Lux perpetua
Шрифт:
— Під Старий Велислав, — промовив Горн, — Грелленорт привіз десяток Вершників. Крім тебе, який боягузливо дав драла, жоден з ваших голови з битви не виніс. Скільки залишилося у Сенсенберзі?
— Я не давав драла, і я не боягуз, — несподівано енергійно відреагував Бруно Шиллінг. — Я покинув Грелленорта, бо вже давно це запланував — і тільки шукав нагоди. Бо з мене вже було досить усіх цих злочинів. Бо я злякався кари Божої. Бо нам Грелленорт наказав волати «Adsumus» і «Veni ad nos». І ми волали. Кричали, вбиваючи: «Іп nomine Тио!» А коли наставало протверезіння після ґ'андж'ї, охоплював страх. Перед карою Божою за блюзнірство.
«Бреше», — подумав Рейневан, а його очі та голова раптом переповнилися образами — образами чіткими і безжально ясними. Здушений крик, крок, відблиск пожежі на клинку, відображення перекошеного обличчя Шиллінга на полірованій сталі, його жорстокий регіт. Знову кров, яка струменем ллється на стремена і встромлені в них шпичакуваті залізні сабатони, знову пожежа, знову регіт, гидкі прокльони, удари мечів по руках, котрі чіпляються за вікна, з яких виривається дим і полум'я. «Бреше, — здригнувся Рейневан. — Він остаточно і дощенту зіпсований. Тільки таких притягує Сенсенберг і чари Гренлленорта».
— Брешеш, Шиллінг, — холодно сказав Горн. — Але я питав не про це. Скільки Вершників залишилось у Сенсенберзі?
— Не більше десяти. Але Грелленорт невдовзі матиме у своєму розпорядженні стільки, скільки йому треба. Якщо вже не має. У нього є для цього спосіб.
— Який?
Ренегат відкрив рот, хотів щось сказати, запнувся. Кинув погляд на Рейневана, швидко відвів очі.
— Він притягує, пане Горн. Притягує до себе… декого. Манить, як… Ну… Як…
— Як полум'я — нетлю?
— Саме так.
Вилазка совинецької залоги кудись на південь видалася, очевидно, вдалою і вигідною. Кнехти повернулися веселі, а оце якраз тепер розвеселялися ще більше. Декотрі, судячи з недоладної мови і співу, були навіть близькі до того, щоби розвеселитися до непритомності.
Tri veci na svete hoj'i vsecky r'any: v'inecko, panenka a s'acek nacpan'y! [53]— Горне?
53
Три речі на світі гоять усі рани: винце, дівчина і напханий капшук (чеськ.).
— Слухаю тебе, Рейнмаре.
— Як ти дізнався про дезертирство Шиллінга? І про те, що Унгерат його має і хоче обміняти на сина?
— У мене свої джерела.
— Ти дуже лаконічний. Більше ні про що запитувати не буду.
— От і добре.
— Замість запитувати, заявлю: Шиллінг був єдиною причиною твоєї акції над Ользою.
— Авжеж, — байдуже визнав Горн після паузи, яку порушувало тільки пугикання сов. — Для мене. Для інших причиною був Кохловський. Якби не Кохловський, я не дістав би від Корибута ні людей з Одр, ні грошей. Кохловський — важлива фігура у торгівлі зброєю. А зміна кольорів і партій Яном з Краваржа було надзвичайно щасливою випадковістю, але не більше. Про тебе ж, випереджу твоє наступне запитання, я навіть не знав. Але зрадів, коли тебе побачив.
— Люб'язно з твого боку.
Шум на подвір'ї стихав. Нечисленні ще не дощенту
— Горне?
— Слухаю тебе, Рейнмаре.
— Я не знаю твоїх планів стосовно цього, але думаю…
54
Із землі я з 'явився на світ, на землі знайшов розум, по ній ходжу господарем, у неї мене закопають (чеськ.).
— Скажи мені, що ти думаєш.
— Думаю, що те, що ми знаємо про Перферро, нам треба зберегти у секреті. Ми не маємо уявлення, хто ще міг бути отруєний, а якби навіть і знали, то не маємо можливості допомогти. Якщо ж розійдуться чутки про отруту, всіх охопить сум'яття, паніка, страх, чорт його зна, які це може мати наслідки. Нам треба мовчати.
— Ти читаєш мої думки.
— Про Перферро знаємо ми двоє і Шиллінг. Шиллінг, як здогадуюсь, не покине Совинця. Не вийде звідси, щоб розказувати.
— Правильно здогадуєшся.
— Попри дану йому обіцянку?
— Попри. Про що тобі йдеться, Рейневане? Ти ж не просто так почав цю розмову.
— Ти попросив мене допомогти, і я допоміг. Минув майже тиждень. Ти вже не допитуєш Шиллінга про речі, пов'язані з магією. Мені ж кожен день, кожна година, проведена в Совинці, нагадує, що десь там далеко ув'язнена Ютта чекає на порятунок. Тому я збираюся їхати. Найближчим часом. Перед тим заспокоївши тебе. Усе, про що я тут довідався, а особливо про Перферро, збережу в таємниці, нікому і ніколи цього не відкрию.
Горн довго мовчав, при цьому складалося враження, що він вслухається в пугикання сов.
— Не відкриєш, кажеш. Це добре, Рейнмаре. Мене це дуже тішить. Добраніч.
Зима вже зовсім, здавалося, поступилася місцем весні. І не скидалося на те, що вона хоче за це місце боротися. Був день святих Кирила і Мефодія, восьме березня Anno Incarnationis Domini 1429.
Горн чекав на Рейневана в мисливській палаті Совинця, прикрашеній численними ловецькими трофеями.
— Ми виїжджаємо, — без вступу почав Рейневан, коли вони сіли. — Ще сьогодні. Шарлей і Самсон пакують в'юки.
Горн довго мовчав.
— Я збираюся, — врешті-решт заговорив він, — напасти на замок Сенсенберг, захопити його і спалити. Збираюся винищити Чорних Вершників до останнього. Збираюся покінчити з Біркартом Грелленортом, спершу використавши його для того, щоб дискредитувати і знищити Конрада Олесницького, єпископа Вроцлава. Я говорю тобі це, щоби ти знав, які мої наміри, хоча ти й так, напевне, здогадався про них із тих запитань, які я задавав Шиллінгові. І запитую тебе прямо: ти хочеш взяти в цьому участь? Бути при цьому? І докласти рук до цієї справи?