Lux perpetua
Шрифт:
— Твоя Ютта, — Божичко, здавалося, його не чув, — має під нашою кустодією повний люксус, повний пансіон, їй тепло, чисто і вигідно, як у мами, ба краще, бо товариство цікавіше. Цей люксус недешевий, ми експенсуємо на нього гроші. Ну ж бо, переконай нас, що ми не кидаємо їх на вітер.
— Я нічого не знаю. Не маю про що донести.
— Ти мене розчаровуєш.
— Мені прикро.
— Прикро тобі ще тільки може бути, — прошипів Божичко. — Ти маєш мене за ідіота? Я знайшов тебе тут, бо, як ти слушно здогадався, володію інформацією. Знаю, що ти близько Прокопа, близько Горна, близько Бедржиха зі Стражниці, близько Корибутовича. Ти неодмінно
— Я нічого не знаю.
Божичко тупнув ногою, відганяючи кота, що ластився до халяв.
— Є дві можливості, — сказав він. — Перша: ти брешеш. Друга: ти дурень і розмазня. В обох випадках ти виявляєшся непридатним, обидві можливості ставлять на тобі хрест як на цінному співпрацівникові. Це погано для тебе, а ще гірше для твоєї Ютти. Люксусу, який вона зараз має, ми легко можемо її позбавити. А зручності поміняти на незручності. Настільки незручні, що буде просто боляче.
— Ти обіцяв, що ви її не скривдите! Порушуєш обіцянку!
— Подай на мене в суд.
— Я знаю, — випалив Рейневан, — про дещо, що вас може зацікавити. Якщо вас цікавить майбутнє світу.
— Кажи.
— У 1431 році, імовірно, в лютому, помре папа Мартін V. За чотири тижні до Великодня конклав проголосить папою Габріеле Кондульмера, кардинала з Сієни, який фігурує в пророцтві Малахії як Lupa coelestina, небесна вовчиця. Перш ніж це станеться, помре Вітольд, великий князь литовський. Помре князем, королівської корони йому не буде дано, інтриги Люксембуржця залишаться безрезультатними. Смерть Владислава Ягелла, короля Польщі, станеться року Божого 1434, наприкінці травня або на початку червня. Сигізмунд Корибутович переживе обох своїх дядьків.
— Від кого в тебе ця інформація?
— Якщо я скажу, що від однієї чаклунки і від одного духа з того світу, ти повіриш?
Відігнаний кіт нявчав. Божичко якийсь час міряв Рейневана проникливим поглядом.
— Повірю, — нарешті сказав він. — Бо звідки ж, якщо не з того світу або чарів? Я дещо про це знаю, як і ти, я адепт таємного знання. У цьому нема нічого принизливого, адже не хто інший, як троє волхвів першими привітали Ісуса у Вифлеємі, принісши йому миро, ладан і золото. Дякую за відомості, ми їх використаємо без жодного dubium [71] . Але цього замало. Надто мало. Я хочу знати…
71
Сумніву (лат.).
Він замовк, випростався, підняв голову, жестом наказав Рейневанові мовчати. Рейневан прислухався, але не почув нічого, крім нявкання кота, гамору розташованих неподалік суконних рядів і стукоту дерев'яних калатал з костелу Вознесіння. Принюхався, бо йому здалося, що у смороді подвір'я раптом війнуло легеньким запахом розмарину.
— Що таке? Божичко?
Лукаш Божичко замість відповіді хапнув Рейневана за рукав і сильно смикнув. Рейневан втратив рівновагу, спробував ухопитися за стовп, але замість стовпа схопився за людину. Абсолютно невидима в темноті та блискавична, як тінь, людина сильно відштовхнула його; перш ніж впасти, він помітив зблиск леза, побачив, як на цю людину кидається Божичко. Клинок скреготнув по стіні, почувся звук удару й одразу ж люта лайка, другий
Щось блиснуло із силою блискавки, на мить осяявши подвір'я, повітря завило, сильний запах озону і терпентину засвідчив про гоеційську магію. Рейневан не збирався чекати і з'ясовувати, хто наслав заклинання. Він зірвався з землі, скочив на штабель дров, перемахнув через паркан, сусіднім подвір'ям кинувся у бік міської брами. Він був швидкий, але недостатньо. Хтось раптом кинувся йому на спину і збив з ніг, притиснувши до землі.
— Спокійно, — муркнув йому на вухо м'який і мелодійний жіночий альт. — Спокійно, Рейневане.
Він послухався. Натиск ослаб. Жінка, яка говорила альтом і невловимо пахла розмарином, допомогла йому встати.
— Інквізитор, на жаль, утік, — сказала вона, ледь помітна у пітьмі. — А шкода. Якби його спіймати, може, вдалося би витягнути з нього, де тримають Апольдівну.
— Сумніваюся, — він поборов здивування й опір пересохлого горла. — Сумніваюся, щоби вдалося.
— Може, і правильно сумніваєшся, — погодився альт. — Але я принаймні добряче його настрахала. І двічі гупнула, неслабо так. Бо в рукавиці в мене кастет. У нього аж зуби задзвеніли! Щоб утекти, мусив скористатися магією, клятий чарівник…
— І тепер він відіграється на Ютті.
— Він цього не зробить. А тебе якийсь час боятиметься діставати.
— Хто ти?
— Не так швидко, не так швидко, — у збудливо модульованому голосі зазвучала насмішка. — Я порядна дівчина, з принципами. Coitus не раніше ніж на третьому побаченні, освідчення, щире зізнання та інші фамільярності — на четвертому або й ще пізніше. Тож piano, хлопче, piano. Тобі вистачає знати, що я на твоєму боці.
— Ти врятувала мене у Вроцлаві…
— Я ж казала. Я на твоєму боці. Пильную, щоб із тобою не сталося нічого поганого. У рамках цього пильнування хочу допомогти тобі повернути кохану. З цією метою пропоную зустріч у Стшегомі.
— Коли?
— Третього дня місяця тамуза. На вулиці Костельній, поблизу школи та будинку командори іоаннітів. Оскільки я не зовсім впевнена, як у тебе складеться з часом, я зазиратиму туди і наступні три дні. Якщо для тебе справді важлива твоя наречена, вкладися в термін.
— Чому саме Стшегом?
— Це близьке мені місто.
— Чому ти мені допомагаєш?
— У мене тут власний інтерес.
— Який?
— На сьогодні, — сказав розмариновий альт, — такий: невдовзі один твій старий знайомий попросить у тебе поради. Він повинен прийняти рішення, але вагається. Зроби так, щоби він перестав вагатися. Зміцни його в переконанні, що перша думка була правильною — і що він чинить так, як треба.
— Я не розумію.
— Зрозумієш. Бувай, повертайся до друзяк. Ну, чому ти ще тут стоїш?
— Скажи мені тільки одне…
— Рейневане!
— …ти людина? Нормальна… Гм… Людська жінка?
— Щодо цього питання, — відповіло йому з пітьми насмішкуватий хихотіння, — думки розділилися. А кажуть різне.
Наступного дня, у Страсну П'ятницю, раннього і сумного ранку вони покинули Ратибор. На розпити про мету і маршрут подорожі Бедржих натякнув щось про краківський тракт, який вів на схід, але нікого не здивувало, коли вони, залишивши праворуч міст на Одрі, поїхали на північ, лівим берегом, а на роздоріжжі, до якого невдовзі добралися, вибрали менш людний шлях. Той, що вів на Козле.