Lux perpetua
Шрифт:
Прощання було теплим. Поляки пообнімали та пообціловували Рейневана, а Куропатва сердечно запросив його до Одр, щоб, як він висловився, «воювати пліч-о-пліч та спільні вчиняти імпрези». Рейневан тоді не міг передбачити, наскільки швидко дійде до цього вчиняння. І якими фатальними будуть його наслідки.
Загін Горна вирушив на захід, кам'янистою долиною ріки Моравиці. Разом з поляками поїхало восьмеро таборитів, у загоні залишилося семеро озброєних моравців, як з'ясувалося, бургманів у Совинці — замку, що був метою подорожі. З ними їхав і звільнений хворий. Ким був цей чоловік і чому Горн узяв його із собою, залишалося загадкою.
— Горне?
— Я тебе слухаю.
— Я не зрадник. Ти ж не віриш, що я міг би ним бути. А може, віриш?
Горн притримав коня, зачекав, поки збройні проїдуть повз них.
— Вісті, які гуляють, — сказав він, свердлячи Рейневана поглядом, — послаблюють мою віру. Тож зміцни мене в ній. І утвердь.
— Я здогадуюся, — вибухнув Рейневан, — звідки це все, звідки ці облудні плітки та наклепи. Рознеслося, що Ян Зембицький схопив мене в Білому Костелі, ув'язнив і намагався змусити до зради, до того, щоб я обманув Краловця, затягнув його в засідку і послав Сиріток на погибель…
— Правильно здогадуєшся. І справді рознеслося.
— І що? Я зрадив? Потрапив Краловець у засідку під Велиславом? Що там було: поразка чи перемога? Хто був наголову розбитий? Ми чи вони?
— Очко на твою користь. Давай далі.
— Я завжди був вірний справі Чаші. Я співпрацював з Неплахом, у 1427 році навів його на слід заколоту Гинека з Кольштейна і Сміржицького. Потім мені сотні разів траплялася нагода зрадити. Я знав багато, мав доступ до секретів, знав таємні плани та стратегії. Я міг провалити Тибальда Раабе. Міг продати Фогельзанг. Міг зрадити у двадцять восьмому, перед рейдом і під час рейду, у Клодзьку, у Кам'янці, у Франкенштейні. Я міг видати тебе. Горне, для цього випадала не одна сприятлива нагода. Вроцлавський єпископ обсипав би мене золотом. Так що не кажи мені утверджувати тебе у вірі, бо це мене принижує. Бо тут нема проміжних ступенів, кольорів і відтінків. Так чи сяк. Віриш — або не віриш. Довіряєш — або ні.
Урбан Горн смикнув віжки, змусив храпаючого коня затупцяти на місці.
— Твоїм щирим обуренням, — процідив він, — треба було б захоплюватися. Але реальність наказує заламувати над ним руки. Над ним і над твоєю наївністю. Тому що існують проміжні ступені, Рейнмаре. Існують відтінки, що ж до кольорів, то їх є ціла гама, воістину веселка кольорів. Я тобі вже казав: я не вірю пліткам, не вірю, що ти був провокатором і зрадником з самого початку, що ти прибув у Чехію і приєднався до нас тільки для того, щоб зрадити. Але ти став шпигуном. Нашим, щоправда, та це, загалом, не становить різниці. Ти став шпигуном. Але така вже, курва, шпигунська доля, такий уже жереб і курвяча неминучість наслідків, які випливають зі шпигунського ремесла: колись ти провалишся — і колись тебе перевербують. Це нормальна річ у цій професії. Викрали дівку, в яку ти втелющився. І вдалися до шантажу. А ти дав себе шантажувати.
— Швидко ти робиш висновки. А далі темп буде таким же? Вироку мені теж не доведеться довго чекати? І страти теж?
— Це ти надто швидко робиш висновки. Занадто швидко. Час на привал, сутеніє. Гей, люди! Станемо тут, під лісом! З коней!
Роздмухуваний вітром вогонь стугонів і тріщав, полум'я стріляло високо вгору, іскри летіли понад верхівки ялиць. Ліс шумів.
Моравці, спорожнивши пузату пляшчину сливовиці, один по одному лягали спати, закутуючись в опанчі та кожухи. Хворий, якого поклали неподалік, стогнав, кашляв, спльовував. Урбан Горн палицею перевертав і поправляв поліна у вогнищі, позіхав. Рейневан більше хотів їсти, ніж спати. Він жував овечий сир, тільки ледь-ледь запечений над жаром.
Хворий зайшовся черговим нападом кашлю.
— Чи ти не зайнявся би ним? — показав головою Горн. — Ти ж як-не-як медик. Наче б годиться допомогти стражденному.
— У мене нема ліків. Що мені, користуватися магією? У присутності чашників? Для них чаклунство — це peccatum…
— …mortalium, я знаю. То, може, щось натуральне? Якесь зілля, якісь рослини?
— У лютому? Добре, якщо тут є верби, вранці приготую відвар з кори. Але його стан покращується. Гарячка помітно спала, і потом його вже так не проймає. Горне?
— Що?
— У мене складається враження, що ти про нього переживаєш.
— Що?
— У мене складається враження, що під час обміну бранцями йшлося саме про нього. Більше, ніж про мене.
— Справді?
— Хто це?
— Хтось.
Рейневан задер голову догори, довго дивився на Велику Ведмедицю, яку раз по раз закривали хмари, що сунули небом.
— Розумію, — врешті-решт сказав він. — Я під підозрою. Такому секретів не розкривають. Що з того, що підозри надумані та не доведені? Не розкривають — і крапка.
— Не розкривають — і крапка, — підтвердив Горн. — Іди спати, Рейнмаре. Перед тобою довга дорога. Довга і далека.
«Довга і далека дорога, — подумки повторив він, дивлячись на зорі крізь гілля, яким гойдав вітер. — Так він сказав. Думав, що я не вловлю сарказму і двозначності? Чи зовсім навпаки: натякав?
Звідси до Праги буде в акурат сорок миль, не менше десяти днів їзди. Дорога й справді далека. І веде вона просто в лапи Богухвала Неплаха, на прізвисько Флютик, шефа розвідки Табора. Флютика нелегко буде переконати, зробити так, щоб він повірив, дорога до цього теж може бути довгою. Важкою. І болісною. Відомо, що Флютик робить з підозрюваними, перш ніж він їм повірить. І з тими, кому не повірить.
Зізнатись у всьому? Сказати про викрадення Ютти, про Божичка, про шантаж? Гм, життя я, може, цим і врятую. Якщо повірять. Але довіри не поверну. Мене посадять під замок, живцем поховають у якійсь вежі, у якомусь замку на пустирищі. Поки вийду — якщо я взагалі вийду — Ютта буде далеко, заміжня або в монастирі. Я втрачу її назавжди».
«Втеча, — подумав він, обережно встаючи, — буде визнанням вини. Саме так її і сприймуть — як очевидний доказ вини.
Ну то нехай. Хай воно все котиться к бісу. Іншого виходу в мене нема».
Вогнище пригасло, зануривши в пітьму цілу галявину. Весь бівуак. Людей, які спали, поклавши голови на сідла, вертілися під накриттям, хропли, перділи, бурмотіли крізь сон. Ніхто й не подумав виставити варту. Рейневан тихцем відійшов у темряву, між кущі. Обережно і помалу, остерігаючись, щоб не наступити на суху гілку, став просуватися в напрямку спутаних коней.
Коні захрапали, коли він наблизився. Рейневан завмер, зупинився як укопаний. На щастя, ліс шумів, у безперервному шумі губилися інші звуки. Він зітхнув. Занадто рано.