Lux perpetua
Шрифт:
Князь Болько Волошек розщепив ґудзики вамса. І зригнув. Протяжно і по-панськи.
— Постарався, — сказав він, — жебрущий орден. Хоча витрати я взяв на себе, щоб їх дощенту не розорити. Кепські часи надходять для монахів і попів. Усіх прожену на всі чотири сторони. А чи ви звернули увагу на настоятеля, яка в нього бліда пика, який кислий він там сидить? Як у стіну втупився, ніби «мане, текел, фарес» там побачив? Якраз францисканців, зрештою, мені трохи шкода, бо вони порядна братія, самі лише поляки і чехи, вірні принципам святого з Асизу. Лікували хворих, допомагали нужденним, де біда, де лихо, де нещастя — завжди були там, де їх потребували. Так що мені шкода
— То ви, — сказав один з польських гостей, Лелівіт, — пресвітер Бедржих зі Стражниці.
— Я, — підтвердив Бедржих, ненадовго припинивши длубатися в зубах. — А ви Спитек Леліва з Мельштина, краківський воєводич. А ви, пане, Миколай Корнич Сестшенець, бендзінський бургграф. Як бачите, мені відомі не тільки ваші імена та герби, а й посади. Тож дозвольте і мені представитися посадою. У результаті укладеного сьогодні союзу і спільних дій невдовзі весь Верхній Шльонськ буде опанований, належатиме Табору, Сигізмунду Корибутовичу і присутньому тут князеві Болеславові. Я ж носитиму ранг і титул директора, головного справці відділів Табора у Шльонську.
Волошек, свіжоспечений адепт вчення Гуса, уважно роззирнувся навколо, щоби перевірити, чи нетверезість інших учасників застілля дозволяє говорити вільно.
— Ми вже поділили, як бачите, — сказав він полякам, — Верхній Шльонськ поміж собою. Корибут дістане Глівіце, таборити Бедржиха — Нємчу і все, що зуміють видерти в єпископа. Опольське князівство, ясна річ, теж має дещо здобути. Ще й багато здобути. Я хочу намислівську землю, Ключборк, Рибнік і Пщину. І половину Битома, ту, яку нині тримає той сраний хрестоносець, Конрад Білий, наймолодший братик єпископа. Межові стовпи, як мені обіцяли, буде пересунуто на користь переможців. Тож нумо перемагати і пересувати!
— Може, вже завтра, — запротестував Миколай Корнич Сестшенець. — Бо я так об'ївся і обпився, що й не встану.
— А післязавтра нам у дорогу, — заявив Спитек з Мельштина. — Чи не так, пане Бедржиху? Пане Рейневане? Нам-бо разом подорожувати.
Рейневан глянув на Бедржиха, запитально підняв брови. Проповідник зітхнув.
— Поїдемо назад під Ратибор, — сказав він. — А звідти — на краківський тракт.
— Краківський тракт, кажеш. Значить, до Польщі?
— Буде видно.
— Ти Рейневане, все чогось нахмурений, — зауважив уже сильно червоний від вина Волошек. — Таж Великдень, День Божого Воскресіння. Весна, зміна у природі, зміна у політиці, Нове надходить, Старе відходить, lux perpetua осяює пітьму, Добро перемагає, Зло втікає, сила боїться, Ангели радіють, під небеса виспівують, Gloria, Gloria in excelsis [81] , хортиця ощенилася, а найкрасивіша з придворних моєї княгині нарешті дала себе трахнути. Словом, радіє тіло, радіє душа, радійте tandem [82] усі разом, радій і ти, Рейневане. Радій же, чорт забирай! Пий, п'ю до тебе. І кажи, що тебе мучить, брате-жаку.
81
Слава у вишніх (лат.).
82
Нарешті (лат.).
Рейневан сказав, що його мучить.
— Інквізиція викрала в тебе дівку? — насупив брови князь. — Гжегож Гейнче опустився до викрадення? Неймовірно. Якби ще єпископ Конрадну, цей ні перед чим не зупиняється… Але Грегоріус? Наш друзяка з Каролінума? Гм, часи міняються, люди теж. Слухай, брате, ти мене підтримав, допоміг прийняти рішення. То і я тобі допоможу. У мене є джерела інформації, свої люди, єпископ здивувався би, якби знав, наскільки близько до нього, та й Гейнче би здивувався. Ютта де Апольда, кажеш? Накажу, щоб нашорошили вуха на це ім'я. Врешті-решт хтось натрапить на слід, все ж таки надовго нічого не приховати не можна, правильно каже приказка: quicquid nix celat, solis calor omne revelat.{17}
— Свята правда, — підтвердив з дивною усмішкою Бедржих зі Стражниці.
Вирушати на світанні стало вже традицією їхньої місії, і цей раз не став винятком. Сонце ще не встигло як слід піднятися над туманами, а вони вже залишили далеко за собою Глогувок і прудко рухалися на схід. Невдовзі добралися до роздоріжжя.
— Бедржиху? Куди тепер? — запитав з невинною міною демерит.
— На Ратибор. А звідти краківським трактом до Затора. Я ж казав.
— Ми знаємо, що ти вчора казав. Я питаю, куди ми їдемо нині?
— Не перегинай палку, Шарлею.
Отже, вони їхали на Ратибор, до краківського тракту. Загоном, що поповнився обома польськими лицарями та їхніми зброєносцями. А навколо весна розходилася на повну силу.
— Вашмосте Рейневане.
— Слухаю вас, пане з Мельштина.
— Ви німець…
— Я не німець. Я сілезець.
— Ви не чех, — підсумував Спитек. — Що ж тоді приваблює вас у гуситському вченні? Як так сталося, що ви стали на їхньому боці?
— Ішла боротьба добра зі злом. Коли настав час вибирати, коли не можна було не вибирати, я вибрав добро.
— Не можна? Адже можна було не ставати ні на один бік.
— Бути нейтральним у боротьбі добра зі злом — значить, виступити на боці зла.
— Слухай добре, Миколаю, — звернувся до другого лицаря Спитек з Мельштина. — Слухай, що каже.
— Та слухаю, — підтвердив Сестшенець. — А ще слухаю чутки. А про тебе ходять чутки, що займаєшся магією, пане з Беляви. Що ти чарівник.
— Не хто інший, — спокійно відповів Рейневан, — як троє волхвів першими привітали Ісуса у Вифлеємі. Принісши йому миро, ладан і золото.
— Скажи це Інквізиції.
— Інквізиція це знає.
— Може, — втрутився Спитек з Мельштина, — змінімо тему.
— А спритно ви поділили між собою Верхній Шльонськ, — іронічно зауважив Сестшенець. — Спритно, хвацько і з розмахом. Табор, Волошек, Корибутович, уже й шкуру на ведмеді поділили. А де інтерес польської корони?
— Так уже вам той інтерес на серці лежить? — з не меншою іронією запитав Бедржих. — Аж так за нього дбаєте?
— Важко буде реалізувати ваші задуми, якщо Польща їх не підтримає. А чи буде така підтримка у польському інтересі?
— Важко сказати, — погодився Бедржих — Бо з Польщею та сама проблема, що й завжди: невідомо, що це і хто це. Ягелло? Сини Ягелла? Сонька Гольшанська? Вітольд? Єпископ Збишко Олесницький? Шафранці? У Польщі кожен, хто при владі, має власні, приватні інтереси, і неодмінно називає власний інтерес благом вітчизни. Так у вас споконвіку було і вовіки віків буде. Питаєте, пане Корничу, де інтерес польської корони? А я питаю: чий конкретно інтерес ви маєте на увазі?