Lux perpetua
Шрифт:
— Ні.
— Ні?
— Не до того, як я звільню Ютту. Ютта для мене важливіша. Найважливіша, розумієш?
— Розумію. А тепер я тобі про щось розповім. Вислухай. І постарайся зрозуміти мене.
— Горне, я…
— Вислухай.
— Я, — почав Горн, — ані не Горн, ані не Урбан. Вигадане ім'я, вигадане прізвище. Насправді мене звати Рот. Бернгард Рот. Моєю матір'ю була Маргарита Рот, бегінка зі свидницького бегінарію. Мою матір вбив Конрад, теперішній єпископ Вроцлава.
Як було у Шльонську з бегардами та бегінками, ти не можеш не знати. Усього лише через три роки після того, як В'єннський собор оголосив їх єретиками, єпископ Генріх з Вєжбна влаштував велике полювання. Нашвидкуруч створений домінікансько-францисканський трибунал узяв на тортури
Але настав 1411 рік. У Шльонськ повернулася зараза, і на ґвалт шукали винних — причому не євреїв: євреї у ролі винних уже всім намуляли очі, потрібно було якось усе це урізноманітнювати. А матері перестало щастити. Сусіди та співгромадяни вчилися швидко. Вже під час попередніх ловів з'ясувалося, що закладати вигідно, що це дає конкретну користь. Що завдяки цьому здобувається прихильність влади. І що це найкращий спосіб відвести підозри від власної особи.
А найголовніше — там був Конрад, первородний син князя Олесниці. Конрад, який безпомилково відчув, де є справжня влада, відмовився від правління успадкованим князівством і вибрав духовну кар'єру. У 1411-му він був препозитом вроцлавського кафедрального капітулу і дуже, дуже сильно хотів бути єпископом. Однак для цього треба було проявити себе, прославитися. Найкраще — як захисник віри, гроза єретиків, віровідступників і чарівників.
І ось із доносів випливає, що, попри богобоязливі зусилля, у Свидниці та Яворі втрималася бегардська зараза, що ще існують катари і вальденси, що все ще діє Церква Вільного Духу. І знову домінікансько-францисканський трибунал узявся до діла. Трибуналу активно допомагає свидницький кат, Йорг Шміде, який пра цює із запалом та ентузіазмом. Саме йому й треба завдячувати тим, що осоружна бегінка та єретичка Маргарита Рот зізналася у всіх діяннях, у яких її звинувачували. Що нібито молилася про друге пришестя Люцифера. Що нібито робила аборти і займалася пренатальними дослідженнями. Що нібито злягалася з дияволом і рабином, зрештою, одночасно. Що нібито від цього злягання мала байстрюка. Себто мене. Що нібито отруювала колодязі, поширюючи цим заразу. Що нібито викопувала на цвинтарі та оскверняла останки. І нарешті — найважливіше: що в костелі під час причащання дивилася не на облатку, а на стіну.
Підсумовуючи: матір спалили на багатті на оболоні за костелом Святого Миколая і чумним цвинтарем. Перед смертю вона покаялася, тому їй виявили милість. Подвійну. Задушили, перш ніж спалити, а також пощадили її байстрюка. Замість того, щоби втопити, як того вимагали судді, мене віддали в монастир. Однак спочатку мені наказали дивитися, як тіло матері шкварчить, покривається пухирями і врешті-решт обвуглюється біля палі. Мені було дев'ять років. Я не плакав. Від того дня я не плакав. Ніколи. Протягом двох років у монастирі. Коли мене били, морили голодом, принижували. Уперше я розплакався в 1414 році, на Задушки [55] . На звістку про те, що кат Йорг Шміде помер від простуди. Я плакав від люті, що він вислизнув від мене, що я не зможу зробити з ним того, що під час безсонних ночей обдумав і в подробицях запланував.
55
2 листопада, насту пний день після Дня всіх святих.
