Lux perpetua
Шрифт:
Друзі сиділи на штабелі дров, на господарському подвір'ї, недалеко від стайні, насолоджуючись весняним сонцем. Рейневан, не приховуючи збудження, переказував чергові сенсаційні відомості, почуті під час допитів.
— Надзвичайні, просто неймовірні речі розказує цей Бруно Шиллінг. Про замок Сенсенберг у Качавських горах. Магія сидить у ньому явно ще з часів тамплієрів, котрі Сенсенберг будували. Шиллінг цього не знає і навіть назвати не може, але я як спеціаліст не сумніваюсь у тому, що у Сенсенберзі все ще присутня theoda, spiritus purus, різновид genius loci, чародійна сила якогось давно померлого могутнього мага. Така theoda надзвичайно сильно впливає на mens [51] людей, які туди прибувають, у менш стійких і більш слабовільних людей може сильно спотворити mens, і навіть зовсім її дегенерувати. Шиллінг підтвердив, що там були випадки mentis alienatio, траплялися навіть невиліковні amentia і paranoia [52] .
51
Розум, глузд, свідомість (лат.).
52
Безпам'ятство (лат.), безумство.
— Amentia і paranoia, — повторив ніби знічев'я Шарлей, роздивляючись підштанки. — Ну-ну. Хто б міг подумати.
— А в галузі алхімії, — Рейневан розпалювався дедалі більше, — я довідався про такі речі і справи, що аж дух перехоплює. Я вам уже говорив про композитну отруту Перферро, згадував про колоїдні метали. Серед цих металів, ви тільки собі уявіть, — описаний Фламелем загадковий Potassium, який дехто досі вважає фантазією. Таємничий Thallium, з яким начебто експериментував Арнольд Вільянова, що був близький до створення філософського каменя. Нечувано, нечувано!
Шарлей і Самсон усе мовчали, не відриваючи погляду від підштанків.
— Надзвичайні та приголомшливі речі повідомив нам Шиллінг і стосовно препаратів, за допомогою яких Чорні Вершники вводять себе в транс. Вважалося, що найсильніші одурманюючі і галюциногенні властивості мають субстанції, які згадуються у творах Гебера і Авіценни як аль-кілі, і які ми в Празі називали алкалоїдами. Їх вважали екстрактами з чарівних трав, а що тим часом виявляється? Що вони ростуть у першому-ліпшому ліску! Що йдеться про звичайнісінький курай і ще звичайніший за нього мухомор, muscarius. Саме це і є основні компоненти того славетного одурманюючого напою, який у рукописах Мореніуса називається «бханг». Ви уявляєте?
Шарлей і Самсон, здається, уявляли. А якщо навіть і ні, то з виду ніяк цього не показали. Ні словом, ні жестом, ні виразом обличчя.
— А той славетний, оповитий таємницею гашш'іш, яким одурманював своїх асасинів аль-Гасан ібн-аль-Саббах, Старець з Гір, у своїй гірській цитаделі Аламут? Цим самим гашш'ішем, як я й підозрював, одурманюють себе і Чорні Вершники Грелленорта. Його готують зі смоли суцвіть рослини, яка по-грецьки називається kannabis, подібної до конопель. Але виявилося, що є два різновиди цього препарату. Один називається ґандж" я і є напоєм, його п'ють — і входять в ейфорійний транс. Другий, який називають гашш'іш, підпалюють, а дим вдихають… Я знаю, що це звучить неправдоподібно, але Бруно Шиллінг клявся…
— Цей Бруно Шиллінг, — спокійно втрутився Шарлей, — убив твого брата, спеціалісте. Мені важко вжитися у таке відчуття, я одинак, а проте думаю, що із вбивцею брата, якби в мене був брат, я не бесідував би про магію і мухомори. Просто скрутив би йому шию. Голими руками.
— Ти сам мене колись переконував у безглуздості помсти, — кисло відрізав Рейневан. — А з Шиллінгом я не бесідую, а допитую його. А якщо я колись виставлю комусь рахунок за вбивство Петерліна, то це буде організатор злочину, а не сліпе знаряддя. Для цього мені знадобляться відомості, отримані під час допитів.
