Lux perpetua
Шрифт:
— Пане Горн, — Бруно Шиллінг миттю позбувся догідливості. — Авторитети нехай собі будуть авторитетами, нехай собі Птолемей нараховує стільки планет, скільки захоче. А я вам кажу, що я волоцюг по гостинцях ловив, жебраків та інших заброд, і привозив їх у Сенсенберг, Грелленортові та Скірфірові для експериментів. Бачив, як їм давали отруту. Дивився, як їх пізніше калічили залізом, на власні очі бачив, як під впливом заліза отрута починала діяти…
— І як, — перебив Рейневан, — вона діяла? Які були симптоми?
— У тім-то й річ, що різні. Це і є перевага цієї отрути — що її не так-то легко виявити за симптомами, бо вони оманливі. Одні з отруєних,
Горн швидко глянув на Рейневана, промовисто стримавши його від реакції.
— Кому з наших, — він звернув погляд на Шиллінга, — дали цю отруту? Коли? В який спосіб?
— Цього я не знаю. У Сенсенберзі отруту лише виробляли, рештою займалися інші.
— Але людей для експериментів викрадали ви, Чорні Вершники. Коли вам наказали це робити? Доки це тривало?
— Ми почали… — Бруно Шиллінг кашлянув, витер лоба. — Ми розпочали викрадення зимою 1425 року, після Громничої [49] . І викрадали до Великодня. Потім уже не було наказу.
Урбан Горн довго мовчав, тарабанячи пальцями по столу.
Рейневан дивився на Шиллінга, не приховуючи того, що думає. Ренегат уникав його погляду.
49
Те ж, що й Стрітення.
Теплий вітер овівав їхні обличчя, коли вони стояли на мурах, дивлячись у напрямку, з якого він віяв, — а віяв він з півдня, з Одерських Вершин.
— Сьогодні вранці, — понуро сказав Горн, — я порізався, коли голився.
— Це нічого, — заспокоїв його Рейневан, хоча сам не був цілком спокійний. — Перферро вимагає глибшого пошкодження тканини, зараження кровообігу… Лімфа, розумієш, і взагалі…
— Ми всі, — Горн не став чекати, що там взагалі, — ми всі можемо носити це в собі. Я, ти…
— Ціллю замахів були гейтмани, важливі люди. Я не оцінюю себе аж так високо.
— Ти навдивовижу скромний. Шкода, що в твоєму голосі я чую мало переконаності. Цей Сміл Пульпан з находських Сиріток не належав до високопоставлених осіб; не пишаючись, я вважаю нас обох набагато важливішими. Але отруту найлегше подати під час застіль, а Пульпан напевне трапезував з важливими гейтманами. Я теж трапезував. Ти теж трапезував… Ну, але ти ж був поранений минулого року. І живий. А Шиллінг стверджував, що після 1425 року вже не труїли.
— Якраз цього він не стверджував. Він тільки казав, що в 1425 році перестали викрадати людей для експериментів. А в мене є доказ, що отруту давали і, найімовірніше, дають досі.
— Ти думаєш про Неплаха? Його вбила ця отрута, це очевидно. Але отруїти його могли раніше. Він ніколи не брав участі в битвах, могло минути чимало часу, перш ніж він поранився чимось залізним…
— Я думаю про Сміла Пульпана. Я був при тому, як його поранили у Франкенштейні, рік тому, залізний наконечник відірвав йому вухо. А помер він тиждень тому, коли я сталевим лезом розрізав карбункул.
— Гм, твоя правда, твоя правда. І це цілком підтверджує те, що ти підслухав у грангії цистерціанців. Єпископ і Грелленорт запланували замахи, Сміржицький подав їм цілі. Це було у вересні 1425 року. Через місяць, у жовтні, з арбалета поранили Яна Гвєзду, головного гейтмана Табора. Рана не виглядала небезпечною, але Гвєзда не вижив.
— Бо стріла мала залізний наконечник, а в крові Гвєзди вже було Перферро, — підтвердив Рейневан. — А невдовзі після цього, в листопаді, наступник Гвєзди, Богуслав зі Швамберка, помер від, здавалося б, так само нестрашного поранення. Так, Горне, я вже раніше підозрював, що Гвєзду і Швамберка прикінчили за допомогою чорної магії, а по тому, що зробив для мене явним Сміржицький, був уже впевнений. Але щоби настільки витончено…
— Професійно, — уточнив Урбан Горн. — Геніальний задум, професійне виконання, знання… І раз ми вже заговорили про знання… Рейневане?
— Що?
— Що-що. Ніби ти не знаєш. Протиотрута від цього є?
— Наскільки я знаю, нема. Якщо Перферро вже в кровообігу, усунути його звідти не можна.
— Ти сказав, наскільки ти знаєш. А може, є щось, чого ти не знаєш?
Рейневан відповів не зразу. Думав. Він не збирався розкривати це Горнові, але під час знайомства з празькими магами з аптеки «Під архангелом» він вживав препарати, що захищали від отрут, у тому числі такі, які давали цілковитий імунітет. Він не був упевнений, чи це стосувалося також і Перферро. І чи сам він узагалі ще мав хоч якийсь імунітет, не вживаючи препаратів більш ніж рік.
— Ну, — поквапив Горн. — Є протиотрута чи нема?
— Не виключаю, що є. Врешті-решт, прогрес відбувається безперервно.
— Отже, вся надія на прогрес, — Горн прикусив губу. — Принаймні в цій галузі, яка нас цікавить.
Замок Совинець стояв на скелястому гребені Низького Єсьоника вже сто років, сто років його гордий і грізний бергфрид здіймався над лісом і наганяв страху на околиці. Його збудували і перетворили на родову чатівню двоє братів, лицарів зі старого моравського роду Грутовиців, яких єпископ Оломоуца за воєнні заслуги обдарував леном у вигляді сіл Кршіжов і Гузова. Брати відтоді писалися «панами з Гузової», а на печаті мали щит із навскісними смугами. Побудувавши менш ніж за милю від Гузової замок, надали йому назву від сов, які у величезних кількостях гніздилися в навколишніх лісах. І писалися відтоді «панами де Айлбург». Однак німецька назва, попри моду, не прижилася, і бург так і залишився Совинцем. Теперішнім власником і господарем замку був лицар Павел із Совинця, прихильник вчення Гуса і союзник Табора. Де він перебував нині, у березні 1429 року, було невідомо. Тепер у Совинці господарював Урбан Горн, а над довколишньою місцевістю безроздільно панували бургмани.
У суботу перед неділею Laetare [50] жінки із Совинця влаштували прання, з раннього ранку замок наскрізь просяк мокрою парою і в'їдливим смородом лугу та мильної води. А близько полудня, коли Рейневан і Горн закінчили черговий допит, всеньке замкове подвір'я було прикрашене розвішаною сушитися білизною. Переважали підштанки, яких Шарлей і Самсон, мабуть, з нудьги, нарахували сто дев'ять пар. Оскільки ще раніше вони нарахували у замку тридцять двох бургманів і кнехтів, виходило, що підштанків у Совинці було вдосталь, але прали їх рідко.
50
Четверта неділя Великого посту.