Lux perpetua
Шрифт:
Пульпан застогнав, упав на подушки, піт рясно скропив йому чоло і щоки.
— Не втерплю, — видихнув нарешті. — Добре, ну ж бо, нехай коновал робить, що має робити… Йно не лишайте мене з ним сам на сам, браття, дивіться йому на руки і на цизорик… Аби мене не зарізав, нечестивець, аби не дав мені стекти кров'ю… І горілки мені принесіть… Горілки, бігом!
— Горілка, — Рейневан закотив рукави, спробував лезо ножа подушечкою пальця, — таки справді буде потрібна. Але для мене.
У твоєму стані, Пульпане, медицина забороняє вживати алкоголь.
— Загоєння
Аптекарчук поквапливо покивав головою. З його обличчя не сходив дурнуватий вираз захвату та обожнювання. Такий вираз прикрасив обличчя юнака відразу ж після того, як Рейневан зробив операцію. І навіть не думав зникати.
Рейневан був далекий від того, щоби пишатися, але соромитися за операцію йому й справді не доводилося. Хоча, з огляду на величину карбункулу, розтини мали бути глибокі й зроблені навхрест, а виконати магічне обезболювання пацієнта при свідках він не наважився, операція пройшла блискавично. Сміл Пульпан встиг тільки зойкнути і зімліти, чим значно полегшив процес усування гною та очищення рани. Один із сотників Сиріток, який спостерігав за операцією, не втримався і обригався, але решта винагородили вправність і вміння хірурга сповненим визнання буркотінням, а Ян Плуг наприкінці навіть фамільярно лупнув його по спині. Аптекарчук тільки зітхав від захвату. На жаль, стало очевидним: ні на що більше з його боку не можна було розраховувати.
— Ти казав, що перед тим ви застосовували припарки. І що їх готували жінки.
— Саме так, пане медику. Баби готували. А накладала їх одна така… Ельжбета Донотек. Закликати?
— Заклич.
Ельжбета Донотек, жінка віком, як здавалося, неповних двадцяти років, мала волосся кольору льону і блакитні, як незабудки, очі. Вона була б надзвичайно вродлива, якби не обставини. Усе ж таки вона була жінкою в гуситських військах, жінкою маршів, відступів, перемог, поразок, спек, холодів і сльот. І безкінечного гарування. І виглядала, як усі вони. Вдягалася в що попало, аби грубе, світле волосся ховала під грубу сіру хустку, а її долоні були червоні від холоду й розтріскані від вологи. Та при цьому всьому, як не дивно, вона випромінювала щось таке, що можна було назвати гідністю. Достоїнством. Щось таке, що спадало на думку і просилося на язик як das ewig Weibliche [39] Рейневан дійшов висновку, що її прізвище він уже чув. Але людину цю бачив уперше.
39
Вічна жіночність (Гете, «Фауст»).
— Ти робила гейтманові компреси? І з чого?
Ельжбета Донотек підняла на нього незабудкові очі.
— З тертої цибулі, — відповіла стиха. — І з товчених березових бруньок…
— Ти знаєшся на лікуванні? На зільництві?
— Та яка там наука… Те, що й кожна баба в селі. Та й нічим ті компреси не допомогли…
— Неправда, допомогли, — заперечив він. — Навіть дуже допомогли. Тепер ти теж йому допоможеш. Після того, як знімуть перев'язку, на рану треба буде прикладати клейстер
— Добре, паничу Рейневане.
— Ти мене знаєш?
— Чула, як про вас говорили. Баби говорили.
— Про мене?
— Два роки тому, — Ельжбета Донотек відвела погляд, але тільки на мить. — Під час рейду на Шльонськ. У місті Золоториї. У парафіяльному костелі.
— Так?
— Ви з товаришами не дали скривдити Богородицю.
— А, он воно що… — здивувався він. — То ця подія наробила аж стільки шуму?
Вона дивилася на нього довго. Мовчки.
— Подія, яка тоді була, — врешті-решт відповіла вона, повільно вимовляючи слова, — відбулася. І тільки це має значення.
«Донотек, Ельжбета Донотек», — подумки повторював він, їдучи клусом на північ, знову в напрямку Ганушовиць. «Щось говорили, — згадував він. — Пліткували». Про жінку, яка мала величезний авторитет серед жінок, які йшли із Сирітками, про природжену лідерку, з думкою якою рахувалися навіть деякі гуситські гейтмани. Була теж, пригадував він плітки, у всьому цьому якась велика таємниця, була любов і смерть, велика любов до того, кого не стало. До того, кого вже ніхто не міг замінити, хто залишив після себе вічну пустку, вічну тугу і вічну нездійсненність. «Історія, як зі сторінок Кретьєна де Труа, — думав він, — як з-під пера Вольфрама фон Ешенбаха. Історія, яка ніяк не пасувала до сірячинного вигляду її героїні. Зовсім не пасувала. І тому, напевне, була правдивою.
Вітер від Сніжника овівав його обличчя, трохи приглушуючи сором, який він відчув, коли вона говорила про подію в золоторийському костелі, про дерев'яну Мадонну. Фігуру, на захист якої він таки справді став, але не з власної ініціативи, а за прикладом Самсона Медка. І йому не належалася похвала за цей інцидент. Ані визнання в очах такої особи, як Ельжбета Донотек.
За Ганушовицями тракт звернув і повів на південь. Усе сходилося. Від Мендзилеського перевалу, за розрахунками Рейневана, його відділяла миля з гаком, він сподівався добратися туди до ночі. Він пришпорив коня.
Його наздогнали ще до вечора.
Його наздогнали в десятеро коней, оточили, стягнули з коня, зв'язали. Протести нічого не дали. Вони нічого не казали, а його, коли він продовжував протестувати і вимагати пояснень, утихомирили ударами кулаків. Повезли назад до табору Сиріток. Зв'язаного запроторили в порожній хлів, уночі він там мало не задубів від холоду. На крики не реагували. Уранці витягли, геть задубілого повели, не шкодуючи стусанів, під квартиру головного гетьмана. Там чекав Ян Плуг і кілька інших уже знайомих йому командирів Сиріток.
Сталося те, що Рейневан передчував. Те, чого боявся.
Усередині, на лежанці, майже в тій самій позі, в якій він його залишив після операції і перев'язки, лежав Сміл Пульпан. Тільки закоцюблий. Абсолютно покійний, цілком мертвий. Обличчя, біле, як сир, страхітливо спотворювали вибалушені очі, що майже повилазили з орбіт. І гримаса губів, скривлених у ще страхітливішій усмішці.
— І що ти на це скажеш, медику? — хрипко і лиховісно запитав Ян Плуг. — Як ти нам розтлумачиш таку медицину? Зумієш розтлумачити?