Lux perpetua

Сапковський Анджей

— До Праги, — говорив Шарлей, — я прибув пізньої осені минулого року, після ракуського рейду. Перезимував у Самсона. У столиці ніколи не було надто спокійно, але тепер, навесні, стало геть погано. І з біса небезпечно. Справжній тобі казан з киплячим окропом, кажу тобі. Зайшлося про переговори Прокопа Голого з Сигізмундом Люксембурзьким…

— Прокоп веде переговори з Люксембуржцем?

— Отож-бо. Йдеться навіть про мир і визнання Люксембуржця королем. Умовою є прийняття останнім чотирьох празьких статей і легалізація секуляризації церковного майна. На таке Сигізмунд, ясна річ, ніколи не погодиться і домовленості розірве. Прокопові це добре відомо, на переговори він пішов, аби показати, що саме Люксембуржець і католики є агресивною стороною,

яка хоче війни, а не миру. Це очевидно, але не для всіх. Прага на цьому грунті різко розділилася. Старе Місто підтримує переговори, закликає до примирення і визнання Сигізмунда королем Чехії. Нове Місто й чути про це не хоче. Масла у вогонь підливають проповідники з амвона. У Діви Марії Сніжної Люксембуржця називають «царем вавилонським» і підбурюють до розправи з «угодовцями та зрадниками». На Старому Місті, у Матері Божої Перед Тином, закликають покінчити з «фанатиками» та «радикалами». Як наслідок, Прага поділилася на два ворожі табори. Сватогавельську, Горську та Поржичиську брами забарикадували, вулиці поперегороджували кобилицями та ланцюгами. На рубежі день і ніч гримлять рушниці, свистять стріли, літають кулі, ре гулярно доходить до сутичок, після яких кров піниться у стоках. Обидві сторони провадять регулярні полювання на зрадників, а прийняти за такого можуть напрочуд легко. Саме час було звідти забиратися. Блажена… Гм… Її мосць Поспіхалова зізналася, що дістала у спадщину дім під Шумперком. А коли вийшла на яв оця справа з тобою, коли Сикора дав знати, що тебе повезуть саме через Шумперк, я вирішив, що це знак провидіння. Ми покинули Прагу, не роздумуючи. І без жалю.

— І що тепер? — Рейневан не міг приховати кпини. — Залишишся тут? Осядеш і будеш господарем на землі? А може, думаєш про женячку?

Шарлей подивився на нього. Усупереч очікуванням, дуже серйозно.

— Я думаю, — так само серйозно сказав він, — про тебе, друже. Бо якби не ти, то з Праги я б вирушив у зовсім іншому напрямку. А саме — будинським гостинцем, прямісінько в Угорщину, й далі — до Константинополя. Але вийшло так, що спершу треба допомогти другові. В халепі, в яку друг по-дурному вляпався. Бо ж таки вляпався?

— Шарлею…

— Вляпався чи ні?

— Вляпався.

— Втелющився по самі яйця, як муха в патоку?

— Втелющився.

— То розказуй.

* * *

Розказувати довелося двічі, бо коли вони після вечері зійшлися в коморі побесідувати, Самсон Медок теж забажав ознайомитися з ходом подій і з подробицями халепи, в яку Рейневан втелющився. Але якщо Шарлей слухав і тільки головою крутив, то Самсон тут-таки виступив з висновками.

— Повертатися на Шльонськ, — почав він, — категорично не раджу. Ти нічого цим не досягнеш, а тільки наразишся на небезпеку. Тебе викрили у Вроцлаві та схопили раз, тож наступного разу їм це також вдасться. А на вівтариста Феліціяна я б не розраховував. Нічого він не дізнається, зависокі пороги на його ноги. Інквізиція вміє стерегти свої таємниці. І, звичайно, ж вона не така дурна, щоб тримати панну Ютту в місці, яке може виявити перший-ліпший продажний попик.

— То що нам робити? — понуро запитав Рейневан. — Повернутися до гуситів? Слухняно виконувати те, що мені накаже робити Інквізиція? Розраховуючи на те. що врешті-решт я задовольню їх настільки, що вони мене звільнять і віддадуть мені Ютту?

Шарлей і Самсон подивилися один на одного. Потім на Рейневана. Він зрозумів.

— Вони ніколи мені її не віддадуть. Правда?

Запала промовиста мовчанка.

— Повернення до гуситів, — врешті-решт сказав Самсон, — тільки на перший погляд здається кращим вибором. З твоєї розповіді випливає, що тебе підозрюють.

— У них нема доказів.

— Якби були, ти вже був би мертвий, — спокійно зауважив Шарлей. — А якщо втечеш, піднесеш їм доказ на таці. Твоя втеча буде доказом вини. І вироком водночас.