Цей підлітковий плач змінив мене. Я прозрів. Збагнув, що нерозумно шукати нагоди помститися знаряддям і виконавцям, що марною тратою часу було би вистежувати і прикінчувати донощиків, фальшивих свідків, членів трибуналу
Тож ти повинен зрозуміти мої міркування, Рейнмаре, мусиш зрозуміти, що інакше вчинити я не можу. Не буває, як-то кажуть, диму без вогню. Я не можу виключити, що тебе все-таки перевербували, що ти працюєш на протилежну сторону. Тепер, після допитів Шиллінга, ти просто-напросто забагато знаєш, щоб я міг дозволити тобі піти. Бо ти, може, і помчав би звідси, шляхетний і шалений Ланселоте, простісінько на допомогу та порятунок своїй коханій Гіневрі. Може, ти й дотримав би обіцянки зберегти таємницю. Думаю, ба, навіть вірю, що саме так ти би вчинив і саме так би повівся. Але я не можу виключити й іншої твоєї поведінки. Такої, яка могла би перекреслити мої плани. Я не можу ризикувати. Ти залишишся тут, у Совинці. Доти, доки це буде необхідно.
— Ти спокійно сидиш, — сам Горн перервав затяжну мовчанку, яка запала після його промови. — Не кричиш, не метаєш прокльони, не кидаєшся на мене… Я бачу два пояснення. Перше: ти став мудрішим. Друге…
— Якраз друге.
Горн встав. Нічого більше він зробити не встиг. Двері з грюкотом відчинилися, в палату ввірвалися Шарлей, Самсон і Гоужвічка. Гоужвічка тримав напнутий арбалет і цілився з нього прямо в лице свого недавнього шефа.
— Ножик, Горне, — від уважних очей Шарлея, як завжди, ніщо не приховувалося. — Ножик на підлогу.
Гоужвічка підняв арбалет. Урбан Горн упустив на підлогу стилет, який встиг був непомітно витягти з рукава.
— Ти помилився щодо мене, — сказав Рейневан. — Бо я, бач, перестав бути наївним ідеалістом. Зрештою, цілком згідно з твоїм світлим вченням. Я перейшов на холодний прагматизм і практицизм, на відповідні переконання та принципи. Що мій власний інтерес стоїть в ієрархії вище, ніж чужі інтереси. Що завжди треба мати напоготові аварійний план. І що якщо у щось вірити, то найкраще — в золоті угорські дукати, за які можна купити не одну лояльність. Твої бургмани повернуться з вилазки аж післязавтра, твої кнехти сидять під замком. Ти теж підеш під замок. У камеру. А ми поїдемо геть.
— Вітаю, Шарлею, — Горн склав руки на грудях. — Вітаю тебе, бо це ж насправді твій план і твоя акція; вважаючи себе хитрим прагматиком, Рейнмар надто собі лестить. Що ж, ваша взяла. Вас троє, не рахуючи цього зрадника з арбалетом, якого, Бог свідок, я колись притягну до відповідальності. Однак ти, Шарлею, розчарував мене. Я вважав тебе мужчиною.
— Горне, — перебив Шарлей. — Переходь до діла. Або переходь до камери.
— А ти страхав би мене камерою, якби нас тут було лише двоє? Ти і я? Один на одного? Le combat singulier? Чи ти не хотів би переконатися, що тоді сталось би?
Самсон покрутив головою. Рейневан відкрив рота, але Шарлей втихомирив його жестом.
— Ну то переконаймося, що тоді сталось би. Ти справді так цього хочеш?
Горн не відповів. Замість цього він скочив, немов підкинутий пружиною, із силою копнув Шарлея в груди. Демерит полетів на білену стіну, відбився від неї спиною, швидко ухилився, але Горн був іще швидший. Прискочив, ударив правим боковим у щелепу, додав лівим, Шарлей упав, розтрощивши ослін, а Горн уже був біля нього, замахуючись, щоб копнути. Демерит викрутився, ухопив його обіруч за ногу і звалив. Вони зірвалися з підлоги майже одночасно. Але це вже був кінець бою. Горн провів боковий, Шарлей легеньким, майже непомітним обманним рухом уникнув кулака, з оберту коротко гримнув Горна у підборіддя, додав з розмаху, аж загуло, з піруету вдарив у лице ліктем, з другого піруету — передпліччям, зі зворотного оберту — кулаком. Після останнього удару Горн втратив здатність продовжувати бій. Демерит для порядку стусонув його ще раз, дуже сильно, після чого копнув, остаточно поклавши на дошки.