаморфоза відбувалася на очах у всіх, у сірі води Одри потвора впала вже в подобі людини. Конаючої людини з золотим ланцюгом на грудях.
Вода зімкнулася над трупом. Залишилася кривава піна, яку розтягувала навсібіч течія.
Труп Стінолаза зупинився на бику Довгого мосту, зачепившись за гілки, які нанесла течія. Він тримався на воді лицем униз, погойдуючись на хвилях, добру годину. Врешті-решт сплив, вода понесла його вздовж млинів, на піщані відмілини, де він застрягав ще декілька разів. Потім його підхопила сильніша течія, пославши знову під лівий берег, на Гарбари, у смердючі стоки чинбарень. Крутячись у вирах, він доплив до Сокільничого язу, а вода перенесла його через загату.
На глибіні за островом утопленик, що крутився у водовертях, привернув увагу величезного одрянського сома. Але труп усе ще був надто свіжий, щоби з нього можна було вирвати м'ясо, велика рибина, шарпаючи тіло, змогла лише перевернути його навзнак. Тому коли Стінолаз виплив на заплаву біля Щепіна, його обсіли крячки. До Битині він доплив уже без очей, з двома кривавими дірками в обличчі.
У Поповицях пастушки, котрі напували корів, показували на нього один одному пальцями.
Було пізно після обіду, коли він доплив на висоту Клечкова. До укріпленої фашинами півзапруди.
На півзапруді сидів рибалка в солом'яному брилі, озброєний ліщиновим вудлищем. Якийсь момент він дивився на утопленика, що обертався у протитечії. На його чорне волосся, яке коливалося у воді, неначе вітряниці. На пташине обличчя і пташиний ніс…
— Нарешті! — рибалка скочив на рівні ноги. — Нарешті! Слава філософам!
— Ти приплив, Біркарте фон Грелленорт! — кричав Вендель Домараск, дико витанцьовуючи і вимахуючи руками. — Я довго чекав, терпляче, так, терпляче чекав над річкою. І ось нарешті Одра тебе принесла! І я можу на тебе подивитися! Ох, який же я радий, що можу на тебе подивитися!
Труп відчепився від півзапруди, крутнувся, потрапив у течію. Колишній гуситський шпигун помахав йому на прощання.
— Вклонися від мене Балтійському морю!
І на цьому кінець розповіді. Completum est quod dixi de Operatione Solis [230] . Finis coronat opus [231] . Я закінчив. І натрудився добряче. Explicit hoctotum [232] ,a ти, мила дівчино, infundemihi potum [233] ! Наливай, наливай! Вип'ю на дорогу кухлик свидницького. Або й два.
230
«Те, що я мав сказати про сонячні речі, я сказав» («Смарагдова таблиця»).
231
Кінець — ділу вінець (лат.).
232
На цьому все (лат.).
233
Наповни мені кухоль (лат.).
Бувайте, шляхетні й добрі панове. Нехай провидіння береже вас у дорозі від нещастя й лихої пригоди. Ні-ні, я сказав, кінець — отже, кінець, більше баяти не буду. Бо уяву мою зрадила її сила. Уяву сила зрадила була, Та, мов колеса, ясні та веселі, Жадобу й волю долі повела Любов, що водить сонце й зорні стелі. L'amor che move il sole e Valtre Stelle… {70} Дивно якось переслідує мене той Данте… Кінець промови. Бо хоча, як мудро рече Екклезіаст, складати багато книжок не буде кінця [234] , закінчувати все-таки треба. Є такий мус.
234
Екк. 12:12.
Мені вже час. До Константинополя дорога далека, а я хотів би ще до Адвенту побачити вітрила на Мармуровому морі, Золотий Ріг і Босфор.
Хочу побачити свою мрію. Заким вона безповоротно зникне. Бувайте здорові. А на прощання… Воістину кажу я вам, кожному зокрема: пам'ятайте Екклезіаста. Primo: omnia vanitas, усе марнота. Secundo: підсумок усього почутого: Бога бійся, й чини Його заповіді, бо належить це кожній людині!
Бо Бог приведе кожну справу на суд, і все потаємне, чи добре воно, чи лихе [235] .
235
Екк. 12:13-14.