Lux perpetua
Шрифт:
— Де це ви, — покепкував Конрад, — вичитали такий перебіг подій? По зорях?!
— Ні, — холодно заперечив Освальд фон Лангенройт. — В очах краківського єпископа, Збігнева Олесницького. Але облишмо це, годі про Польщу, Литву, про весь той дикий схід. Поговорімо про наші, західні проблеми. Про собор, що власне наближається. Про справи католицької віри… Herrgott! Що сталося з вашим птахом? Очманів? Мало вікна не розбив! Чому ви не зачиняєте клітку?
— Це вільний птах, — серйозно відповів єпископ Конрад. — Робить, що хоче. Деякі теми йому нудні. Тоді він
Підкови буланого коня цокотіли об каміння подвір'я, дзвінке відлуння билося між стінами єпископської резиденції. Дус фон Пак, нахилившись у сідлі, відтягувала повіддя вбік, обертала конем, мов у танці, змушувала дрібно переступати ногами. При цьому вона не зводила зацікавленого погляду зі Стінолаза, який поспішно прямував у бік воріт. Стінолаз помітив її, але на погляд не відповів. Він був сердитий.
— Він сердитий, — покивав головою Ульріх фон Пак, пан на Клемпіні. — Сердитий як холера. Озлоблений, видно.
— Озлоблений, — підтвердив Кучера фон Гунт. — Ще й який озлоблений.
— Ви все йому сказали, — похмуро зауважив Гайн фон Чірне, командир вроцлавських найманців. — Він тільки запитав, а ви відразу все сказали. Про розшуки того Беляви, про доноси… Усеньке розслідування йому розповіли. А кажете, ніби він вам не подобається.
— Бо таки так, — Кучера сплюнув на кам'яний поріг, розтер плювок чоботом. — Не подобається мені той курвий син. Але мені єпископ наказав. А мати в особі Грелленорта ворога я не хочу. І ви б не захотіли, повірте мені.
— Віримо, — Ульріх Пак злегка здригнувся. — Честю клянуся, віримо.
— Отой Белява мені ні брат, ні сват, — сказав Кучера таким голосом, ніби виправдовувався. — Прокляли його, значить, з ним уже покінчено, дні його полічені. Але з того, що я йому сказав, Грелленортові буде небагато користі, йому вдасться не більше, ніж нам. Ми два тижні тому цілком же випадково натрапили на слід Беляви, так само і ратушні, — випадково. Цілком випадково. Не знати, що він у Вроцлаві шукав і що замислював, де переховувався, яких і скількох мав спільників…
— Грелленорт — чарівник, — похмуро зауважив Гайн фон Чірне. — Чорною магією потрафить таке, чого ви не потрафили.
На подвір'ї знову зацокотіли копита, Дус фон Пак пустила коня диким галопом. Чернець-францисканець, що проходив по дворі, притиснувся до муру, паж у кольорах єпископського герба відскочив за колону, ледве встиг відскочити писар, але загубив і розсипав оберемок документів. Чірне і Гунт мовчки спостерігали. Вони дещо знали про цю дівчину, знали і причину, яка привела Ульріха фон Пака до Вроцлава. Дус, миловидна дівчина з блакитно-зеленими очима і губками ангеляти, у Клемпіні вбила списом двох волоцюг і сільського дурника, без жодного приводу, чим викликала справедливий гнів клемпінського плебана. Лицар Ульріх прибув до єпископа із суплікою, щоби той зволив утихомирити ксьондзика, який пащекує з амвона на всю фамілію Паків.
Гайн фон Чірне кашлянув.
— Крутенько поводиться, — сказав він, — ваша донька, пане
— Сина Бог не дав, — відповів Ульріх Пак, ніби виправдовуючись. — Часом думаю, що воно, може, й добре. Природа, кажуть, любить рівновагу. Якби був син, то, мабуть, був би в'язав на спицях.
— Першим ділом, — доповідав шпик, мнучи в руках шапку, — взявся їмосць пан Грелленорт розпитувати пана Кучеру фон Гунта. Застосовував магію, причому двояку. Раз — щоб перевірити правдомовність. Два — щоб налякати. Але пан фон Гунт налякати себе не дав. Що він там сказав панові Грелленортові, те сказав, але знати було, що пан Грелленорт не радий і злий.
— Він завжди злий, — скривився єпископ Конрад, добряче відпивши з кубка. — Кажи далі, Крейцарку.
— Потім, — шпик облизав губи, — побіг пан Грелленорт до ратуші, розпитував міську сторожу. А потім повернувся на Острів Тумський, до Святого Хреста, питати кліриків про велебного Отто Беесса, але не дізнався нічого, крім того, що канонік у першу неділю посту поїхав до Рогова і тамки сидить. Ще пан Грелленорт був у домі «У золотого кубка», розпитував людей пана Ейзенрейха… Саме йому, кажуть, Рейнмар Белява відрятував зраненого пасерба…
— Це я знаю. Розказуй мені про те, чого я не знаю.
— Назавтра пан Грелленорт відвідав був самого вельможного пана Ейзенрейха. Довго балакали… Про що, не знаю, аж так близько підкрастися було годі. Але чув-єм, що досить голосно кричали один на одного.
— Ха! — пирснув єпископ. — Якщо ти це чув, виходить, що ти досить близько підкрався. Будь обачним. Біркарт не дурний, здогадається, що я наказав за ним стежити. Ти знаєш, що він некромант. Якщо він тебе викриє, то попрощайся з любим життям. І Чотирнадцять Святих Заступників тобі не допоможуть.
— Ну та й я не перший-ліпший, — шпик, раптом відчувши професійну гордість, випростався на всю свою дрібну і нікчемну статуру. — Не від учора займаюся стеженням, та й магією теж вмію скористатися. Ваша достойність добре знає…
— Знаю, — єпископ зміряв шпика поглядом. — Авжеж. Я мав тебе за твоє чаклунство спалити, та змилосердився. Але у місті будь обережний з магією: спіймають на чарах — спалять або втоплять. А я тебе не захищу, бо ж як мені такого захищати? Чарівництво — це порушення законів Божих і людських. А ти ж навіть не людська істота.
— Я людина, ваша достойносте. Наполовину. Моя мати…
— Про твою матір я не хочу слухати. А тим більше — про батька, якогось інкуба чи іншого планетника. Розказуй мені про те, що ти вишпигував. Що зробив Біркарт після візиту до Ейзенрейха?
— Вельможний пан Бартоломій Ейзенрейх, я вже вашій достойності про це доносив, вніс на депозит на користь Рейнмара з Беляви значну суму в конторі Фуггерів. як винагороду за порятунок пасерба. Видно, він зізнався в цьому пану Грелленортові, бо пан Грелленорт одразу побіг до контори Фуггерів… А контора зовні сильно захищена від магії… Про що там говорили, того я не знаю…