— А Ютта? — тихо запитав Самсон Медок. — Якою мірою відомості про аль-кілі і гашш'іш послужать для того, щоби звільнити і врятувати її?
— Ютта… — запнувся Рейневан. — Скоро ми вирушимо на порятунок. Невдовзі. Горн обіцяв допомогти, а без допомоги нам не обійтися. Я допоможу йому, він допоможе нам. Дотримає слова.
— Дотримає, — Шарлей встав, потягнувся. — Або не дотримає. Шляхи несповідимі.
— Що ти хочеш цим сказати?
— Те, що життя навчило мене не довіряти надто безоглядно — і завжди мати напоготові аварійний план.
— Що, іще раз тебе питаю, ти хочеш цим сказати?
— Нічого, крім того, що сказав.
— Пане Горн?
— Так?
— Ви пообіцяли мені свободу. Коли я все чесно і докладно розповім.
— Ти ще не про все розповів. А крім того, навіщо тобі свобода? Грелленорт вистежить тебе і прикінчить навіть на краю світу. А у Совинці він тебе не знайде.
— Ви пообіцяли…
— Знаю, Шиллінг, знаю. Пообіцяв, дотримаю слова. Коли ти про все розповіси. От і розповідай. Скільки людей ви вбили?
Рейневан не чекав, що Шиллінг знітиться цим запитанням. Він не помилився. Ренегат не знітився. Лише злегка примружив очі. І трошки довше, ніж завжди, обдумував відповідь.
— Думаю, — нарешті сказав він х байдужим виразом обличчя, — що десь, певно, більше тридцяти. Я рахую тільки тих, хто був головною ціллю, тих, яких на ім'я назвав нам Грелленорт. Якщо такого не вдавалося застати самого, наодинці… Тоді гинули і сторонні. Компаньйони, обозні, пахолки… Часом — родичі…
— Купця Чайку ви вбили разом з дружиною, — Горн спокійним голосом засвідчив, що добре поінформований та що знає, в чому річ. — Иоганн Клюгер і вся його сім'я загинули в пожежі, в будинку, який ви підпалили, спершу заблокувавши двері та вікна.
— Бувало й таке, — сухо визнав ренегат. — Але рідко. Зазвичай ми чатували на поодиноких…
— Як на мого брата, — Рейневан сам дивувався зі свого спокою. — Розкажи мені про це вбивство. Ти ж бо брав у ньому участь.
— Авжеж, брав, — у підведених синцями очах Шиллінга майнуло щось дивне. — Але… Вам мало би бути відомо… Я був під г'андж'єю і гашш'ішем, ми всі були, як завжди. Тоді не знаєш, сон це чи ява… Але я не вколов вашого брата, пане Беляу. Я не брешу. Щоб вас у цьому переконати, скажу, що вколоти хотів, але просто-напросто не пропхався. Нас тоді було восьмеро, Грелленорт дев'ятий. Він, Грелленорт, ударив першим.
— Брат… — Рейневан ковтнув слину. — Помер швидко?
— Ні.
— Ви завжди їздили вбивати під орудою Грелленорта? — Горн вирішив, що настав час втрутитися і змінити тему. — Знаю, що іноді він убивав сам. Власноруч.
— Бо йому це подобалося, — викривив губи ренегат. — Але головним чином йшлося про те, щоб спрямувати підозру на когось іншого. Або викликати страх, ніби то якась нечиста сила вбиває купців. Було раз, у тисяча чотириста двадцять п'ятому, по Сніжній Богоматері, Грелленорт нам наказав прикінчити лимарського майстра в Нисі, забув, як його звали, а потім хутко їхати під Свидницю і вбити купця Ноймаркта. А сам він, Грелленорт, у той самий час власною рукою прикатрупив такого собі Пфефферкорна у притворі немодлінського костелу, а відразу після цього — лицаря Альбрехта Барта під Стшеліном. Ну, і вірили людиська, що це діло рук Лихого або когось у змові з дияволом. А йому тільки того й треба було.