— Гусити спостерігатимуть за тобою, — додав Самсон. — Вони стежитимуть за кожним твоїм кроком. І водночас віддалять від секретів і таємних справ. Навіть якби ти хотів, однаково не здобудеш відомостей, якими ти міг би задовольнити Інквізицію.

— Інквізиція не скривдить дівчину, — мовив Шарлей, швидко, але не надто переконано. — Цей Гейнче нібито порядний чолов'яга. До того ж твій знайомий з навчання…

Замовк. Розвів руками. Але майже відразу ж заговорив упевненим голосом:

— Не вішай носа, Рейнмаре, не вішай носа. Ще наш корабель не потонув, він іще пливе під вітрилами. Знайдемо спосіб. Ні Гомер, ні Вергілій про це не згадують, але я тебе запевняю: вже троянська розвідка мала своїх агентів серед ахейців. І теж здобувала їх шантажем. А шантажовані агенти знаходили способи обкрутити Трою круг пальця. Обкрутимо Трою круг пальця і ми.

— Як? — гірко запитав Рейневан. — Ти маєш якусь ідею? Може бути яка завгодно. Усе ж таки це краще, ніж бездіяльність.

Якийсь час вони мовчали.

— Спочатку треба виспатися, — нарешті сказав Шарлей, — De mane consilium, ранок принесе пораду.

* * *

Рейневанові ранок не приніс поради, щиро кажучи, не приніс нічого, крім болю в шиї. Для Самсона і Шарлея, як здавалося, ргнок теж не був аж надто щедрим, принаймні щодо порад і вказівок. Велет взагалі не зачіпав теми вчорашніх розмов, вся його увага, здавалося, зосереджувалася виключно на рудоволосій Маркеті, як під час сніданку, так і після нього. Тож Рейневан і Шарлей використали перший-ліпший претекст, щоб вийти. І піти. Далеко, на зазначену шпалерою кривулястих верб греблю, що рсзділяла два спущені ставки.

— Оце з Маркетою і Самсоном, — почав Рейневан, показуючи головою в бік садиби та господарства, — виходить, серйозна справа.

— Виходить, що серйозна, — поважно підтвердив демерит. — Як, зрештою, все в Самсона. Це справді чоловік ніби з іншого світу. Бувають хвилини, коли я починаю вірити…

— Чорт забирай, Шарлею! Це ж наш друг, яка б йому була корисгь нас вводити нас в оману! Якщо він каже, що прибув з іншого виміру, то треба йому вірити! З цього питання висловилися, не без ламання голів, серйозні, спеціалізовані і незаперечні авторитети. Бездєховський, Акслебеи, Рупілій… Ти думаєш, вони дали би обдурити себе шахрайством, не викрили би пройдисвіта? То чому ж ти такий недовірливий, такий скептичний?

— Тому, що я бачив у житті такі шахрайства, якими давали себе обдурити навіть авторитети. Сам, мушу покаятися, у кількох винен. Гріхи молодості… Годі про це. Я сказав: починаю вірити. Як на мене, це вже чимало.

— Я знаю. А Рупілій, раз ти вже про нього згадав…

— З цього нічого не вийде, — сухо відрізав демерит. — Самсон не хоче. Я з ним розмовляв. Він трохи гризеться через ту обіцянку, яку ви дали Рупілієві, але він уже прийняв рішення. Рупілій, заявив він, мусить дати собі раду сам, бо він, Самсон Медок, має на голові дещо важливіше. Таке, від чого він не відмовиться.

— Маркета.

— Авжеж, Маркета.

— Шарлею.

— Що?

— Гм-м-м. А вона взагалі говорить?

Демерит трохи помовчав, перш ніж відповісти.

— Я не чув.

* * *

День, який настав, — середа за календарем — був такий же бідний на поради та розв'язання, що й ранок, і так само нічого путящого не приніс. І закінчився нічим.

Коли почало сутеніти, вони сіли вечеряти, всі п'ятеро. Розмова не клеїлася, тож переважно мовчали. Рудоволоса адамітка їла мало, її погляд не відривався від Самсона, а одна рука постійно торкалася його величезної долоні. Їхні сповнені ніжності погляди та жести викликали не тільки тривогу і ніяковість, а й заздрість: Рейневан не пам'ятав, щоб Ютта хоч коли-небудь — навіть в найінтимніші моменти пристрасті — давала йому настільки ж явні та очевидні докази обожнювання. Він усвідомлював, що ця заздрість не вельми раціональна, але її уколи аж ніяк не ставали від цього менш дошкульними.